Доступність посилання

29 вересня 2016, Київ 08:01

Краще смерть, ніж знову потрапити в російську в'язницю – блогер Ільченко, який втік із окупованого Криму


Брій Ільченко

Брій Ільченко

Олена Литвинова

Кримчанин Юрій Ільченко провів в Сімферопольському слідчому ізоляторі 11 місяців. Його заарештували в окупованому Росією українаському Криму 2 липня 2015 року за обвинуваченням у «закликах до екстремістської діяльності і в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі». Приводом для затримання стала низка його публікацій в соціальних мережах, в яких він закликав до повної блокади Криму та відмови від отримання російського паспорта.

24 серпня 2014 року Юрій Ільченко влаштував святкування Дня Незалежності України в своєму офісі. У Севастополі він створив навчальний центр з вивчення іноземних мов, який став фактично прихистком для тих українців, які не сприйняли нову кримську «владу». Під час окупації Юрій і його сім'я брали участь у всіх українських виборах.

Несподівано для нього, в червні Севастопольський міський суд змінив запобіжний захід на домашній арешт. Цей термін спливав 25 червня, і Юрій не виключав, що його знову заарештують.

Через два місяці після сенсаційної втечі з Криму Юрій розповів, як все було. Це стало можливим тільки після того, як на материкову Україну за допомогою активістів організації «Крим-SOS» були вивезені і його батьки, які також відмовилися отримувати російське громадянство. Їхній виїзд був дуже складний, тому що мати перебуває у важкому стані через хворобу Альцгеймера.

Про звинувачення

Хотіли мені нав'язати ще те, що я ніби є координатором «Правого сектору»в Севастополі, а ще краще – що по всьому Криму. Також хотіли, щоб я підписав те, що хотів підірвати пам'ятник Леніну

«Коли я потрапив до в'язниці, на мене чинився великий тиск. Першкоджали підтримувати спілкування з іншими політв'язнями, посадили з людьми з кримінального світу. Сиділи там, наприклад, люди, у яких було по п'ять вбивств або по 9 судимостей. Одного разу, коли один такий чоловік напився, він сказав, що їм обіцяли короткі терміни ув'язнення, якщо вони змусять мене прийняти російське громадянство і підписати все, що хотіла російська влада. А хотіли мені нав'язати ще те, що я ніби є координатором «Правого сектору»в Севастополі, а ще краще – що по всьому Криму. Також хотіли, щоб я підписав те, що хотів підірвати пам'ятник Леніну.

Я відмовився це робити, незважаючи на шантаж, погрози, тому, звичайно ж, мені пообіцяли зробити життя пеклом і відправити мене на 20 років в Магадан».

Про катування та умови утримання

Намагалися бити по нирках, по голові, по хребту, щоб залишалося якомога менше слідів, але завдати якомога більше страждань і шкоди

«Намагалися бити по нирках, по голові, по хребту, щоб залишалося якомога менше слідів, але завдати якомога більше страждань і шкоди. Щоразу, коли я засинав увечері, не хотілося зранку прокидатися, хотілося просто померти вночі і щоб наступного дня не було.

Забороняли розмовляти українською і кримськотатарською мовами

Мене кілька разів кидали в карцер, як в Сімферополі, так і в Севастополі. За мою позицію, за те, що я проводив агітацію навіть у в'язниці. Забороняли розмовляти українською і кримськотатарською мовами. Це був національний тиск і ми мали розмовляти їхньою мовою.

Вимагали, щоб я одягнув «георгіївську стрічку». Я, звичайно, відмовився, і за це мені чотири доби не давали спати і не давали взагалі навіть лягти на нари, змушували стояти

Коли був їхній «день перемоги», від мене вимагали, щоб я одягнув «георгіївську стрічку». Я, звичайно, відмовився, і за це мені чотири доби не давали спати і не давали взагалі навіть лягти на нари, змушували стояти, в крайньому випадку – сидіти. Коли я починав засинати, то били. Звичайно, першу-другу добу це ще можна було витримати, а на третю-четверту вже засинаєш навіть стоячи. Це було дуже важко.

Там настільки переповнена в'язниця. На 6 нар – 15 осіб. Те, що давали на сніданок і вечерю, смерділо так, що від цього запаху всіх нудило

Умови існування можна також прирівняти до тортур. Там настільки переповнена в'язниця, у кожного ув'язненого немає свого лежачого місця. Наприклад, на 6 нар – 15 осіб, і люди повинні чергувати, щоб кожен спав хоча б кілька годин. Інші перебували на дуже обмеженій площі. Наприклад, 15 осіб на 9 квадратних метрів. Майже, як в маршрутці в години пік. Те, що давали на сніданок і вечерю, ми взагалі не брали, воно смерділо так, що від цього запаху всіх нудило. Брали тільки на обід першу страву і додавали те, що передавали з дому, – можна було одну передачку в місяць передати. Тобто раз на добу харчувалися.

Багато людей не витримували цього. Я бачив кілька смертей, коли люди вішалися, коли різали собі вени

Умови були жахливі. Якщо комусь було погано, то ми стукали, щоб покликали лікаря, а нам часто говорили – це не госпіталь, у нас немає хворих, у нас є чи живі, чи мертві. Багато людей не витримували цього. Я бачив кілька смертей, коли люди вішалися, коли різали собі вени, це майже щодня відбувалося».

Про домашній арешт і втечу

«Коли через 11 місяців я був переведений на домашній арешт, я вирішував питання, що робити далі. Я знав, що будь-якого дня мене знову можуть заарештувати, бо у мене було багато публікацій в інтернеті антиокупаційного змісту. Я для себе вирішив, що для мене краще смерть і вибухнути на міні або розтяжці, переходячи кордон, ніж знову потрапити в російську в'язницю.

Півтори години через ліс, до межі добирався автостопом, адже знав, що мене будуть шукати з собаками

Це було напередодні так званого «дня Росії». У ніч на цей день я одяг батьківську куртку, взяв мамину паличку, тому що хотів, щоб камери спостереження не відразу мене впізнали. Камери були розвішені всюди, я сам бачив, як їх встановлювали навіть на деревах. Вийшов з дому, перед камерами пройшов повільно, потім вже скинув з себе куртку, кинув паличку, зрізав браслет, який був у мене на нозі, що стежив за моїми переміщенням, а потім побіг. Півтори години через ліс, до межі добирався автостопом, адже знав, що мене будуть шукати з собаками. Це була правда. Як розповідав мій батько, в день втечі прийшли приблизно 10 поліцейських разом з військовими, з собаками, вони намагалися мене знайти і взяти мій слід. Але їм це не вдалося, тому що я кілька разів змінював машини. Частину шляху йшов пішки, частину – проїжджав машиною. Переходив кордон через замінований ліс навмання, сподіваючись тільки на Бога. Головне – не потрапити знову в те пекло».

На кордоні

«Був колючий дріт, були різні прилади, якісь залізні речі, які видавали звук, коли до них торкаєшся... Одного разу я ледь не потрапив в яму, однією ногою туди ступив, але мені вдалося вибратися. Теж було таке, що мене нібито помітили і приблизно на відстані 50 метрів від себе я помітив п'ять ліхтариків, я ліг на землю і лежав десь приблизно 40 хвилин не рухаючись, молячись про те, щоб все було добре.

На другу ніч після втечі з дому, мені здавалося, що я йду тим лісом дуже довго, і багато пройшов, а насправді за півночі я пройшов 200-250 метрів

На другу ніч після втечі з дому, мені здавалося, що я йду тим лісом дуже довго, і багато пройшов, а насправді за півночі я пройшов 200-250 метрів. Там були суцільні кущі, іноді 10 хвилин потрібно було, щоб пройти метр. Коли я вже вийшов на дорогу, подумав, що вже перебуваю на нашій вільній території, але до мене звернувся один російський солдат і я зрозумів, що це вже нейтральна територія, але там ще стоїть один їхній солдат. Я побачив за кілька десятків метрів і нашого солдата, тому почав бігти. А росіянин не відразу зорієнтувався і не встиг почати стріляти, але побіг за мною. Я крикнув нашому щось на кшталт – зупиніть його, і біг далі, до місця, де вже перевіряли документи. Може, це трохи театрально, але я впав на коліна, подякував Богові за своє визволення, поцілував українську землю, а потім вже пішов на перевірку документів, розповів свою історію...».

Про Львів та допомогу

Зараз мені вже допомогли вивезти батьків, яких також залякували

«Потім я добирався до Львова, бо відразу для себе визначив, що Львів – місто, в якому я хотів би жити, якщо немає можливості жити в Криму. Мені дуже допомогла організація «Крим-SOS». Я дуже їм вдячний, якби не їхня допомога мені було б дуже важко самому, без грошей, без всього все починати з нуля. Завдяки їм, завдяки львів’янам і навіть тим, хто раніше приїхав до Львова з Криму і зі сходу, у мене вже вдається стати на ноги. Зараз мені вже допомогли вивезти батьків, яких також залякували. Навіть напередодні виїзду батька говорили, навіть не витрачайте гроші, все одно вас не випустять. Довго тримали на кордоні, але зараз батьки зі мною. Спасибі всім!».

Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG