Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 19:57

Чому так складно писати українським політв'язням


Акція на честь дня народження Олега Сенцова. Київ, 13 липня 2016 року

Акція на честь дня народження Олега Сенцова. Київ, 13 липня 2016 року

Денис Мацола

(Рубрика «Точка зору»)

Ми з Сашком Кольченком ніколи не були близькими друзями. Але коли твій багаторічний знайомий і товариш із середовища активістів Сімферополя потрапляє до катівні російської каральної машини, пам'ять про минуле змушує зробити хоча б щось, щоб підтримати його у важкій ситуації. Найпростіший, на перший погляд, спосіб – це надіслати лист, написати кілька теплих слів і поділитися новинами про спільних знайомих. Ти береш ручку – і раптом виникає ціла купа емоційних перешкод, які заважають написати перші рядки: «Привіт, Тундро. Ну, як ти там?».

Ручка зависає в сантиметрі від листа, і перше запитання починає свердлити твої скроні звуками стоматологічної бормашини: «А чому це я пишу йому з волі до в'язниці, а не навпаки? І що, якщо самотній на роки, відірваний від своєї країни, друзів і близьких, отримавши цей лист, він теж запитає себе: чому я – замкнений тут, а цей хлопець із поштового конверта насолоджується свободою в безтурботному, далекому від кордонів «русского мира» Києві?».

Ми були для них однаковими ворогами. Але за свої переконання відповісти свободою довелося тільки йому

Ми разом багато років влаштовували різні громадські кампанії і боролися з тим, що вважали неправильним. Разом переживали за київський Майдан. Разом виходили під державним, але від цього не менш революційним тоді синьо-жовтим прапором, протестуючи проти окупації Криму. Разом боялися і гопників із «кримської самооборони», і кримських «феесбеушників», які миттєво перейшли на бік загарбника. Ми були для них однаковими ворогами. Але за свої переконання відповісти свободою довелося тільки йому. Я, зі свого боку, лише змінив місце проживання. І думка, що, читаючи мій лист, Саша може звинуватити в цьому мене або, що ще гірше, себе, сковує мою руку судомою і змушує думати: «А, може, краще не нагадувати йому про себе?».

Почуття провини за те, що «він сидить, а ти на свободі», напевно, має ту ж психологічну природу, що і почуття провини у солдата, який вижив, перед полеглим у бою товаришем

Почуття провини за те, що «він сидить, а ти на свободі», напевно, має ту ж психологічну природу, що і почуття провини у солдата, який вижив, перед полеглим у бою товаришем. Ти не кращий за нього, ти не зробив більше за нього для перемоги, ти не швидше, ніж він, ховався від обстрілів у бліндажах, але тобі – життя, а йому – ні. Напевно, саме це високочолі психологи називають посттравматичним синдромом.

Друга проблема виникає, коли починаєш описувати своє життя і події з життя спільних знайомих: «Таня вийшла заміж, а Петро почав зустрічатися з Оленою. Вова переїхав до Львова, а я знайшов нову роботу» тощо. Розповідаючи про зміни в житті друзів, описуючи приятельські посиденьки, ніяк не можеш позбутися думки, що інформація ця для позбавленого багатьох радостей життя в’язня, буття якого – щоденна, тиха, особиста герілья зі своїми тюремниками, не спосіб задовольнити цікавість, а дріб’язкова і безглузда метушня з паралельного світу. Світу, де немає ні тюрми, ні окупації, ні героїчної внутрішньої боротьби за право бути вільним навіть у в’язниці.

Може, йому це не цікаво там? Може, це тільки зашкодить йому?

«Може, йому це не цікаво там? Може, це тільки зашкодить йому? Або, будучи живою людиною, він іще більше засмутиться, що не може бути зі своїми друзями, яких завжди так любив», – такі думки лізуть у голову, і знову хочеться все кинути і не відправляти лист.

Повертаючись із фронту, багато солдатів відчувають неприязнь до людей, які просто жили в той час, коли в кількох сотнях кілометрів від них війна щодня розігрувала жорстоку драму боротьби життя зі смертю. Думаю, щось схоже може відчувати і той, чиє життя перетворилася на боротьбу.

Спільний із арештантом багаж емоційних зв’язків, спогадів, почуттів насправді не допомагає, а заважає спілкуванню

Коли я спілкуюся зі знайомими та близькими друзями Олександра Кольченка, помітив, що багато з них не пишуть йому листи або робили це один раз, припинили листування, не отримавши відповідь на перше послання. З іншого боку, я знаю багато людей, які активно листуються з українськими політичними в’язнями, хоч особисто з ними не знайомі. Спільний із арештантом багаж емоційних зв’язків, спогадів, почуттів насправді не допомагає, а заважає спілкуванню з ним.

Герої насправді – просто люди

Для тих, хто не знав українських заручників особисто, вони – борці, мученики, воїни – іншими словами, радше персонажі сучасного українського епосу, герої міфу про нерівну боротьбу сил світла з безумовним злом. Міфічні герої ніколи ні про що не шкодують, не відчувають страху або досади, вони позбавлені людських слабкостей. Допомогти такому герою або просто висловити йому подяку за героїзм – означає доторкнутися до сфери сакрального. Однак для тих, хто на власному досвіді знає, що герої насправді – просто люди, зі своїм індивідуальним набором чисто людських якостей, емоційно набагато легше, наприклад, вийти на акцію протесту на підтримку політв'язня, ніж вступити з ним у переписку. Тому що на акцію підтримки він точно відреагує позитивно, а якою буде реакція на твою розповідь про своє вільне життя, ти не уявляєш, бо ніколи не сидів у в’язниці і не знаєш, що це таке.

Якщо не писати про своє життя, залишаються тільки фрази на кшталт: «Молодець!», «Тримайся!», «Ми всі тебе любимо і чекаємо!». Для листа явно замало. Саме нерозуміння, що написати, крім цих фраз, багатьох і зупиняє.

І це велика проблема, адже, на відміну від листування з людиною, яка перебуває на волі, сенс спілкування з арештантом не тільки в банальній передачі інформації і задоволенні цікавості. Закрита в обмеженому просторі, без можливості вільно вибирати коло спілкування, часто в повному інформаційному вакуумі, людина може вирішити, що вона нікому не потрібна, забута всіма, і її громадянська позиція не коштувала таких випробувань. Втрата розуміння того, що відбувається, – прямий шлях до депресії. Крім того, давно помічено, що керівництво пенітенціарних закладів ставиться значно обережніше до тих арештантів, до яких не припиняється потік листів. Можливо, саме ваш лист зупинить їхнє бажання видати чергову догану або зайвий раз помістити арештанта в штрафний ізолятор.

Тому незалежно від того, чи знайомі ви особисто з ув’язненим, чи ні, писали ви йому весь цей час чи ні, постарайтеся знайти час і надіслати йому пару рядків. Якщо говорити про «кримських заручників», найлегше це зробити на сайті Комітету солідарності. Адреси інших українських політв’язнів також можна знайти в інтернеті або дізнатися в адвокатів.

Мій особистий досвід свідчить, що всі ваші сумніви випаруються, коли, може, навіть через дуже тривалий час, ви отримаєте відповідь: «Привіт. Дуже радий твоєму листу! Напиши, будь ласка, ще про наших хлопців».

Денис Мацола – кримчанин, політолог, активіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG