Я хотів спокутувати колективну провину за дії Росії проти України – росіянин, який їздив на Донбас

20-річний російський активіст Юрій Ізотов живе в Єкатеринбурзі. У 2014 році, коли почався військовий конфлікт на південному сході України, Юрію ледь виповнилося 18 років. Тоді ж почалася його громадянська активність: походи на антивоєнні акції, спілкування з українськими волонтерами, затримання на акціях протесту. І як наслідок – нерозуміння з боку найближчого оточення, конфлікти з батьками. У липні 2016 року Юрій вирішив поїхати в Луганську область, щоб допомогти місцевим жителям відновлювати зруйновані війною будинки і своїми очима побачити життя на сході України. На зворотному шляху мета його візиту викликала багато запитань з боку російських прикордонників і співробітників ФСБ Росії. Активісту погрожували псуванням закордонного паспорта і порушенням кримінальної справи. Юрій Ізотов провів тиждень у Сєвєродонецьку Луганської області у таборі «Будуємо Україну разом». Неприємності почалися у дорозі додому – під час перетину українсько-російського кордону. На думку Юрія, спровокувати російських прикордонників могла його футболка із зображенням тризуба – національного символу України.

– Підходжу я зі своїми речами до російського паспортного контролю. Там співробітник бере у мене паспорт, дивиться. Запитав у мене: звідки я їду і навіщо. Я йому сказав, що їду з волонтерського табору України. Брав участь в будівельних роботах щодо відновлення житла. Він після цього мене попросив пройти з ним в якийсь кабінет до іншого співробітника прикордонної служби, капітана ФСБ. Той спочатку теж мене питав, куди їздив і навіщо. А потім пішли якісь такі дуже дивні запитання особистого характеру – чи один ти живеш, де ти працюєш, хто у тебе батьки. На ці запитання я не відповідав, тому що не розумію, як вони стосуються перетину кордону, і послався на 51-ту статтю Конституції.

Я запитав, в якій якості я тут сиджу, чому мене тримають. Прикордонник став посилатися на те, що вийшла якась постанова уряду, згідно з якою вони мають право тих, хто перетинає кордон, опитувати і тримати мене до трьох годин. А якщо автобус виїде, як я буду потім добиратися? Прикордонник сказав, що це не його справа. Ми так сиділи, сперечалися. Потім в кабінет зайшов ще один співробітник прикордонної служби з якимись більш великими погонами, я не розбираюся. Вони перейшли до погроз. Стали говорити: ми тебе ще довше, ніж на три години можемо затримати, можемо тобі закордонний паспорт зіпсувати, можемо справу порушити.

– Як довго вони в підсумку Вас протримали в своєму кабінеті?

– Приблизно годину. Потім мене відпустили, але на митниці мене змусили відкрити валізу і рюкзак і показати кожну річ. Митник мені сказав: «Якщо фанатієш від України – то і вали туди». А коли зрозумів із документів, що я з Єкатеринбурга, сказав щось про «ліберастів, які тусуються в Єльцин-центрі».

– Наскільки я знаю, Вас потім і в автобусі не краще зустріли?

– Так. Водій автобуса розлютився, що через мене вони так довго простояли на кордоні. Потім один з пасажирів на мене з кулаками кинувся. Слава Богу, до бійки ситуація не дійшла. Я доїхав до Москви цілий і неушкоджений.

– А претензії цього пасажира полягали в тому, що Ви його затримали, чи в тому, що Ви українських активістів підтримуєте?

– Тому що я його затримав. Про Україну я розмовляв з іншим пасажиром. Теж цікава історія. Він – будівельник. Їхав на заробітки в Росію. Він сам з Вінниці – це центральна Україна. І він мені розповідав, який Путін хороший. Було незвично чути таке від жителя України. Дивно, що до них доходить наша російська пропаганда. Я здивувався, чесно кажучи.

– А чим Ви займалися в волонтерському таборі?

– Спочатку цей табір виник на сході України, в Краматорську. Але зараз він по всій Україні працює. Можна було вибрати місто, в яке ти поїдеш. Ось я вибрав Сєвєродонецьк Луганської області. Зміна табору тривала тиждень. Там було кілька об'єктів у місті, на яких треба було працювати. Я перші два дні фарбував стіни і стелю в квартирі в гуртожитку у багатодітній сім'ї, а інші чотири дні працював в селі Борівське, це неподалік Сєвєродонецька. Там будинок, в якому живе жінка-інвалід, яка сама ходити не може. Ми їй пандус зробили, щоб вона могла в будинок заїжджати, зробили бетонну доріжку в саду і фасад оновили, вікна нові поставили. Крім роботи, була ще якась культурна програма. Нас водили на екскурсію Сєвєродонецьком, місцеві визначні пам'ятки показували. Досить цікаво мені було туди з'їздити, все побачити своїми очима.

– Ви, напевно, там спілкувалися з місцевими людьми. Яке у них ставлення до конфлікту, до Росії і до України?

– Я там різних людей зустрічав. Один чоловік, з яким я в автобусі туди їхав, був різко проти України. Порівнював українських солдатів з німцями, з солдатами фашистської Німеччини. Жінка, у якої ми працювали перші два дні, сказала нам, що їй все одно, хто у них в місті буде, – Україна чи «ЛНР». Ще я спілкувався з переселенцями, які втекли з території, підконтрольної «ЛНР». Вони якраз різко за Україну. І розповідали якісь жахи про те, що діється на території, підконтрольній «ЛНР». Наприклад, людину в «ЛНР» можуть заарештувати і посадити в «комендатуру» просто за те, що вона по вулиці без паспорта йшла. Розповідали про те, як в Антрациті Луганської області на площі людей «казаки» батогами шмагали, якась середньовічна дикість. Ті, хто виїхали з «ЛНР», вони якраз, за моїми відчуттями, різко за Україну. Але я в цілому різні думки зустрічав.

– Пане Юрію, а що Вас, громадянина Росії, жителя Єкатеринбурга, змусило поїхати в Луганську область, в Сєвєродонецьк, займатися такою волонтерською діяльністю?

– По-перше, мене змусило поїхати те, що я брав участь в антивоєнних протестах, я на всі ці «Марші миру» ходив, на пікети різні ходив. Відповідно, я хотів побачити всю цю ситуацію своїми очима, щоб порівняти з тими уявленнями, які у мене були до цього. По-друге, своєю особистою участю я хотів ніби спокутувати колективну провину за те, що наша держава з Україною наробила. Внесок, звичайно, невеликий, мізерний, але хоча б щось зробити можна. Ще мене до цього підштовхнуло те, що я і до цього був знайомий з іншими волонтерами. Зокрема, я особисто знаю Варвару Даревську, яка листи возить з України в Росію і назад.

– Ваші уявлення про ситуацію на сході України не змінилися після Вашої поїздки туди?

– Ну, я й раніше знав, що в «ЛНР» і «ДНР» бандити. Це підтвердилося. Але якщо говорити про жителів тих територій, які були окупованими, а потім їх Україні вдалося повернути, то мене дещо розчарувало спілкування з ними. Я почув ті ж самі пропагандистські тези, які в Росії транслює телебачення: про «рабів», про «карателів». Чути це від жителів України мені було якось дивно.

– На Ваш погляд, їхні судження сформовані російськими ЗМІ, які туди доходять, чи засновані в тому числі на їхньому життєвому досвіді?

– Я вважаю, що здебільшого це вплив ЗМІ. Тому що ці тези я почув буквально дослівно, як їх говорили по телевізору і в інтернеті на якихось проросійських сайтах. Якби це була розповідь очевидця про події, що реально відбувалися, це були б інші слова – деталі, факти. А коли просто дослівно повторюють штампи пропагандистські, як це може бути засноване на реальних подіях?

– Ви сказали, що, можливо, прикордонники до Вас причепилися, тому що на Вас була футболка з тризубом. А Ви в Єкатеринбурзі якісь такі футболки або інші знаки носите? Чи стикалися Ви з якимись проблемами, коли так відкрито демонстрували своє ставлення до українського конфлікту?

– Ношу під час вуличних акцій, в основному. Агресії з боку інших людей в Єкатеринбурзі особливо не відчуваю. Люди досить аполітичні, більше думають про якісь свої побутові проблеми. Ну, і на Уралі якось взагалі завжди було, напевно, вільніше, ніж в інших регіонах. Було кілька епізодів на пікетах, коли до нас підходили прихильники «Новоросії», в бійку кидалися, плакати рвали тощо. Але це були саме такі ідейні прихильники, які спеціально приходили наші акції зривати. А так, щоб в звичайному житті, я такого не можу сказати.

– А у Вас не виникало конфліктів у найближчому оточенні через «українське питання»?

– Виникали. Мої батьки, мої родичі підтримують чинну владу. Коли зі своїми родичами спілкувався на політичні теми, конфліктні ситуації виникали. Зараз я в бесідах з ними взагалі намагаюся політику не зачіпати, бо розумію, що це марно. Я їх намагався якось переконати, наводити якісь аргументи, але зараз зрозумів, що це марно, на жаль.

– А Вас якось намагаються переконати не брати участь в пікетах, не їздити в Україну?

– Намагаються, звичайно. Після першого мого затримання в поліції мама мене ледь не вбила.

– Чи немає у Вас побоювань, що Ви тепер перебуваєте на обліку в якихось правоохоронних органах після того випадку на українсько-російському кордоні?

– Я ще до цього випадку був на обліку. До мене на навчання один раз приходили співробітники «Центру з протидії екстремізму». Ще один раз до мене за адресою реєстрації дільничний приходив. Тож я знаю, що я і до цього там був. Мене поліція затримувала.

– Чи відомі випадки, коли громадські активісти в зв'язку з побоюваннями кримінального переслідування вибирали життя за кордоном. Ви колись для себе розглядали можливість еміграції?

– Я не можу за наші правоохоронні органи вирішувати, що вони будуть робити щодо мене. Так, все може бути. Я не хочу в тюрмі сидіти. Якщо буде дуже погана ситуація, я, напевно, виберу такий варіант. Мені здається, я більше користі на свободі принесу.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода