Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 12:47

Політика, яка пов’язана з олігархатом, приречена – Олег Криштопа


Олег Криштопа

Олег Криштопа

Прага – У Празі відбулась презентація чеського перекладу книжки Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1». В її основу лягли спостереження автора від подорожей Україною: від її західних кордонів до міст і сіл на сході, де вже понад два роки точиться війна. Книжка Олега Криштопи – це складне і водночас цікаве мереживо вражень від зустрічей з людьми, в яких розкриваються багатство і розмаїття України.

Але, звичайно, різниця є, і не тільки між сходом і заходом, північчю і півднем, вважає Олег Криштопа: «Різниця пролягає між селом і містом, тобто міста, особливо центр України і схід, переважно російськомовні, але на тому ж сході села досі україномовні.

Є різниця в традиціях, в сприйнятті історії, навіть у ставленні до війни і до того, хто агресор

Знову ж таки є різниця в традиціях, в сприйнятті історії, відповідно, в тому, що сьогодні відбувається, навіть у ставленні до війни і до того, хто агресор».

– В чому полягає різниця у ставленні до війни?

Люди на сході починають кричати: «Нам все равно, ліш би нє стрєлялі»

– В тому, що люди на сході починають кричати: «Нам все равно, ліш би нє стрєлялі». Це я на власні вуха чув, тобто це не одна людина, а сто людей починають говорити, що от би припинилась війна, нас більше нічого не цікавить, нам байдуже.

– Що, на Вашу думку, стоїть за цим байдужим ставленням до країни: страх чи це ще спадщина з радянських часів?

– Я пояснюю це просто природнім людським бажанням вижити: так, тільки б не було війни.

Щодня падають снаряди, а діти при цьому ідуть до школи

Щодня падають снаряди, а діти при цьому ідуть до школи.

Діти вже на слух відрізняють відстань, де ці вибухи

Це я теж бачив на власні очі: вибухи мін поруч, а діти вже на слух відрізняють відстань, де ці вибухи. Вони розуміють, що це безпечно і собі, махаючи портфелями, повертаються зі школи чи ідуть до школи.

Ну і звичайно, що пропаганда – це теж не один рік тривало. Вони кажуть, що настільки російське телебачення впливало: ми, живучи в Україні, сприймали те, що відбувається в українській політиці, як щось другорядне, а те, що відбувається в російській політиці і російські політики нам були ближчі і зрозуміліші, ніж українські.

– Чи можна ці факти, цю реальність сприймати як даність, що українські політики проґавили Україну, принаймні її східні терени?

– Ні. Тут, по-перше, є деяка шизофренія ідентичності в частині східної України, не у всій. А з приводу політиків, я думаю, що це вони не тільки проґавили, це працювало багато років, частина цих політиків були агентами іншої країни і працювали на неї.

– А в Україні українські державні діячі цього не бачили?

– А в Україні, очевидно, цього і не дуже хотіли бачити, жили так, як живеться. І маємо тепер війну, маємо величезну «п’яту колону».

– Що, на Ваш погляд, сьогодні для України складає найбільшу небезпеку: анексований Крим чи війна на Донбасі? Що з цього найбільше може розхитати нинішню ситуацію в Україні?

– Найгірше, що може розколисати, і думаю, що на це і працює Москва, – це неадекватна поведінка людей, які є при владі й які продовжують використовувати старі схеми або вигадувати нові. Абсолютно не відчувають, що так уже не можна, що ресурси завершуються, що нарешті з’являється громадянське суспільство, яке цього терпіти не хоче.

Найгірше – це те, що завершуються ресурси, далі жити так, як жили, немає змоги. Тому далі ці схеми, ця політка, пов’язана з олігархатом, – це приречений варіант

Найгірше – це те, що завершуються ресурси, далі жити так, як жили, немає змоги. Тому далі ці схеми, ця політка, пов’язана з олігархатом, – це приречений варіант.

– Щодня ми дізнаємось зі ЗМІ сумні новини, що на фронті загинуло двоє чи один український вояк, було поранено троє. І того самого дня українські телеканали чи газети повідомляють, що в Харкові, Одесі чи, скажімо, на Івано-Франківщині, відбувся показ мод, відкрився новий ресторан або кінофестиваль. Чи немає в цьому, на Вашу думку, якогось навіть ризикового дисонансу?

– Абсолютно. Це не байдужість, це, навпаки, якесь таке намагання заховати голову в пісок. Ясно, що втомлюються люди від війни. Як сказала одна з волонтерів: «Не можна вічно носити гримасу болі на обличчі», тобто це теж неприродньо було б. Навіть військові, які повертаються, кажуть: «ОК, я не проти, щоб люди розважалися, я сам готовий піти в бар і випити якогось пива ввечері».

Але питання в іншому, питання в тому, що немає і що не донесено думку, яка б згуртовувала людей навколо того, що так, ми воюємо і ця війна триває і вона буде ще тривати довго.

Не всі вважають це своєю війною

Не всі вважають це своєю війною. Насправді виявилось, що нібито говориться про цифри у 200 тисяч людей, 300 тисяч людей, які перейшли через лінію фронту. Але ще немає відчуття, що це торкнулось кожного.

– Що, на Вашу думку, за останній час найбільше змінило Україну?

– Думаю, що почалося все з Майдану і війна – це речі, які найбільше змінили Україну.

– А в чому полягає ця зміна?

– Важко визначити, але це на якомусь такому дрібному рівні. У кожному під’їзд люди почали якось більше дбати, що з будинком буде, що з територією навколо. Це ніби і дрібні речі, але вони насправді свідчать про те, що щось змінилося в головах усіх людей.

– Як на Вашу думку, Україні найбезпечніше вийти зі ситуації, яка склалась, враховуючи анексований Крим і війну на сході України?

– Я, на жаль, – не геополітик, не я приймаю рішення, які б змогли змінити ситуацію. Мені здається, що і змінити неможливо, всі прекрасно бачать, що відбувається.

Всі ці переговори – це затягування часу з боку Кремля, і ніхто не збирається виводити війська. Військового вирішення, я думаю, що насправді, на жаль, не існує

Всі ці переговори – це затягування часу з боку Кремля, і ніхто не збирається виводити війська. Військового вирішення, я думаю, що насправді, на жаль, не існує. Це непропорційні, нерівні сили.

– Якби Ви були президентом, щоб Ви зробили?

– Цікаве запитання. Думаю, що тут потрібні всі дипломатичні важелі, які можливо залучати. Механізм санкцій – мені здається, що це зараз єдиний дієвий спосіб і вплив.

– Пане Криштопо, Ви відомий в Україні журналіст, Ви займались інвестигативною журналістикою, працювали на телебаченні. Ви знаєте також добре роботу радіожурналіста. Якому виду журналістської праці Ви все ж даєте перевагу, в чому хотіли б продовжувати свою роботу?

– Зараз я займаюсь тележурналістикою і роблю телевізійну програму, яка виглядає, майже як документальні фільми. Мені б хотілось зайнятись документалістикою, робити документальне кіно і писати репортажі.

– Ви є автором багатьох книжок, Вас перекладають, в тому числі і в Чехії. Чи Ви задоволені книжковим ринком в Україні?

– Не зовсім, але стало значно краще. Тобто не стало ще так добре, щоб було можна автору жити з літератури. Але стало значно краще в тому, що з’явились видавництва, які почали краще працювати з авторами, є більше поваги і якоїсь конструктивної співпраці. Ринок наповнений, при чому всі скаржаться, що читають все менше і менше.

Російський сегмент ринку зменшився, збільшився український. Процес ніби іде в правильному напрямку

Але, можливо, це те, що російський сегмент ринку зменшився, то збільшився український. Тобто процес ніби іде в правильному напрямку.

– Над чим Ви зараз працюєте, які Ваші творчі плани?

– З приводу того, що чекати, то найближчі дві книги – це під умовною назвою «Провінція», про географічну провінцію в Україні, про те, як насправді глобалізується провінція, і чому в Києві може бути більша провінція, ніж десь в якомусь селі. Ще інший проект – це про нове покоління, яке народилося після 1990 року, яке вже не знає Радянського Союзу, що чекати від цього покоління і яким воно буде.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG