Ким був Вацлав Гавел для українських дисидентів-шістдесятників? Як вони згадують його тепер? Чому український дисидент-інтелектуал не мав шансу стати президентом України? Про це говоримо з українським дисидентом, політв’язнем, політичним діячем Олесем Шевченком.
– Вацлав Гавел і для мене, і для всієї вільної Європи – один із символів демократичного відродження. Я б його назвав одним із конструкторів процесу падіння комунізму в Європі. Вацлав Гавел належить до покоління шістдесятників. Як і багато з них, він відстоював принципи правди, честі і справедливості через твори мистецтва. Він, зокрема, робив це як автор п’єс, поставлених у театрі «Дівадло на Забрадлі» (Divadlo Na Zábradli) в середині 1960-х років. Я в ті роки передплачував «Літерарні новіни» (чехословацьку Літературну газету – ред.), це газета спілки письменників Чехословаччини, потім «Літерарні лісти» (газету, що на короткий час, 1968 року, замінила попередню – ред.), – зазначу, що отримав навіть останнє число, за 21 серпня 1968-го року, напередодні окупації Чехословаччини російськими танками.
Він став одним із наших для нас, для всіх українських дисидентів. Як дисидент, як політв’язень, як лідер «Хартії-77», зрештою, як успішний державний діяч, який привів Чехію до НАТО.
Перша зустріч відбулася із президентом Вацлавом Гавелом у нас у Києві, коли він приїхав як президент Чехії. Це було в 1996 році, і він запросив українських дисидентів на зустріч у посольство Чехії. В мене збереглося фото, на світлині цій я бачу: посередині стоїть президент Вацлав Гавел, праворуч від нього В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Мирослав Попович, ліворуч Євген Пронюк, потім я, і подружжя Микола і Раїса Руденки. Він до нас дуже приязно ставився, і ми мали таку вільну неофіційну бесіду.
– У Чехії Вацлав Гавел став президентом, і для багатьох це було свідченням того, що людина високих моральних якостей може бути політиком і може отримати найвищу державну посаду. Зараз на цей випадок дивляться скоріше як на виняток, що це сталося у виняткових обставинах. Як на вашу думку, чому ніхто з українських дисидентів не зміг стати президентом України?
– Причина полягає в тому, що Україна довше перебувала у російському поневоленні. Все-таки 300 років неволі, насаджування чужої ідеології, придушення національної культури, національної мови, завуальовування правдивої історії, а потім ще мільйони винищених людей. Винищували найкращих, найталановитіших, найздоровіших, і це пройшовши через голодомори, а потім через страшні репресії. Звичайно, що Україна, суспільство українське було покалічене. І не можна покалічене суспільство за 10–20, чи навіть за 25 років зробити абсолютно здоровим. Тому не можна порівнювати Україну, українське суспільство із суспільством Чехії, Польщі, та навіть Естонії та Литви. Тому що вони були менше часу поневолені Москвою.
– За понад 20 років в Україні виросло нове покоління вже здоровіших людей, оздоровилося суспільство, і на час Євромайдану здалося, що гасло, з яким жив Вацлав Гавел, що «правда і любов переможе брехню і ненависть», власне, втілилося в Україні. Наскільки це є тривалий процес, тобто наскільки українське суспільство готове жити не в брехні, не з ненавистю, готове до реального втілення цього заповіту Гавела?
– Треба віддати належне українському народові, який, – і аналогів дуже важко побачити в історії інших народів, – який за 25 років зробив три національно-визвольні революції.
Перша революція кінця 1980-х – початку 90-х років принесла нам міжнародне визнання нашої державної незалежності. Це – головний здобуток. Наступна революція 2004–2005 років – так звана Помаранчева революція. Вона принесла нам свободу слова, і вона принесла нам інструмент для захисту своїх національних інтересів, для захисту права нації бути господарем на своїй землі. Цей інструмент називається «мільйон людей на вулиці». І цей інструмент був використаний нами втретє під час третьої національно-визвольної революції 2013–2014 років. І здобуток нашої Революції гідності полягає в тому, що ми вперше, за ті роки від 199 року, позбавилися московських отруйних жал. Вперше всеукраїнське суспільство осягнуло істину, що головна загроза для України, для існування нашої державної незалежності іде і може іти тільки з північного сходу, від Москви.
