Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:04

(Рубрика «Точка зору»)

Яна Гончарова

До Криму я збиралася довго і готувалася ‒ в основному, морально. Повідомлення і новини, що приходять з півострова, лякали і насторожували. Та й сам спосіб потрапляння туди був незрозумілий і здавався приблизно таким же реалістичним, як місія на Марс. Але, як то кажуть ‒ «бачу мету, не бачу перешкод», «назвався грибом ‒ лізь у кошик», й інші народні мудрості давали сил і мотивували до звершень.

Оскільки родичів і нерухомості у мене там немає, мій шлях лежав через отримання дозволу як журналіст. Я почала готувати пакет документів для отримання дозволу на відвідування тимчасово окупованої території Криму. За допомогою ДМС і Міністерства інформаційної політики через кілька днів дозвіл був отриманий, і моя маленька машинка виїхала за маршрутом Київ ‒ Каланчак ‒ Сімферополь. Громадянка Росії, з дозволом на проживання в Україні, на машині з російськими номерами, зі спецдозволом на перетин кордону безстрашно рушила назустріч пригодам, що захоплювали своєю невідворотністю.

«Тут дівчина зі спецдозволом на російських номерах. Що робити?»

Якщо опустити ліричні відступи про дороги і їхній місцями критичний стан ‒ шлях до Каланчака був подоланий без проблем. Пункт пропуску зустрів українськими і кримськотатарськими прапорами на флагштоках і бетонних блоках, хаотично розкиданими дорогою таким чином, що доводиться згадувати навички фігурного водіння між перешкодами. Перший же прикордонник здивовано витріщився на номери і розгублено говорив у рацію: «Тут дівчина зі спецдозволом на російських номерах. Що робити?». Почувши у відповідь: «Та хай проїжджає», ‒ він радо відкрив мені ворота і, посміхаючись, повідомив, що я у нього така перша.

Біля віконець зібралася невелика, змерзла черга, дівчина загорталася в тоненьку хустку і здивовано кліпала очима: «Вони сказали, що я буду зараз писати пояснювальну, тому що у мене стоять штампи з аеропорту «Шереметьєво» ‒ я літала літаком до Москви». Сфотографувавши всі мої документи і проставивши печатки, мене відпустили «до окупантів», залишивши дівчину кліпати очима й чекати вирішення її долі.

Окупанти зустріли аж утрьох ‒ знову здивовано дивилися на номери і все питали ‒ як же я добралася до Каланчака, ‒ ніби є в цьому щось героїчне: пройшла фашистські застави, бандерівські заслони і прорвалася крізь батальйон нацгвардійців, які обідають розіпнутими хлопчиками. Під’їхавши до віконець, я раптово виявила, що загубила техпаспорт на машину на попередньому КПП, довелося знову повертатися до усміхнених українських прикордонників через суворих російських.

Коли пропажа була знайдена і перша хвиля паніки минула, підійшла моя черга на огляд машини. Що вже там намагаються виявити ‒ я не знаю, але довелося викладати з машини всі речі, відкривати скло і капот, діставати вміст бардачків і кишеньок. «Якби не камери, я б вас не оглядав», ‒ несподівано каже мені прикордонник із колючим поглядом. Йому близько 23, очевидно, з Кавказу ‒ такий погляд і манери я зустрічала тільки у тих, хто приїхав звідти. «Що, лише за закордонним паспортом пускають, так? Зовсім отетеріли», ‒ не моргаючи, цідить він, і мені стає страшно. Після огляду я уточнюю ‒ чи можу їхати далі? «Їдьте швидше, поки я не знайшов привід вам тут залишитися», ‒ чи то жартома, чи то погрожуючи, також беземоційно вимовляє він, а я закидаю сумки і спішно забираю звідти колеса.

Армянськ ‒ перше місто після прикордонного пункту, зелено зустрічає заправками ОККО і WOG, на яких незвично в рублях світиться ціна

Армянськ ‒ перше місто після прикордонного пункту, зелено зустрічає заправками ОККО і WOG, на яких незвично в рублях світиться ціна. Наївно припускаючи, що українські мережі з Криму пішли, я ще не раз здивуюся, зустрівши знайомі назви ‒ «Сільпо», «Фуршет», Novus, EVA, «Космо», який змінив назву, але не логотип, ‒ магазини все так само працюють на окупованій території.

Дві години, лаючись про себе, трясусь від Армянська до Сімферополя ‒ дороги в Криму не стали кращими, а з боку Керчі, кажуть, ще гірше ‒ скільки техніки там пройшло, не злічити. Під’їжджаючи до Сімферополя, звертаю увагу, що дорожні знаки навіть не змінювалися ‒ вони, наче й не було нічого, зустрічають мене знайомою українською мовою.

На пошті теж ‒ написи на склі українською, а роздруковані оголошення ‒ російською. Вже досвідчена оператор вчить іще недосвідчену працювати в базі «Пошти Росії» і підказує, як заповнювати конверти: «Ось, внизу, пишеш «місто Сімферополь, РК, РФ».

Навпроти пошти ‒ храм, біля якого висить щит, який гордо повідомляє, що реставрація храму проходить під особистим патронажем Путіна. Такі таблички, як виявилося, майже у кожному храмі ‒ духовність і патріотизм, дуже наполегливо прищеплені кримчанам, оранжево-чорними стрічками виповзають з кожного плаката і вітрини.

У центрі, біля пам’ятника «ввічливим людям», фотографуються чоловіки напідпитку. У дівчинки величезні банти в кольорах георгіївської стрічки, у «космонавта» такі ж стрічки на автоматі. Обділений стрічками кіт треться десь в ногах композиції. Жінка напідпитку починає розповідати своїм супутникам про пам’ятник, але, побачивши сторонніх людей, чомусь спішно віддаляється: «Потім розповім». Пам’ятник стоїть зовсім недалеко від Верховної ради Криму, сумно відомої подіями, що відбувалися біля неї у лютому 2014 року. Зараз на одній з колон красується табличка «26 лютого 2014 року у будівлі Державної Ради Республіки Крим відбулася переломна подія, що поклала початок відновленню історичної справедливості…».

Взагалі, «відновлення історичної справедливості» ‒ одна з «якірних» тем і в передвиборчих гаслах, і в рекламних плакатах на півострові. Йдемо далі ‒ повз той самий офіс «Єдиної Росії», яка зазнала «терористичної атаки» 2014 року. Тепер у ньому розташовується «Російська громада Криму» і вражає своєю недоречністю «Представництво громадського руху «Донецька республіка» у Республіці Крим».

Практично все у Криму здається якимось недоречним, нетутешнім, чужорідним. Російські номери на машинах з 82-м і 92-м регіонами (ці коди російська влада присвоїла окупованим територіям АР Крим і Севастополя – ред.) виглядають так само дивно, як і українські, які рідко можна зустріти. Питаю ‒ чи не страшно їздити на українських номерах, не чіпають? «Боремося поки», ‒ відповідають. Поліцейські на «Пріусах», що дісталися від України (вкрадених), зустрічаються нечасто, як нечасто зустрічаються «дружинники» ‒ кажуть, у 2014–2015 роках їх було набагато більше.

Я знімаю відео на ринку, торговки неприязно запитують: «Хто вам дозволяв тут знімати?». У маршрутці водій голосно кричить на пасажирів: «А якого біса ви так тихо говорите?», «Де ще за проїзд із трьох чоловік?». У магазині продавщиця гарчить: «А чого ви не взяли морозиво самі?». Горезвісна «атмосфера ненависті» добралася і до Криму, і витає там, чорною смолою осідаючи у головах жителів, часто байдужих до всього.

«Ну ось як вам живеться зараз, краще, ніж два роки тому?» ‒ питаю я у всіх, з ким спілкуюся. «А в чому різниця? Ми як були нікому не потрібні, так і зараз. Пішли одні злодії, прийшли інші», ‒ говорить більшість. Взагалі, здається, що смиренність ‒ це основне почуття у людей, пов’язане з окупацією.

Зовсім інша ситуація спостерігається серед кримських татар, довго гнаних, довго гноблених. Для них анексія ‒ дійсно трагедія, яка, тим не менш, їх дуже згуртувала. «Ще «за України» ми всім селом зібралися, зв’язалися зі швейцарськими та канадськими компаніями, вони видали нам грант на прокладку водогону ‒ з їхнього боку надавалися труби і все обладнання, а ми рили траншеї, все укладали, допомагали всім селом. Тепер у нас є незалежний водогін. Хотіли ще дорогу так зробити, але прийшла Росія. Зараз і робити нічого не хочеться, ‒ розповідає мені один з активістів Меджлісу, нині забороненого в Росії. ‒ Чекаємо, коли все це, нарешті, впаде. Допомагаємо, чим можемо».

Дивно, з яким спокоєм вони говорять про це: «чекаємо, коли впаде, допомагаємо», ‒ очевидно, розуміючи, що валитися буде боляче і, можливо, зачепить їх. Але кримським татарам, що повернулись на свою землю, нестерпно знову втрачати її. Тому вони вичікують, міцно взявшись за руки. Можливо, саме це врятує їх, коли все почне руйнуватися.

«Яндекс.Карти» ведуть мене за адресою, уточнюючи: «Сімферополь, Росія». У «Гугла» з цього приводу позиція більш невизначена ‒ «Сімферополь, Крим»

Я йду вечірнім містом. Кольорами російського триколора яскраво світиться будівля, здається, театру в центрі Сімферополя. «Яндекс.Карти» ведуть мене за адресою, уточнюючи: «Сімферополь, Росія». У «Гугла» з цього приводу позиція більш невизначена ‒ «Сімферополь, Крим». До речі, цікаво: якщо ви будете забивати кримську адресу з України ‒ «Яндекс» буде сором’язливо писати «Крим, Україна».

Плакати віщують, що скоро з концертами приїде Наргіз Закірова, Вітас, Денис Майданів і Чиж. Люди сидять у кафе, гуляють центральними вулицями міста, глухо обгородженими зеленими металевими парканами. Мами з колясками, чоловіки з собаками. Незважаючи ні на що ‒ життя йде, і у багатьох воно не стосується арештів, репресій, викрадень.

До кордону їду в темряві, тільки зірки мільйоном очей дивляться згори, ніби хтось незграбний розсипав цукор на чорному оксамиті. Такого неба, як у Криму, я не бачила дуже давно. Прикордонники знову невдоволено витріщуються ‒ в черзі я одна з російськими номерами, – і повчають: «Ви ж повернетеся до нас через півгодини, вас же ніхто не пропустить». Знову вивантажую речі, відкриваю вікна.

Вже знайомі українські митники зустрічають привітно, хоча начальники, що проходять повз, спершу панікують: «Як ви сюди потрапили, як проїхали до Криму?». Після пояснень полегшено зітхають. Поки чекаю свою чергу, з прикордонниками обговорюємо погоду, машину, розповідаю їм про Київ. «Приїжджайте до нас ще», ‒ тепло говорить на прощання втомлений, але усміхнений боєць, щулячись від холоду.

І я обіцяю приїхати, обіцяю всім. Адже ті кримчани, українці, які, незважаючи ні на що, залишилися там, гноблені, осуджені, вірять і сподіваються, що Україні вони потрібні і їх не залишать там на розтерзання. Що настане момент, коли вони зможуть повернути свою землю. Шкода тільки, що їх із кожним днем стає все менше.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал матеріалу – на сайті Крим.Реалії

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG