Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:46

Війна на Донбасі і Мінськ: небезпека від «зон безпеки»


Ілюстраційне фото. Український військовий на бойовій позиції неподалік міста Докучаєвськ. Донецька область, 22 вересня 2016 року (ілюстраційне фото)

Ілюстраційне фото. Український військовий на бойовій позиції неподалік міста Докучаєвськ. Донецька область, 22 вересня 2016 року (ілюстраційне фото)

Підписане 21 вересня в Мінську рамкове рішення Тристоронньої контактної групи про розведення сил і засобів на трьох ділянках фронту в Донбасі – з перспективою поширення такого режиму на десятки інших ділянок – одразу стало об’єктом запеклих дискусій політиків й експертів. Одні вбачають у ньому позитивний прорив на переговорах, який може привести до миру на сході України, інші – чергову зраду інтересів українського народу з боку владної олігархії. Ну, а ще хтось скептично примружується: як інші угоди не виконувалися чи виконувалися дуже частково (де вона, та «тиша», про яку скільки разів уже домовлялися?), так і з цією станеться.

Одним із пунктів рішення, який викликав чи не найгострішу полеміку, стало положення про те, що на Донбасі розведення має відбутися між, з одного боку, українськими військами, з іншого – «вооруженными формированиями отдельных районов Донецкой и Луганской областей Украины». Жодного слова про російську агресію та наявність регулярних російських формувань на українській території у тексті немає. Це дозволяє критикам політики влади стверджувати, що офіційний Київ де-юре визнав наявність громадянської війни на сході країни та відсутність там іноземної агресії. А це капітуляція перед Кремлем, який із самого початку війни наполягає, що події на Донбасі – то «внутрішній конфлікт», а Росія – лише посередник-миротворець у цьому конфлікті. Захисники ж владної політики наголошують, що припинення вогню вимагає пошуку компромісів, і ця домовленість – просто чергове знаходження такого компромісу для того, щоб відвести не лише озброєння, а й війська в цілому, що в разі успіху матиме в перспективі відведення військ від лінії зіткнення по всій довжині фронту і створення там «зон безпеки».

Іншими словами, йдеться про започаткування створення нейтральної зони вздовж лінії фронту на Донбасі шляхом відведення сил на кілометр із обох сторін з метою наблизити мирне врегулювання. Та чи наблизиться воно?

Два кілометри – не перепона для війни

Найперше, згадаймо: про створення буферних зон на Донбасі домовлялися ще два роки тому, проте жодне з таких рішень не було виконане, навпаки, російські формування та проросійські бойовики використовували їх, щоби продовжити наступ і взяти під контроль нові території. Втім, припустимо, що нова домовленість про розведення сил буде виконана. Чи гарантуватиме це припинення вогню?

Ні, не гарантуватиме. Бо, скажімо, 82-мм міномети – зброя компактна та мобільна – б’ють на 8 кілометрів, а під вимогу відведення в рамках Мінських угод вони досі не потрапляли. Чим широко користуються бойовики, які діють під командуванням кадрових російських офіцерів. Тому «зона безпеки» для них не перепона: наведення за допомогою малих безпілотників – і вогонь на враження. Проконтролювати ж відведення цієї зброї на велику відстань де-факто неможливо – її можна підвезти на цивільних авто, зробити короткий вогневий наліт – і «відскочити» у тил. А ще існує чимало гвинтівок, у тому числі й снайперських, які б’ють більше ніж на 2 кілометри. І навіть якщо з 10 куль одна-дві влучать у живу мішень, то результат буде досягнуто.

От американська Barrett M82 – далекобійна високоточна напівавтоматична (10 патронів в магазині) гвинтівка калібром 12,7 міліметра. На дистанції 1800 метрів у вмілих руках куля, яка вилетіла з цієї гвинтівки, гарантовано влучає у ціль. І потужність пострілу надзвичайно висока: так, 9 квітня 2009 року американських сержант Стів Райкерт в Іраку одним пострілом зумів знищити трьох ісламістських бойовиків, які сховалися за цегляною стінкою… А у росіян є розроблена в 2014 році (якраз під вторгнення до України) супердалекобійна снайперська гвинтівка СВЛК-14С, прицільна дальність якої становить 2,5 кілометрів; цю дальність фірма-розробник збирається довести до 3,4 кілометра.

А, ще існують і бойові дрони різних типів.

І від усього цього гинутимуть не лише військовики України, а й цивільні…

Що станеться у «зонах» із цивільним населенням?

Інший, не менш важливий аспект створення «зон безпеки», – це проблема тих населених пунктів і того населення, яке залишиться у цих зонах. Критики влади відзначають, що цим Україна віддає не лише територію, а й громадян на поталу бойовикам. Адже після відведення українських сил на цій території перестануть діяти військово-цивільні адміністрації, які забезпечували там порядок і захищали жителів від мародерів і бандитів (які, ніде правду подіти, діяли не тільки з боку «окремих районів»). Що буде з людьми? Чи зможуть захистити їх у «зонах безпеки» – а насправді «сірих зонах», де панує хаос і безвладдя – гіпотетичні сили ОБСЄ? І чи захочуть вони наражатися на кулі? Ба більше: чи не скористається цим «нейтральна» Росія і під гаслом «захисту цивільного населення» не введе туди своїх «миротворців»?

Вулиця після боїв у Станиці-Луганській, березень 2016 року

Вулиця після боїв у Станиці-Луганській, березень 2016 року

Утім, можливий й інший варіант – створення на «нейтральній» території, як це вже було у 1918-му, начебто «непідконтрольних нікому» збройних груп. Нагадаю, тоді у «нейтральній смузі» між радянською Росією й Українською державою формувалися численні начебто автономні «повстанські» частини під командування Щорса, Боженка й інших більшовиків; насправді ці «повстанці» становили собою сили регулярної Червоної армії, використані Кремлем під час наступну на Україну, – мовляв, це не наші, це «повстанці»…

Годі й казати, що буде з цивільним населенням у зонах, де порядкуватимуть не нинішні бойовики (там є хоч якийсь порядок), а такого роду «повстанці».

Війська: під зиму в чисте поле?

І, нарешті, останнє за черговістю, але далеко не останнє за важливістю. Українські війська – поки що тільки на трьох ділянках – змушені будуть піти під зиму буквально в чисте поле з добре обладнаних позицій і населених пунктів, де вони перебували вже два роки. Хто хоча б трохи вивчав історію воєн, добре знає, що може трапитися в цій ситуації; найменше з лих тут – це загальне невдоволення військовиків «тиловими щурами» у Києві, включно з верховним головнокомандувачем.

І тут не порятують жодні посилання на політичні резони, тим більше, що такі резони вже два з половиною роки не давали українським військовикам оперативно розвинути наступальні дії та стримували їх від гідної відсічі атакам росіян і бойовиків. Нагадаю, що й інформації про вторгнення регулярних російських військ в Україну 23 серпня 2014 року генерали в Києві не повірили, саме виходячи з певних політичних міркувань – мовляв, це росіяни блефують, вони не такі дурні, щоб воювати. А після цього були Іловайськ і спроби штурму Маріуполя…

Ба більше: якщо восени-взимку українські війська будуть відведені ще на кількох ділянках фронту, це не лише істотно погіршить можливості оборони в плані наявності обладнаних позицій, а й похитне моральний дух армії. Тим більше, якщо обстріли українських позицій триватимуть, нехай і з меншою інтенсивністю та з меншими втратами, а в «зоні безпеки» з’являтимуться (а вони з’являтимуться, така логіка обставин) небезпечні бандформування.

Отож, видається, і владі, й суспільству слід бачити всі небезпеки, пов’язані зі створенням на Донбасі так званих «зон безпеки».

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG