Доступність посилання

25 вересня 2016, Київ 18:43

Чому немає сенсу говорити про Держдуму Росії


Політична карикатура Євгенії Олійник

Політична карикатура Євгенії Олійник

(Рубрика «Точка зору»)

Суперечки про російську Держдуму та її долю досить безглузді. Просто тому, що у Росії є тільки один інститут, і він не має жодного відношення до парламенту. Називається цей інститут досить просто ‒ «Володимир Путін». Саме так, і ніяк інакше. Ніякого «інституту президента» теж немає, тому що останні 16 років у країні цю посаду де-факто обіймає одна й та сама людина. Ми ж не будемо обманювати самих себе щодо чотирирічного регентства Дмитра Медведєва, правда ж?

Парламент в Російській Федерації давно втратив будь-яку роль ‒ і тому немає сенсу обговорювати й отримання «Єдиною Росією» конституційної більшості. Просто тому, що в попередньому скликанні за бажання ця сама більшість могла бути мобілізована за рахунок депутатів від інших фракцій. Тих самих, весь передвиборний порядок денний яких сьогодні будується на змаганні за право вважатися «улюбленою дружиною» президента. А тому нинішній перерозподіл голосів у думі має скромне тактичне значення на рівні допуску до лобіювання тих чи інших рішень, але не має ані найменшого на рівні магістрального стратегічного. Будь-який президентський проект ухвалять відразу ж, будь-який урядовий ‒ після обговорення і, можливо, з невеликими поправками.

Держдума ‒ формальність, приблизно така ж, як і Рада федерації. Вони можуть зіграти роль лише в тому випадку, якщо раптово завтра щось станеться з першою особою. У той момент, коли трапиться вакуум влади і центри впливу почнуть вирішувати, як жити далі. Але до цього лише «інститут Володимира Путіна» матиме право на ухвалення рішень.

Цікаво, але ж так було не завжди. На початку нульових нинішній президент Росії був обраний оточенням Бориса Єльцина лише для того, щоб служити модератором між найбільшими фінансово-промисловими групами. Тоді ж були підібрані і «червоні прапорці»: спочатку ними були прем'єр-міністр Михайло Касьянов і очільник адміністрації Олександр Волошин. І перші роки Володимир Путін слухняно виконував цю роль: одноосібних рішень не ухвалював, між групами впливу успішно лавірував, врівноважував силовиків лібералами, а лібералів ‒ силовиками.

Втім, цей баланс не міг бути вічним. Професійна деформація неминуча ‒ зокрема, й тоді, коли йдеться про першу особу. У якийсь момент російський президент втомився бути «посередником» і скучив за роллю суверена і деміурга. І наприкінці 2013 року вирішив, що його країна ‒ яка продає нафту за 110 доларів і виграла Олімпіаду за допомогою допінгу ‒ має право влаштувати переможне вторгнення.

У цьому немає нічого дивного. Просто тому, що стара аксіома незмінна: змінюваність влади гарантує осудність влади. Володимир Путін ‒ це людина, яка 16 років не тримала в руках паперових грошей, не спускалася в метро, не заходила в магазини. Йому не потрібні навіть рахунки в банках ‒ бо йому належить вся Росія. З його точки зору, побут пересічного громадянина Російської Федерації ‒ девіантний. Точно так само, як девіантна реальність самого Володимира Путіна для російського обивателя.

Рівень його політичних рефлексій застряг на рівні «ніхто не пам'ятає, який за Катерини II був курс гульдена до піастра, проте усі пам'ятають, що вона завоювала Крим». Його пошук співрозмовників упирається в грайливу жалість щодо смерті Ганді, після якої «і поговорити ні з ким». Він звик думати, що якщо не вдається домовитися з нинішньою адміністрацією Білого дому, то потрібно просто дочекатися наступної. Тому що для нього нинішній американський президент уже третій ‒ після Клінтона і Буша. А попереду ‒ ще четвертий. І, як напевно сподівається сам Володимир Путін, можна буде дочекатися ще й п'ятого.

Єдина можлива політологія в подібному випадку зводиться до аналізу самого російського президента. Ось тому ми раз у раз бачимо появу текстів, в яких розбирають його емоції, настрій, наявність і відсутність жартів у промовах, в яких відслідковуються його переміщення, публічні зустрічі, зовнішній вигляд. І це можна зрозуміти ‒ в ситуації відсутності будь-якої системи стримувань і противаг у російській політиці не мають значення конкретні прізвища. Навіть останні кадрові перестановки в Російській Федерації ‒ це лише підбір більш надійних виконавців волі першої особи, і тільки. Тому керівник протоколу стає головою адміністрації президента, а особистий охоронець ‒ губернатором. Епоха постільничих, нічого нового.

У цьому й особливість нинішньої Росії. У ній є лише тільки один суб'єкт, здатний ухвалювати рішення. Якщо завтра він вирішить повернути Крим Україні ‒ Держдума слухняно візьме під козирок. Чи вирішить вдертися до Північного Казахстану ‒ депутати слухняно проголосують за війну. Російські парламентарі схожі на «петрушек», розсаджених на руках ляльковода. Говорять і рухаються вони лише з його волі.

Через брак своєї власної.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG