Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 20:46

Брюссель – Міфи про буцімто загрозливий націоналізм та надзвичайне зростання антисемітизму в Україні намагалися розвіяти в одному з відомих американських видань.Аналіз-застереження українським лідерам публікує видання Foreign Policy, де йдеться про причини «втоми» на Заході й небезпечні наслідки корупції, бездіяльності української влади, яка живе ілюзіями легкої допомоги з боку США та ЄС.Реакції, викликані суперечливими заявами Дональда Трампа щодо Росії та Криму, аналізують деякі французькі часописи. Зокрема, Le Monde намагається простежити за тривожними зв’язками між американським кандидатом-республіканцем та путінським режимом.

Розвіювання міфів щодо українського націоналізму та антисемітизму публікує американська The Washington Post, адже криза, що триває в Україні, породжує чимало коментарів про буцімто розквіт націоналізму, ксенофобії, расизму та антисемітизму в країні.

Тарас Кузьо, аналітик Канадського інституту українських студій Альбертського університету пише, що ці неправдиві закиди важливо добре розуміти особливо нині, під час президентської кампанії у США, впродовж якої Дональд Трамп високо оцінює Володимира Путіна і порушив питання щодо можливої зміни позиції США щодо вторгнення Росії в Україну й визнання анексії Криму.

Тож, щодо Міфу1 – про, мовляв, різке зростання антисемітизму в Україні, аналітик наводить такі контрагрументи: єврейські моніторингові організації свідчать, що в Україні рівень фізичних атак та висловлювань у пресі проти євреїв, порівняно із Європою та Росією, перебуває на дуже низькому рівні. До того ж, «прем’єр-міністр України Володимир Гройсман сам є українським євреєм, як і багато олігархів», – пише аналітик. Водночас праворадикальна партія «Свобода», яка є однією з найбільших націоналістичних об’єднань, як і всі інші радикальні партії в українському суспільстві, не має великого успіху.

Безпідставним є, на думку Тараса Кузьо, і Міф 2, який стверджує, що, мовляв, існуючий в Україні антисемітизм та націоналізм притаманні тільки праворадикалам. Аналітик наводить приклади націоналізму серед комуністів чи «Партії регіонів», де підтримували диктатора Сталіна та його етнічні чистки кримських татар у 1944 році. Водночас антисемітизм в Україні, виявляється, найбільш поширеним є в угрупованнях бойовиків «ДНР» та «ЛНР», які окупували частину Донбасу, а не в західних регіонах, де партія «Свобода» має більше прихильників. Запозичений у Росії антисемітизм на територіях, які контролюють бойовики, є відповіддю на підтримку Євромайдану та України в час російської агресії з боку єврейської меншини України.

Автор робить висновок: замість зосереджувати увагу на націоналістично спрямованій «Свободі» та її прихильниках, варто б звернути увагу на прорадянських та російських націоналістів, особливо поширених в окупованому Криму, на окупованих територіях Донбасу та в Одесі. «Про них відомо відносно мало, як і про те, як ці групи впливають на українську політику», – констатує Кузьо.Саме ці сили були налаштовані проти Майдану, мали здебільшого сепаратистські й завжди українофобські настрої. «Саме вони рішуче виступають проти європейської інтеграції, вважають Україну природною частиною так званого «русского мира» та, як і Путін, вважають, що українці й росіяни – це «один народ».

Усвідомлення існування цих сил явно важливе не тільки для української політики, але й для того, як західні країни і новообраний американський президент повинні сприймати цей регіон, резюмує Тарас Кузьо.

Інший міф, цього разу поширений в усвідомленнях представників української владної верхівки, розвіює на веб-сторінках впливового американського часопису Foreign Policy журналіст українського походження Аскольд Крушельницький. Автор пише: «лідери України вважають, що їхня країна надто важлива, щоб зазнати невдачі. Але вони помиляються».

Росія розгорнула війну з Україною – це очевидний факт, якого не приховати. Проте, попри серйозність загрози зі сходу, Москва – ще не найгірший ворог українців. З огляду на обсяги корупції, яка вразила всі сторони бізнесу й влади, найгіршими для країни можуть бути її власні лідери, припускає Крушельницький.

Часом безпідставно критикуючи недостатню допомогу з боку Заходу, українські лідери, на думку автора, схоже, припускаються небезпечного прорахунку, вважаючи, що Захід розглядає Україну як їхнього представника в конфронтації з агресивністю Росії, яка зростає. Як наслідок, серед українських лідерів панує переконання, що вони можуть розраховувати на підтримку західних столиць, незалежно від того, що відбувається у них вдома. Навіть дехто з колишніх українських міністрів наводив на думку, що помиляються ті, хто вважає, ніби Україна занадто важлива для Америки і Європейського союзу, аби ті дозволили їй зазнати невдачі. На те, що західні партнери в очікуванні реформ втрачають терпіння й починають «втомлюватися» від України, вказував і колишній посол США в Україні Стівен Пайфер, нагадує автор.

А політик та комерційний радник, Браян Меффорд, який тривалий час жив у Києві (його цитує видання), пише: «Існують три ключові елементи, які можуть зупинити «втому від України»: перша – боротьба з корупцією, друга – боротьба з корупцією і остання – боротьба з корупцією».

Тим часом прави в українському суспільстві тільки погіршуються: президент України Петро Порошенко, за свідченнями деяких українських політиків, вибудовує свій «клан кумів та олігархів», з’являються заяви про викрадення урядом грошей міжнародних донорів. Пояснення уряду, чому реформи йдуть так повільно, досі відсутні.

«Якщо уряд і президент не можуть однозначно продемонструвати на практиці суттєві реформи (і не в останню чергу відправивши за ґрати очевидних злочинців), то вони стануть винними у втраті дорогоцінного часу для побудови гідного, демократичного та процвітаючого майбутнього для своєї країни. Та ще й на тлі життів та крові тисяч кращих людей, принесених у жертву. Якщо вони думають, що ця своєрідна зрада мине без будь-яких наслідків, то вони дійсно помиляються. І наступного разу, коли вони звернуться до Заходу за допомогою, може статися так, що опиняться на самоті», – застерігає автор.

Впливова французька газета Le Monde зробила спробу простежити за прихованим зв’язком між кандидатом від республіканців на посаду президента США Дональдом Трампом і президентом Росії Володимиром Путіним. У щойно оновленій статті «Тривожні зв’язки між Трампом і Путіним»( вона була опублікована на початку липня) йдеться про реакцію та дискусії, що виникли після останніх суперечливих заяв Трампа щодо можливого визнання анексії Криму та покращення відносин із Москвою. На заяву в інтерв’ю Трампа телеканалу ABC, де він висловив «велику повагу до Путіна», автор статті, кореспондент у Москві Ізабель Мандро наводить коментар опонента від демократів Гілларі Клінтон, яка звинуватила свого суперника у «абсолютній» вірності цілям російської дипломатії.

Тим часом у Трампа давно є своя «проросійська» людина – Картер Пейдж, нинішній радник із міжнародних питань, банкір-інвестор, а раніше консультант російського «Газпрому». На думку автора статті, характерно те, що виступаючи в новій Московській школі економіки, створеній при президенті Росії, Пейдж відмовився коментувати свої зв’язки з Москвою. Так само, «no comment», відповів Пейдж щодо зв’язків із російською владою і в іншому інтерв’ю, а тим часом його, вочевидь, небезпідставно, транслював наживо ультраправославний мозковий центр, що належить російському олігархові Костятину Малофеєву, раднику Путіна Сергію Глазьєву і навіть націоналістичному ідеологу Олександру Дугіну, який особисто повідомляв у Твіттері про виступ американського гостя.

Видання також вказує на іншу особу, котра пов’язує Трампа із Росією Путіна. Йдеться про іншого радника Трампа – Пола Манафорта, «відомого міцними контактами із таким дорогим для господаря Кремля «русским миром». До того ж, цей «ліцензований лобіст значився серед радників Віктора Януковича, який врятувався втечею до Росії і якому свого часу Пол Манафорт так і не спромігся поправити імідж», – пише французьке видання.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG