Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 07:59

Бендери – Конфлікт на початку 1990-х, у який втрутилась російська армія, відірвав від Молдови індустріальні райони, розташовані на кордоні з Україною. Тутешні жителі, серед яких відносну більшість становлять етнічні українці, вирішили законсервувати Радянський Союз і проголосили «Придністровську Молдавську Республіку». Більшість її території розташована на лівому березі Дністра. Окрім міста, яке молдовани називають Тігіна, а придністровці – Бендери.

На в’їзді до міста – блокпост із бронетранспортером, накритим камуфляжною сіткою. Біля невеличкого військового шатра стоять двоє чоловіків у військовій формі. Вони не зупиняють автомобілі, не перевіряють документи, а лише споглядають на транспорт, що рухається трасою. Пасажири також не звертають на них уваги.

Продавець орденів

На автостанції біля «Столовки СССР» двоє дівчат лузають насіння. Лушпиння плюють під ноги, хоча смітник поруч. Одразу за станцією на асфальті розмістився блошиний ринок, де можна купити машину для шиття «Чайка», німецький велосипед або просто пограти в карти.

Біля одного з продавців висить прапор із зображенням Леніна і Маркса. На імпровізованій вітрині – розмаїття радянських значків, нашивок і монет.

Володимир – колекціонер. «Я цікавлюся багатьма артефактами. Втім собі лишаю лише ті, що пов’язані з моїм рідним містом – я ж патріот! – розповідає продавець, підкурюючи молдавську сигарету Doina. – «Дойну» курим, «Дойну» пьём и на «Дойну» попадём!». Doina – це також молдавський коньяк і цвинтар у Кишиневі.

Скільки за прапор хочеш? – підходить покупець у військовій формі з погонами молодшого лейтенанта.

– Прошу 400, а там домовимось,але клієнт, почувши суму – а це приблизно 800 гривень, – відразу йде.

37-річний Володимир за освітою історик, але за фахом не працює. Вчитель історії в Придністров’ї отримує приблизно тисячу гривень заробітної плати. Почувши, що ми родом із Донеччини, Володимир вигукує: «Придністров’я з вами! Наші чоловіки їздять на Донбас воювати. Скоро в «ДНР» буде те саме, що й тут: усе стабілізується. У «ПМР» теж не відразу було все, як нині. Треба трохи почекати».

Чоловік запевняє, що сприймає новини критично. Дивиться російські, молдовські та українські телеканали. Українські, втім, його, каже, дратують.

«Я півгодини подивився ваше телебачення та почав себе ненавидіти, – пояснює він. – «ПМР» і Росію робите цапами-відбувайлами, винними в усіх ваших проблемах. Якось почув, що ми на Україну нападаємо, танки вже ввели. В нас – чотири танки, а сказали, що ми цілу армію поставили на кордоні».

Продавець радянських атрибутів вимірює якість життя сигаретами. Розповідає, що десять років тому за долар міг купити двадцять одну пачку сигарет, а сьогодні – півтори. «Роботи тут немає: розікрали все. Я хотів поїхати працювати в Україну, але ж не пускають. У мене досі паспорт СРСР, а за ним не в’їдеш. Є ще російський, але з ним точно не варто сунутися туди, – бідкається Володимир, дістаючи з коричневої валізи червоно-блакитний прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки. – З вашою декомунізацією в Україні такі залишились, напевно, тільки в музеях?».

Жінка з музею

На виході з ринку можна купити пресу. Тут продають українські «Аргументы и факты», «7я», «Лизу», а також газету місцевої комуністичної партії «Правда Приднестровья» і «Новое время» – міську газету Бендер.

«Та він купує стільки, наче мільйонер. За ним точно вже стежить КДБ», – говорить продавчиня газет своєму знайомому. Побачивши нас, замовкає.

Біля входу до мерії стоїть велике червоне серце з написом «Я люблю Приднестровье – 25»: торік святкували ювілей проголошення незалежності «ПМР». Навпроти в фонтані купаються діти. За ними паркан із написом «За власть Советов!».

На вулиці Радянській розташований Бендерівський історико-краєзнавчий музей. В одній із зал наглядачка читає газету. Побачивши нашу цікавість до міського герба-лева, що лежить, розповідає: «За Союзу був інший – із зубцями фортеці, коліщатком і шовковою бобіною на хвилях Дністра. Символізував прогрес і промисловий розвиток Бендер, – опустивши очі, жінка замовкає на кілька секунд, а потім продовжує. – Нині нічого майже не працює, підприємства стоять, як і у вас».

Ганна Несторівна родом із Хмельниччини. До Бендер переїхала півстоліття тому. Понині сумує за радянськими часами, коли працювала на шовковій фабриці.

«Ми не дуже добре живемо, але в Молдові ще гірше, – каже жінка. – У Придністров’ї пенсія – 120 доларів, а в Молдові – 75. Але нам вигідніше по харчі їздити до Кишинева. Я живу одна, чоловіка та доньку поховала. Отримую пенсію і зарплатню. Мені що, багато треба?»

Робоче вбрання музейної наглядачки – чорна спідниця, бордова кофта під колір волосся та червоні кімнатні капці. Жінка веде нас до іншої зали, де з гордістю показує стенд 1992-го – року бойових дій у Придністров’ї.

– Ми цілий місяць страйкували, щоб зберегти Радянський Союз і російську мову. Хотіли дві державні мови, як у вас на Україні і в Донбасі, – зупиняє погляд на одному фото, замислюється й майже пошепки додає. – Особисто мені не було діла до мов. Це керівникам тоді було треба вчити молдавську.

– Тоді чому пішли протестувати?

– Так сказали. З нашої фабрики всі пішли.

Україна, жаліється Ганна Несторівна, їй не допомагає. Її колега, громадянка Росії, отримує російську пенсію, а вона українську не отримує. «Росія допомагає Придністров’ю. Ми хочемо туди, проте поки що політика не дозволяє», – резюмує наглядачка.

Боротьбіст

Ганну Несторівну перебивають двоє молодиків запитанням про афганську залу. Показує напрямок газетою «Приднестровье», в якій президент самопроголошеної «ПМР» звітує перед народом.

«Десь правду пишуть, десь перебільшують. До речі, ваш Порошенко теж «бендерівський», але ми тут у шоці з нього, – округлює очі. – Як можна так поводитись із Росією? Ви ж два братерські народи, а він що тепер наробив?»

«Та в Україні зараз узагалі жити неможливо, – обурено втручається в розмову молодик. – Саме тому я звідти й поїхав».

На вигляд Артему під тридцять. Він переїхав до Бендер кілька місяців тому. Повністю поголений, у вухах – кільця й сережки-штанги. Хоча надворі досить прохолодно, на Артемові – лише футболка й шорти. Він звик так одягатись у Флориді, де прожив шістнадцять років. Повернувся з Америки до Києва, але довго там не затримався – вирішив переїхати до Бендер.

«Придністров’я мені ближче духом. Тут немає висоток, скляних торговельних центрів та іншої сучасної архітектури. Білбордів, усякої реклами небагато. А те, що є, веселить», – всміхаючись, він киває в бік одного з рекламних щитів.

У Києві Артем боровся проти вирубування дерев і незаконних забудов. Тепер має свій інтернет-магазин. Товар постачає з Києва, але повертатись в столицю України не хоче, хоч і має в центрі міста власне житло.

«Я підтримую комуністів. Адже добре жилось у Радянському Союзі, – Артем ненадовго замовкає. – У Києві була гарна комуністична організація – «Боротьба». Так розігнали ж її… Тут би такого не зробили!»

Не подобається хлопцю й велика кількість військових на вулицях Києва.

«Мені бридко від цього. Вони ж потім їдуть на Донбас, «убивають». Але «ополченці» – теж мені! – швидко змотались, не захотіли далі Україну «звільняти». Я думав, вони далі підуть. А тут ці угоди…», – переконаний він.

Дисидент на ходулях

Вдень на вулицях Бендер людей небагато. У спальному районі Сонячний, або по-тутешньому «БАМ», майже порожньо. Вулицею йде хлопець на ходулях, одночасно малюючи в блокноті. «Бодя – бос всіх павуків, він їв мух і комарів...» – лунає з його мобільного телефону голос українського виконавця Dzidzio.

20-річний Валентин після завершення навчання у виші планує переїхати до Львова, де живе його брат-близнюк. Поки що працює в агентстві, що організовує свята, аніматором, а ще разом із колегами створив театр на ходулях, що виступає просто неба.

«Все робимо на ентузіазмі. Самі й костюми шиємо, й ходулі робимо», – Валентин показує на своє спорядження. На правому передпліччі татуювання – знак «Дарів смерті». На шиї – кулон із тим самим символом. «Гаррі Поттера» хлопець читає в українському перекладі: спершу було складно, але швидко призвичаївся.

«Книжки мені брат висилає зі Львова. На Кучургані (український митний пост на кордоні з невизнаною республікою) є відділення «Нової пошти». Туди всі їздять по посилки й на ринок. Українські товари дешевші».

Валентин народився й виріс у Бендерах. Завжди мріяв мандрувати, але донедавна не мав паспорта.

«Зробив собі молдавський, хоча раніше хотів російський. Вважав себе громадянином Росії. – Ще рік тому Валентин захоплювався Росією. Все змінила поїздка до Львова. – Там я почув іншу думку, зрозумів, що ця держава не завжди така гарна, як її малюють. У нас про це не говорять».

Тепер він називає себе молдованином. Місцева влада намагається розвивати у мешканців самопроголошеної республіки придністровський патріотизм. Періодично проводить акцію «Я – придністровець» із концертами та акціями, роздають сувеніри. Однак, за словами Валентина, це не працює – ніхто не вважає себе придністровцем, люди радше ідентифікують себе як росіяни.

«Я люблю свою батьківщину, Молдову, а «ПМР» – це її частина. Це не окрема держава, люди просто в неї граються. Люди кричать, що хочуть незалежності, водночас наполягаючи на об’єднанні з Росією. Ви бачили на в’їзді до Бендер міст? Він пофарбований у кольори російського та придністровського прапорів. Те саме в головах наших людей… – Валентин різко замовкає, побачивши хлопця в тільнику. Ледь не пошепки каже: – Потім договоримо».

Після недовгої розмови з незнайомцем пояснює: «Є підозра, що він із КДБ». Людей із промолдовською позицією в Придністров’ї небагато, й висловлювати її на людях небезпечно.

«Тебе не стільки загребуть правоохоронні органи, скільки поб’ють свої ж», –каже хлопець.

Ввечері Валентин їде до Тирасполя, столиці самопроголошеної республіки, до «Громадянського клубу №19». Там молодь обговорює новини, дискутує, вчить мови, переглядає фільми. Втім парламент «ПМР» розглядає законопроект, який заборонить подібні організації як такі, що отримують допомогу від іноземних фондів. Раніше Валентин сам хотів створити громадську організацію. Тепер вагається, чи варто.

«У Львові таких утисків немає. Переїду туди, відкриємо з братом свою театральну трупу. Будемо займатись чимось корисним і не боятись нікого», – каже він.

А поки що Валентин сідає в тролейбус з рекламним написом «У майбутнє разом із Росією!» та повертається з Тирасполя до своїх рідних Бендер.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG