Доступність посилання

logo-print
02 грудня 2016, Київ 19:55

(Рубрика «Точка зору»)

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG