(Рубрика «Точка зору»)
Якби він не помер п’ять років тому, йому б зараз виповнилося вісімдесят. Навряд чи він виглядав би інакше, ніж за життя. Ну, можливо, був би ще комічніший у своїх коротких, хлопчачих штанцях і куцому піджачку, вічно напівзігнутий, що підкашлює й насилу підбирає правильні слова. Здалеку його фігура виглядала набагато монументальнішою, ніж у його рідній Чехії. Цікава характеристика, яку 1980 року тюремний лікар-психолог дала тодішньому політв’язневі Вацлаву Гавелу: «Екстравертована особистість із високим інтелектом, соціально гнучка, яка добре орієнтується у світі сучасних ідей. Вільнодумний ліберал радикального спрямування, схильний до самостійних і неординарних рішень, із багатою фантазією і насиченим внутрішнім життям, здатний чудово формулювати думки… При цьому людина, яку переслідує тривожність, вразливість і невпевненість у собі». Медичний висновок наводить у своїй монографії близький друг і сподвижник Гавела Міхаел Жантовський.
Темою життя Гавела були моральні цінності, в повсякденному побуті і в політиці. На початку 90-х, коли комуністичне минуле ще не було таким уже минулим, коли досвід тоталітаризму ще нависав над людським існуванням, щойно розкутим, його промови й тексти звучали свіжими й багатозначними. У процесі зміцнення демократичного устрою вони поступово втрачали гостроту й ударність, повільно, але впевнено перетворюючись на порожнє моралізаторство. Гавел, як і раніше, картав споживацьку ментальність, установку на міщанський затишок, користолюбну сутність капіталізму, що зароджувався, дріб’язкові суперечки політичних партій і не пропонував натомість нічого вагомого і дієвого. Девіз усього його життя «Правда і любов переможуть брехню і ненависть» був добрий, поки адресувався до людської природи і мав на увазі облагороджування морального обличчя особистості, але всерйоз запропонований як політична програма міг викликати хіба що здивовану посмішку. Річ у тім, що всі чотири поняття неминущі, як і все метафізичне, і говорити цілком серйозно про остаточну перемогу одного над іншим неможливо, не викликаючи на себе підозру в дещо книжковому менталітеті, не дуже пристосованому до життя. Вацлава Гавела взагалі було легко критикувати, і в роки його президентства в Чехії цим не займався хіба що ледачий.
Це вражає, але в середовищі російської праволіберальної інтелігенції перший чеський президент (до нього були тільки чехословацькі) сьогодні сприймається як однодумець, що відійшов. Це аберація пам’яті, яка виникає в міру віддалення в часі і просторі. Погляди президента-мислителя, звичайно, еволюціонували. Він, наприклад, починав як переконаний пацифіст і супротивник військових блоків, що виступав за саморозпуск не тільки Варшавської, але й Північноатлантичної військових організацій, щоб стати під кінець життя «яструбом», затятим пропагандистом інтервенціоналізму і автором словосполучення «гуманітарне бомбардування» (прим. ред.: всупереч поширеному помилковому твердженню, Гавел ніколи не вживав цього вислову). Але у своїй еволюції до ідей правого лібералізму він не дозрів ніколи.
У книжці спогадів «Мистецтво управління державою» Маргарет Тетчер, тонкий знавець ідейних течій і проникливий фізіогноміст, дає чеському президентові таку характеристику: «Не може бути ніяких сумнівів у тому, що Гавел – антикомуніст. Але він людина лівих переконань, і це визначає його погляд на світ». У цьому ключ до його численних помилок і джерел суперечностей, які переслідували його як мислителя. Невипадково у своїй епохальній полеміці з чудовим письменником Міланом Кундерою навколо його есе «Викрадення Європи» Вацлав Гавел відкидає трактування Росії як Азіопи, тупого агресора, що вирвав Чехію з її природного цивілізаційного контексту. Своє кредо щодо незручного східного сусіда він висловив у першому ж після Оксамитової революції виступі в американському Конгресі: «Якщо хочете допомогти нам, допоможіть спочатку Росії». Це, може, і глибоко, але недостатньо реалістично: Росія не той мініатюрний всесвіт, якому можна допомогти збоку.
Будучи лівим інтелектуалом, Гавел часто потрапляв у логічні пастки. З одного боку, він сповідував культ президента-визволителя Масарика, який першим сформулював «чеську ідею», що була закладена в фундамент національної держави, цінував традиції антиавстрійського і антифашистського опору та специфічну ідеологію «сокольства» – всенародного спортивного руху. З іншого – він відкидав будь-яку національну належність, просував принцип світового громадянства, державу вважав безнадійно застарілим інститутом і атрибутом минулого, був прихильником беззастережної і нічим не обмеженої передачі всіх ознак державного суверенітету наднаціональним органам управління, якомусь «світовому урядові».
З одного боку, Гавел був беззаперечним борцем за свободу й демократію, з іншого – його уявлення про демократію були вельми своєрідними й містили в собі крайню недовіру до політичних партій і представницького парламентаризму, а проповідь «громадянського суспільства» видавала симпатії до корпоративістської моделі.
З одного боку, він любив поговорити про високу моральність і духовність, із іншого – беззастережно підтримував ліволіберальні течії в усіх сферах суспільного життя. Там, де в суспільстві виникали ідейні суперечки, Гавел інтуїтивно ставав на бік тих, хто просував принципи постмодерністського морального релятивізму. Християнські моральні основи, самоцінність сім’ї, патріотизм – ці поняття були йому безмежно далекі. Його світогляд ґрунтувався на плавучих пісках абстрактного гуманізму, мультикультуралізму, космополітизму. Традиційну сім’ю він презирливо називав «телятником, де від злучки бика з коровою неодмінно очікують телят на забій, на м’ясо». Останніми роками життя Гавел захопився кліматичним алармізмом і всіляко допомагав партії зелених, але, як і в усіх інших випадках, його підтримка виявилася, за його влучним висловом, «поцілунком смерті».
З одного боку, в житті він був переконаним пацифістом, гуманістом і захисником прав людини. З іншого – це ніколи не заважало йому виступати за всі форми військового втручання Заходу в найбільш заплутані сектантсько-племінні конфлікти.
Іноді доводиться стикатися з підступною інтерпретацією новітньої історії Чехії, де Вацлав Гавел подається як хитродупий інтриган, одержимий однією, але палкою пристрастю – прагненням влади. Усім своїм життям він начебто лише підгноював ґрунт для того, щоб дістатися до влади і оволодіти нею. Потаємний сенс такої постановки питання – прагнення видалити з історії пам’ять про те, що були люди, готові пожертвувати власною свободою в ім’я свободи й справедливості для всіх. Гавел, врешті, відсидів загалом майже п’ять років за свою роботу в Комітеті захисту несправедливо переслідуваних (один із спеціалізованих органів руху «Хартія-77»). Звичайно, за російськими мірками, це не термін, як то кажуть, «на параші відсидіти», але часи були на дворі не сталінські. Сама готовність жертвувати власним добробутом в ім’я вищих загальнолюдських цінностей відрізняє західну цивілізацію від усіх інших. Так, у будь-якому разі, розумів її Вацлав Гавел, і, можливо, за всіх його помилок, саме завдяки йому Захід визнав право посткомуністичних країн Центральної Європи стати його невід’ємною частиною.
Вацлав Гавел ніколи не був статичною, незмінною величиною. Одним він був у 60-х роках, іншим у часи Хартії, третім у період Оксамитової революції, четвертим у роки президентства, і зовсім не схожим на всіх разом узятих після виходу на пенсію, коли він підсумовував прожите, писав останню п’єсу і знімав свій перший і останній фільм. Одні сьогодні бачать у ньому демона, відповідального за всі недоліки реального капіталізму, для інших він залишився кумиром, пам’ятником, вилитим у бронзі, що визволив нас від втіх реального соціалізму. Помиляються і ті, й інші. Гавел геть не був чорно-білою постаттю, і бачити його в чорно-білих кольорах – значить спрощувати складне явище. Гавел пішов в історію: те, що зіпсував, він уже не виправить, своєї правоти вже не доведе. Одне зрозуміло: він був повнокровним політиком із м’яса й кісток, своїми ідеями він жив і завжди був готовий оплатити за переконання найбільший рахунок. У ньому була та правдивість, якої так убивчо бракує наступникам Гавела на президентській посаді. А з іншого боку, в ньому не було того нескінченного цинізму, без якого нібито політика сьогодні неможлива. Він жив – не брехав, не блазнював, не вдавав.
Мені часто доводилося не погоджуватися з ним – в особистих суперечках і в газетних полеміках. Але сьогодні ввечері я із задоволенням загублюся в натовпі на Вацлавській площі – сподіваюся, численному – одним із тих, хто прийде відзначити його річницю. І показати, що є ще попит на живих людей у політиці.
Юхим Фіштейн – міжнародний оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
