Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:01

(Рубрика «Точка зору»)

Інтернетом гуляє цікавий американський серіал «Останній корабель». Суть серіалу проста: на світ напав черговий вірус, від якого померли мільярди людей. Уряди впали, влада переходить від банди до банди. Звичайно, в серіалі є «хороші» і «погані». Хороші – вони на кораблі ВМС США, який борознить моря й океани. На кораблі – мужній екіпаж і лікар, який і намагається створити вакцину, щоб врятувати залишок людства. Однак набагато різноманітніший світ «поганих». Тут і «росіяни», які намагаються дістати вакцину, щоб ексклюзивно її виробляти і заробляти мільярди на народному горі. Далі вакцину намагаються відібрати якісь «англійці», які, навпаки, хочуть її знищити, тому що збирають расу «надлюдей» – тих, хто генетично стійкий до цього проклятого вірусу, а всіх інших хочуть приректи на смерть. Загалом, якісний пригодницький серіал, де «хороші» в кожній серії перемагають «поганих». А як інакше!

І був би серіал звичайною «розважалкою», якби не моменти, які показують, як американці вирішують деякі вельми складні питання. Наприклад, ось ловлять вони чергового негідника, який організував ледь не цілу паліативну державу всередині Америки. У нього і якась ідеологія, і послідовники по всій країні, і зброя. Вони чинять екіпажу корабля запеклий опір – вбивають і підривають «хороших». Тобто така держава в державі, такий гібридний сепаратизм – гібридний, тому що на обмані.

І ось браві моряки ловлять цього головного негідника, і його допитує сам офіційний президент. А в кінці допиту президент і капітан корабля кажуть: «Пропозиція така – ти повинен зв'язатися зі своїми і наказати їм скласти зброю. І вам негайно потрібно перейти до мирного життя, щоб разом з усіма відновлювати зруйновану країну». Ну, звичайно, сепаратист-терорист скрипить зубами і відмовляється, але тут важлива не його відповідь, а сама пропозиція. Вірніше, як вона викладена. Відомо, що в серіалах використовуються всілякі кліше і стандарти, починаючи від квадратного мужнього обличчя командира корабля, обов'язкової наявності серед акторів китайця, афроамериканців, веселого товстуна-кока і молоденького матросика. Тобто все зроблено так, щоб не викликало запитань. Це ж стосується і ідей – вони повинні бути обкатаними і звичними, щоб не гальмувати дію. І ця пропозиція – просто скласти зброю і почати будувати мирне життя, мабуть, цілком стандартна для країни, де розуміють, що у людей можуть бути свої правила життя, свої авторитети, герої і своє бачення майбутнього. Все це – всередині однієї держави.

Звичайно, аналогії лежать на поверхні. Безумовно, йдеться про моделі повернення Донбасу Україні. Начебто, первинне питання, а як його повернути – мирно, військовим шляхом чи Донбас звільнять марсіани, наприклад. Однак це не найголовніше, як не дивно. Головне – а що робити з народом Донбасу, який говорить російською, дивиться Кисельова-Соловйова і, по суті, виявився населенням-колаборантом? Що з цим народом робити, коли над Донбасом злетить український прапор? Як сприймати тих, хто не втік і залишився жити при українській владі?

Перший варіант – як ворогів і зрадників, бо вони, в масі своїй, легко погодилися передати Росії не тільки себе, але і свою територію. Вони не влаштували «визвольний майдан», били полонених українських військових, загалом чинили дії, які сміливо можна називати злочинними. Але є й інша сторона. Візьмемо «Велику жовтневу революцію» – хіба її вся країна здійснювала, весь народ? Та ні – зібралася купка відморозків і нахилили країну на вісімдесят років. Ось цей парадокс – жалюгідна меншість може крутити більшістю, помахуючи випадковим пістолетом, – давно описаний в політології. Також діє в народних мізках знаменита теза з «Весілля в Малинівці»: «Вчора червоні грабували, сьогодні білі грабують». Це, звісно, ніхто не скасовував. Радянський народ отруєний патерналізмом (в мізках сидить звична думка): ми нічого не вирішуємо, все вирішує влада; тому ми підтримуємо її, а влада вирішить наші проблеми. Так було і є. Славне донбаське населення покірне і пасивне, тому що все навколо «радянське», все не його. Ніхто не захищав цю землю зі зброєю в руках саме як свою. Ніхто не відчував ні ту, ні цю владу «своєю». Ніхто не питав з влади, куди йдуть податки, тому що податки ніхто не платить.

Що робити в цьому випадку? Звичайно, перша думка – про помсту, про розгляд донбаських пенсіонерів під лупою люстрації. Влаштувати повальні допити на кшталт «А де ви були в 1917 році?». Непогано було б активувати звичну для радянської людини практику доносу – закликати написати в «органи» писульки, що виявляють антиукраїнський елемент. Ось, наприклад, шкандибає в магазин старенький дідусь з милицею. На носі крапля висить, вицвілі оченята дивляться в бік кладовища. Але саме в той момент, коли дідусь бере у продавця звичну гречку – втіху пенсіонера, підлітає «воронок» і дідуся беруть під білі руки, вірніше, під білі милиці. Бо дідусь наш був навідником в «ДНР», вранці молиться на портрет Путіна і, як повідомлено в анонімці, двічі плюнув в сторону повного зібрання творів великого Тараса Шевченка.

Але проблема цього прекрасного сценарію помсти розбивається об той факт, що таких дідусів-бабусь на Донбасі відсотків сто, а то й сто двадцять. Так що робити? Виявляється, є другий варіант. Він вкрай цинічний, оскільки ґрунтується на факті, що на сході країни сконцентрована велика частина населення, яка Україну не тільки не любить, але і не полюбить ніколи. Вони до смерті будуть любити тих, хто відняв Крим, хто провів фальшивий і незаконний псевдореферендум. Вони будуть любити Соловйова-Кисельова і чекати, коли Україна окочурится, щоб прийшов «рятівник Путін» і забрав їх до Росії, яка, як відомо, є країною молока і меду, високої пенсії та животворящого медичного обслуговування.

Так ось, на цей цинізм з боку дідусів-бабусь потрібно відповісти просто і цинічно – начхати на ці їхні путінообразні мрії. Не картати, не влаштовувати чисток, а просто начхати. І якось непомітно, зовсім скоро милі донбаські пенсіонери звикнуть до годівлі з нової руки. А якщо дозу корму (пенсії) підвищити, то може, плювати і здригатися при слові «Україна» будуть менше. Жорстко? Так! Жорстоко? Дуже жорстоко! Це правда? На жаль, так!

Потрібно, як американці, навчитися не помічати, прощати і пропонувати далі йти разом. Хтось піде щиро, хтось за пенсією, хтось просто тому, що іншого шляху немає. Але на місці цих, хто так і не навчиться любити реальну країну замість нафантазованої, потім з'являться інші, молоді, які будуть країну будувати разом – без палиці, люстрації і підганяння. Мабуть, сильна країна може дозволити собі прощення, поблажливість, може запропонувати почати з нуля.

Звичайно, якщо це сильна і поважна країна.

Матвій Ганапольський – журналіст радіостанції «Ехо Москви» і політичний публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG