Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:13

«Слепым прыгать нельзя» – незрячим учасницям FightForRight відмовили у стрибках із парашутом


Анастасія Федченко (ліворуч) та Наталя Гладких

Анастасія Федченко (ліворуч) та Наталя Гладких

Анастасія Федченко

Друге жовтня видалося теплим і сонячним. Ми збираємося у Києві біля станції метро Нивки, щоб сісти в невеликий автобус і поїхати на аеродром «Чайка». Ми – учасниці інформаційної кампанії FightForRight. Маємо зухвалий, захопливий і трохи хвилюючий план, ще б пак – попереду стрибок із парашутом. Уперше. Товариство веселе і збуджене, усі жартують і нетерпляче чекають на пригоду. Єдина відмінність від груп, що їх часто зустрічаєш у місті, – чи не всі в окулярах або з тростинами, бо учасники акції – здебільшого незрячі чи мають порушення зору. Єдина серед них зі 100% зором, певно, лиш я. Для мене це перший інклюзивний досвід, коли маю можливість своїм стрибком із парашутом разом із людьми з інвалідністю звернути увагу на те, що треба боротися за права, боротися всім разом.

Рудоволоса й стрижена під каре Марина Старусьова спеціально приїхала з Харкова, щоб стрибнути з парашутом. Каже, що хвилюється. Із захватом розповідає, як брала участь у велопробігу, коли на тандемному велосипеді попереду кермував зрячий велосипедист, а позаду Марина крутила педалі. Так, разом вони проїхали з Вінниці (там жінка приєдналася до пробігу, що стартував зі Львова) до Одеси. Марина пригадує своє заняття з дайвінгу: «Я розрізняю лише світло і тіні, але глибоко під водою уявляла казкові замки і принцес у них, і все було кольоровим і радісним». Жінка каже – людина з порушеннями зору цілком здатна сама себе забезпечити. Так, як це робить сама Марина. «Я займаюся пучкоплетінням. Ми з мамою вирощуємо зелень – кріп, петрушку, руколу. Я роблю з неї пучки, і так продаємо на ринку».

Юля Мостова – журналістка та активістка. Струнка довгокоса красуня носить темні окуляри, користується тростиною. На акцію приїхала із коханим, також незрячим. Сліпота Юлі – набута, вона навчилася із цим жити, працює, займається спортом. «Якщо я просто сидітиму без діла, енергія просто розірве мене зсередини», – каже Мостова.

Ще одна учасниця акції – Дарина Коржавіна. Рудоволоса жінка захоплено розповідає про їзду на велосипеді й зізнається: «Я боюся стрибати з парашутом, але налаштовую себе на те, що все буде добре. Мама була шокована, коли я розповіла їй про цей намір».

Дарина не раз стикалася з дискримінацією через інвалідність. Наприклад, коли народжувала доньку. Тоді, розповідає, до неї в палату зайшла лікарка і чомусь почала вітати її маму, зовсім не зважаючи на породіллю... А ще Дарина переконана: щоб суспільство прийняло людей з інвалідністю, самим людям з інвалідністю потрібно бути більш активними – варто «виходити в люди», влаштовуватися на роботу, бувати в кіно, кав’ярні…

Учасниці акції FightForRright фотографуються на згадку, перш ніж зайти на територію аеродрому. І саме там починається найцікавіше.

Усі охочі стрибнути з парашутом мають спершу заповнити заяву, у якій беруть на себе відповідальність за всі ризики, що загрожують їхньому здоров’ю (незрячим дівчатам допомагають друзі), і з цією заявою пройти медогляд.

Лікарі питають про стан здоров’я, перенесені операції та ліки, які людина приймає постійно, міряють тиск, зріст та вагу, перевіряють зір. А ще крутять на спеціальному стільці, після якого потрібно встати і дійти до дверей. Для перевірки орієнтації у просторі також змушують присісти, торкнутися з заплющеними очима кінчика носа. Після цього на заяві ставлять печатку «Допускається». Дівчата виходять із кабінету окрилені – їм дозволили стрибнути. Так, сказали лікарки під час медогляду. Жодній не відмовили чи не стали застерігати від можливих негативних наслідків «такої» активності.

Але як виявилося… Жодній учасниці не дозволили стрибнути. Бо перед друкованим «Допускається» ручкою дописували «Не» і далі причину – «Порушення гостроти зору». («Як може порушитися те, чого не було?!» – кілька разів здивовано й обурено вигукує Дарина). Виходить, що лікарки користувалися тим, що учасниці акції не зможуть прочитати про свій недопуск і просто… брехали їм? Я навіть не можу назвати це цинізмом, бо слово занадто слабке, щоб описати цю ситуацію.

Настає моя черга проходити огляд. У кабінеті також потрібно заповнити заяву, схожу за змістом. Мені дають папірець у руки і голосно попереджають, що можуть її зачитати у разі потре… Я не даю договорити і кажу, що прекрасно бачу. Старша лікарка, яка сидить збоку, поки молодша міряє тиск, питає: «Так ви з цією групою?».

Відповідаю: «Так».

Вона тихо, але достатньо для того, щоб я почула, каже: «Ну как так можно было?».

Я ігнорую зауваження і питаю у молодшої лікарки: «А незрячим хіба не можна стрибати з парашутом?».

Вона дещо роздратовано й агресивно відповідає: «Вы же журналист? Значит, неслучайно здесь оказались». (Перед медоглядом потрібно показати документ, що посвідчує особу. Я показала журналістське посвідчення). «Слепым прыгать нельзя. Обо всем спросите у организаторов, они знают причины».

Після всіх перевірок і визнання того, що мій тиск у нормі, а до носа я можу торкнутися обома руками, мені ставлять дозвіл на заяву і, вимушено усміхаючись, запрошують приходити ще.

Я виходжу в коридор і чую жваві обговорення ситуації. Незрячі обурюються, журналісти розчаровані, бо телевізійної картинки не буде, охорона закликає репортерів не вестися на провокацію, бо саме так, проплаченою провокацією, називають бажання людей із порушенням зору здійснити стрибок із парашутом.

Зрештою, з’ясовується, що допущено тільки двоє: я та Наталя Гладких, у якої теж є порушення зору, але, на думку медиків, достатні для того, щоб стрибати.

Організаторка акції FightForRright Юлія Сачук робить заяву перед журналістами, обурюючись тим, що незрячі люди не можуть отримати послугу, доступну зрячим, та ставленням адміністрації до учасників. Керівництво аеродрому знало про групу незрячих заздалегідь, заперечень не було жодних. З’явилися вони тоді, коли активісти вже приїхали на місце.

Журналістка одного з телеканалів постійно запитує про безпеку учасників, і дівчата, яких не допустили, всі як одна, говорять про те, що вони цілком усвідомлюють, що знають про можливі ризики, і що вони однакові для всіх людей, які хочуть стрибнути з парашутом. А також додають: прецедентів, коли незрячі займалися екстремальними видами спорту, в Україні і за кордоном – достатньо.

Ніхто з керівництва аероклубу «Чайка» до преси не вийшов…

Зрештою, ми з Наталкою перевдягаємося і проходимо інструктаж, доволі простий. Це тандемний стрибок, у якому розкриває парашут і керує ним досвідчений інструктор (у мого інструктора було понад 5 тисяч стрибків). Він також дає тобі команди, коли і як згинати руки чи ноги, приземленням теж керує саме інструктор.

Ми сідаємо у літак і повільно піднімаємося в небо перед заходом сонця. І бачимо з вікон будинки, що поступово перетворюються на будиночки, а потім – на ще менші, ніби моделі конструктора, коробочки на шматку землі. Ліс нагадує чи то траву, чи зубну щітку, де кожне дерево – як маленька щетинка, просто темно-зеленого кольору. А з висоти 4 тисячі метрів і ці щітки перетворюються на клапті тканини, оксамиту або вельвету, а може, штучного хутра з ворсом. І весь той шмат землі порізаний судинами річок і доріг. І небо багатошарове, як торт, де хмарини нагадують крем зі збитих вершків, а часом воно схоже на палітру, де вмілий художник недбало розлив фарби пастельних тонів – блакитного, молочного, майже синього, рожевого, коралового. Усе це вартує того, щоб його побачити. Проте найголовніше у стрибкові – відчуття неба, і для цього очі не потрібні. Бо ти наповнюєшся різким вітром і холодом, поки спершу вільно падаєш, а потім, після розкриття парашуту, повільно опускаєшся, довіряєшся невагомості.

Ми з Наталкою приземляємося і довго не можемо оговтатися від вражень. «Я страшенно боялася і заспокоювала себе тільки тим, що цей стрибок тільки заради акції. Хочу нагадати суспільству – люди з інвалідністю мають такі ж права, і повинні мати такі ж можливості, як і люди без інвалідності», – каже активістка.

А для мене ще й ця акція була важлива через те, що я вперше настільки близько побачила дискримінацію. Фактично – опинилася в її епіцентрі. І зрозуміла, що нам усім потрібно ще багато працювати над собою, щоб прийняти людей із інвалідністю. І зараз, через день після стрибка, я все ще думаю про те, що насправді парашут не небезпечніший за пересування вулицями без обладнаних звуковими підказчиками переходів, чи вулицями з високими бордюрами, чи користуванням ескалаторами у метро і торговельних центрах.

І ще одна думка не дає мені спокою. Ми звикли раз на 4 роки пишатися досягненнями українських паралімпійців, які демонструють просто фантастичні результати, ми навіть чи не вперше настільки масово зустрічали їх в аеропорті «Бориспіль». Але ми нічого не знаємо про ті кола пекла, які потрібно пройти людям з інвалідністю, щоб просто вийти на вулицю чи скористатися послугами аптеки/кав’ярні/кінотеатру, щоб влаштуватися на роботу чи отримати належну медичну допомогу. І що найгірше – воліємо про це не знати...

І цей стрибок я присвячую кампанії FightForRight, її координаторці Юлі Сачук і трьом дівчатам – Юлі, Марині та Дарині, які так і не змогли стрибнути. Дякую, що подарували відчуття крил, і знаю – ваші польоти попереду.

Матеріал підготовлено за підтримки Центру інформації про права людини

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG