Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 21:09

«Українські шерифи»: кіно про те, як в одному селі роблять те, що повинна робити влада


Кадр з фільму «Українські шерифи»: головні герої

Кадр з фільму «Українські шерифи»: головні герої

На фестивалі «Aртдокфест» в Ризі показали документальний фільм режисера Романа Бондарчука «Українські шерифи», який претендує на «Оскар» від України в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» . Його герої, безстрашні і невтомні Володя і Віктор Григорович, на громадських засадах залагоджують неприємності в своєму селі, за декілька десятків кілометрів від Перекопу. Поліція сюди хронічно не доїжджає.

«Шерифам» доводиться знешкоджувати озброєного сокирою алкоголіка, виловлювати з бур'яну анаконду і виховувати бомжа Колю, що заблукав. А в цей час по радіо звучать зведення з фронту, а в сім'ї надходять призовні повістки. Власне, коли фільм замислювався, ні Майдану, ні війни на Донбасі ще не було. Однак новий поворот сюжету, за словами режисера, зробив картину глибшою. Кореспонденти Радіо Свобода поговорили з Романом Бондарчуком, продюсером Дар'єю Аверченко, а також сільським головою Віктором Маруняком і одним з «шерифів», штатним водієм сільради Володимиром Рудьковським.

– Романе, як Ви знайшли героїв і як вдалося вмовити їх зніматися?

Роман Бондарчук: У батьків моєї дружини є дача в селі, ми туди приїжджали, познайомилися з сусідами, порядками, дізналися про сільського голову Віктора Васильовича. Наше знайомство збіглося з періодом, коли дерибанились землі в Україні, якісь чиновники районного масштабу нарізали ділянки, потай від сільських голів продавали їх по десять разів. В результаті було незрозуміло, чия це ділянка, і на цьому заробляли шалені гроші. Це був 2011 рік. Віктор Васильович почав перешкоджати цим чиновникам, намагався зробити видимими всі ці махінації, йому підкинули хабара, увірвалися люди в масках і заарештували. І все село піднялося на захист свого голови. Ми про це зняли короткий фільм і таким чином подружилися. Далі вже було набагато простіше і спілкуватися, і знімати кіно, тому що в селі нас сприймали як союзників, людей, які допомогли оприлюднити цей випадок, вони вірили, що і цей фільм точно не буде чимось поганим.

Режисер Роман Бондарчук

Режисер Роман Бондарчук

– Ви побачили, як працюють люди, які наводять в селі порядок?

По-перше, було круто, що вони не скаржаться, а самі придумали якусь робочу схему, а по-друге, було відчуття місця, відірваного від держави: сюди міліція і швидка не доїжджають, а значить, ми тут самі облаштуємо наше життя «знизу»

Роман Бондарчук: Ми почали більше спілкуватися з Віктором Васильовичем і дізналися, що в селі є і дитячий садок, і дорога, і ще якісь речі, яких немає в сусідніх селах такого розміру, і потім Віктор Васильович сказав: «А ще у нас є шерифи». Ми познайомилися з «шерифами», я сказав: «Хочу поїхати, подивитися, як ви працюєте». Поїхали до бомжа Кольки, зняли сцену, де вони з Танею з'ясовують, хто кого бив і хто це заслужив. Потім проїхалися ще до трьох-чотирьох клієнтів, все це було на такому адреналіні, мені хотілося побачити, а хлопцям – показати свої досягнення, тому все було як в голлівудських фільмах: вони приїжджали, все вирішували і їхали. По-перше, було круто, що вони не скаржаться, а самі придумали якусь робочу схему, а по-друге, було відчуття місця, відірваного від держави: сюди міліція і швидка не доїжджають, а значить, ми тут самі облаштуємо наше життя «знизу». Потім ми побачили, як відбуваються віче в селі і всі питання вирішуються загальним голосуванням.

Ми почали спостерігати демократію в дії на прикладі одного села

Ми почали спостерігати демократію в дії на прикладі одного села. І стало зрозуміло, що сама ситуація, коли є хлопці, є їхні телефони, їм телефонують, їх викликають, їм треба їхати і щось вирішувати – це для фільму дуже вигідна стартова позиція: не треба героя нікуди штовхати, не треба нічого провокувати, все саме відбувається. Ну, і було дуже цікаво досліджувати, як вони живуть. Я побачив Віктора Васильовича і бомжа Колю, як вони сидять разом на веранді, їдять пиріжки і говорять про плани на майбутнє. Коля хотів свою хату, а Віктор Васильович вислуховував його філософію, іронізував і намагався йому допомогти. Я подумав, що важко уявити, як я прийшов до мера Києва і говорю з ним про свої плани. Тобто це недоступно, вони всі закриті.

– Наскільки ми розуміємо, це самоорганізація, ініціатива знизу, таких посад, як шерифи, не існує. Як Ви визначали повноваження цих людей? Взяли за аналогію функцію шерифів в Америці?

Віктор Маруняк: Офіційно вони не називаються шерифами, це, як зараз модно говорити, «позивний». Але слово прижилося, всі називають їх шерифами, в тому числі і в нашому селі. Офіційно вони називаються «громадські помічники дільничного». Крім того, і Володя, і Григорович – штатні працівники апарату сільської ради, Володя – водій, і отримує зарплату водія. А Григорович – інспектор апарату сільської ради, такі інспектори є практично в кожній сільраді, вони виконують різні функції, але оскільки Григорович колишній міліціонер, капітан, слідчий міліції, він готовий шериф. А оскільки вічна проблема існувала у нас з міліцією, зараз з поліцією, яка, м'яко кажучи, недопрацьовує, то необхідність взяти на себе частину роботи міліції була. А повноважень їм постійно не вистачає. Це могло б працювати ще краще, і у всій Україні, в кожному селі, якби це поставити на якусь законодавчу базу, щоб міліція віддала б їм хоча б 10 відсотків своїх повноважень, щоб хлопці могли б це, це і це робити. А часто доводиться їм все це робити, виходячи з ситуації, здорового глузду і необхідності, а не з закону.

– Глядачі спостерігають, як передавалося житло бомжу Колі. Це був експромт?

Володимир Рудьковський: Це було законно, там раніше жив його брат рідний, він спадкоємець цього будинку, і так як у нього свого житла ще не було, сільська рада вирішила дати йому цей будинок для постійного місця проживання.

– Тобто просто, без папірців?

Володимир Рудьковський: В принципі, так.

– Чому Ви обрали лейтмотивом, головною лінією долю бомжа Колі?

Роман Бондарчук: Він же кіногенічний, обдарований акторськи, гарний, на нього цікаво дивитися, його цікаво знімати, і потім сталася з ним закінчена історія протягом фільму. Історія має продовження, ми показали фільм Комісії з помилування при президенті. Найскладніше було вблагати Колю написати прохання про помилування, тому що він спілкувався з сусідами по камері і адміністрацією, всі йому говорили, що це безнадійно, що не треба витрачати на це час. Разів зо три їздили просто умовляти його написати, в результаті його помилували. Ми знімали цю сцену, дуже зворушливо. Він нарвав букет прямо на трасі, на розмітці між двома смугами руху, потім ми поїхали до притулку, де була Таня, це був робочий табір для віруючих людей. Він її забрав додому, і вони зараз намагаються почати життя спочатку: Коля працює, Таня веде господарство.

Віктор Маруняк: Мені Колька цікавий. З ним цікаво, тому що за своєю природою, напевно, від Бога, це людина дуже добра, незважаючи на те, що там такий низький рівень життя. Я часто бачив людей, які їздили на джипах, але були дуже злі. Кольку за його цю доброту природну багато прощаєш. Хоча основна причина його бід – це те, що він людина, яка п'є, і в основному у хлопців, «шерифів», і у мене, якщо якісь проблеми виникають, починаєш з ними розбиратися, починаєш розуміти, що спочатку була горілка.

На прем'єрі «Українських шерифів» у Києві

На прем'єрі «Українських шерифів» у Києві

– І Майдан, і потім початок війни – це в Вашому кіно фон, ми про це разом з героями по радіо чуємо. Як на Ваше село, на Вашу роботу ця війна вплинула? Громада якось змінилася, люди стали більш напруженими, злішими, добрішими?

Віктор Маруняк: Коли почалися ці події, березень 2014 року, Крим, це абсолютно поруч з нами, Херсонська область, 80 кілометрів по прямій від Перекопу до нашого села, ми зрозуміли, що живемо вже в іншій країні, в якій йде війна. Люди себе по-різному показали. Багато, на кого я раніше не звертав уваги, стали для мене відкриттям. У нас в селі зараз сім хлопців, які, слава Богу, живі і здорові повернулися з фронту. Двоє людей з них знову повернулися на передову, підписали контракт. Ці хлопці були раніше проблемні, неактивні, ніякі. І ось ці хлопці, фронтовики, мене вразили найбільше: наскільки це патріоти, наскільки мужики в свої 25-30 років. А люди, які спочатку били себе в груди і готові були кидатися під танки, говорили, що це не їхня війна, що у них купа проблем.

– Ще у Вас є дивний герой, молодий хлопець, який говорить: мовляв, ми тут будемо самі по собі...

Віктор Маруняк: Це наш Сергій Рябов, ми його вважаємо місцевим сепаратистом. У нас був такий сепаратистський гурток, осіб десять, лідер у них був Рябов. Коли ці події почалися, вони почали їздити на мітинги в Херсон з російськими прапорами, і нам стало зрозуміло, хто вони і навіщо вони готувалися. У нас вийшла дика ситуація в березні 2014 року: Крим вже поки «не наш», армії у нас, як виявилося, немає, міліція деморалізована, а СБУ ніби є, а ніби і немає. Куди дзвонити, якщо сама міліція нам дзвонить і каже, мовляв, хлопці, якщо будуть штурмувати УВС, ви ж приїдете, нам допоможете, захистіть нас? І ось ми створили загін самооборони, це все було стихійно, в Будинку культури зібралися 50 чоловіків, у половини були мисливські рушниці. Був вакуум влади в цей період, і ми розуміли, що можуть початися військові дії, в тому числі в нашому селі, і якось нам треба буде захищатися. Я тоді в інтернеті перечитав купу літератури про створення диверсійних партизанських загонів, ми вивчали, як робити «коктейлі Молотова», і зрозуміли, що з пінопластом їх робити найкраще. Але до нас ця війна не дійшла. Ситуація на Перекопі стабілізувалася, слава Богу; у нас вже є регулярна, класна, професійна армія, і більше нас війна торкнулася через сім'ї хлопців, які пішли на фронт. У нас вже традиція: День села, 24 серпня – це День Незалежності. І вже два роки як ми вирішили не витрачатися на це, ніяких свят: ми просто збираємо допомогу нашим чоловікам на фронті, вантажимо машину, заправляємо її, і я як сільський голова їжджу на передову до когось з наших, і це все їм там передаю.

– Відомо, що в основному небезпека була не з боку фронту в таких невеликих селах, а від сепаратистів, яких було небагато, але вони були активні, і громада не могла їм протистояти.

Віктор Маруняк: Я пам'ятаю своє спілкування з нашою Службою безпеки, яка тоді була деморалізована. Я дзвоню нашому СБУшнику, кажу: у нас тут є такі смішні хлопці, наші місцеві сепаратисти, ви, напевно, дуже зайняті, давайте ми зараз самі їх своєю самообороною візьмемо, зв'яжемо, тільки скажіть, куди вам їх привезти. Вони мені передзвонили і сказали, мовляв, Вікторе Васильовичу, Ви розумієте, ще незрозуміло, яка ситуація, може, краще нічого не робити. Ми загалом були готові силами самооборони зайняти село, задавити там будь-які прояви сепаратизму і триматися до підходу наших.

– Тобто перевищуючи повноваження?

Роман Бондарчук: Коли по селу біжить людина з ножем, або людина облила себе бензином і з сірниками в руках каже: «Я зараз тут все підпалю і висаджу», ніхто не думає про повноваження. Це ситуації, які відбуваються щодня. Звичайно, у них немає повноважень збити з ніг людину з ножем, скрутити її і забрати. Вони це роблять, тому що інакше не можна. Коли перебуваєш там, якісь абстрактні думки про державний устрій, повноваження, табелі про ранги і все це відходить автоматично. З приводу Рябова я хотів додати, це починалося дуже цікаво. Він почав з юнацького гуртка, в якому розповідав про велику країну Тартарія, про старовинних російських магів, які переміщувалися в часі і просторі, і це все виглядало зовсім необразливо. Плавно ця історія набирала обертів, і він прийшов до того, що «ми всі ж розуміємо, як влаштований світ, що ми наймогутніші, найкращі, і нас намагаються Німеччина, Європа засунути в нішу, а ми ж повинні насправді всім правити, давайте почнемо з того, що не платитимемо податки». Цей меседж вже був більш-менш підтриманий, вони осіб 30 або 40 на цей гачок спіймали. Апогеєм була роздача «паспортів суверена», позадержавної людини. Очевидно, якимись грамотними юристами була проаналізована Конституція України, і знайдена розбіжність між термінами «громадянин» і «людина». Якщо вчитатися, у цих двох суб'єктів різні права і обов'язки. Вони роздали ці «паспорти людини» і закликали людей не платити ніяких податків, і почали з цими людьми працювати таким чином, що вони нікому не підкоряються. Далі був план цих людей направити на штурм сільради і чомусь повісити там російський прапор, хоча до чого він тут, якщо людина – позадержавна? Думаю, що на сході в багатьох місцях це спрацювало, а тут народ виявився згуртований і адекватний, і прямо сказав, що, мовляв, ось цю людину ми вибирали, а тебе не вибирали, так що вибач, піди. Я досі читаю в газетах, що, наприклад, поліція зупиняє водія на трасі в регіоні Генічеська, прикордонних районах, і вони замість водійського посвідчення показують «документ суверена» і говорять на повному серйозі, що він дає право водити автомобіль. Це існує і існувало по всій Україні дуже масово, у них були гуртки, відеоуроки в інтернеті, коучі, які приїжджали, їх вчили.

– Звідки?

Роман Бондарчук: Всередині України вистачало, я не можу стверджувати, що з Росії вони приїжджали, але це була мережа. І робилося все відкрито, нахабно, на очах у всіх органів влади.

– Скільки зброї, за Вашими даними, є на руках у ваших односельчан?

Володимир Рудьковський: Якщо і є зброя, то тільки мисливська. А скільки її, я навіть не можу знати. Бойової нема.

– З якими критичними ситуаціями Вам доводилося стикатися?

Володимир Рудьковський: Подзвонили нам якось: людина з сокирою бігає по вулиці. Ми виїхали втрьох. Біля двору у цієї людини був виставлений цілий арсенал: сокира, лом, ножі. Це він готувався до оборони.

– Від кого? Він з сепаратистів?

Володимир Рудьковський: Ні, наш, місцевий. Чи то через алкоголь, чи то наркотику якусь, але був він неадекватний. Тільки він нас побачив, схопився за сокиру – і за нами. Ми його роззброїли, зв'язали, викликали міліцію. Потім з Колькою історія. Коли звільнили його з тюрми, через чотири дні серед ночі вибивають йому двері дві людини з пістолетом, вимагають грошей, забирають телефон, сигарети, залізли на дах, зняли антену телевізійну і сказали: ми ще повернемося, готуй гроші. Викликали міліцію, вони приїхали, оформили це не як грабіж, а як крадіжку, а нам сказали: зловите, зателефонуйте, ми приїдемо, їх заберемо. Через два-три дні історія повторюється. Ми влаштовуємо засідку, сидіти вирішуємо до переможного. О другій ночі прийшли, ми на місці їх скрутили. Викликали міліцію. Цього разу пістолета у них не було. Ні протоколу затримання, ні опитування свідків, забрали їх і поїхали. На наступний день вони вже гуляли по селу. Минуло три місяці – ніяких зрушень у цій справі немає.

– А якби озброїли сепаратистів, ви змогли б своїми силами з ними впоратися?

Володимир Рудьковський: Не так вже й багато цих сепаратистів у нас в селі. І головне, у нас є перевага, ні, не чисельна: ми боремося за свою свободу, а вони – за гроші. Це ж не просто так, переконання. Це хтось проплачує.

– Ви, Романе, теж так вважаєте?

Роман Бондарчук: Думаю, і те, і інше. Рябов одержимий, він мені Леніна нагадує, настільки енергійний, красномовний, так круто розповідає про всі ці неймовірні речі, що хочеться йому вірити. А весь рух сепаратистський, безумовно, оплачується і курується, тому що будь-який захід без організаторів згасає.

– У вас у фільмі є мовчазний персонаж, який сидить в якійсь будці на висоті і слухає радіо. Хто це?

Дар'я Аверченко: Цього персонажа ми прозвали в групі «білочкою». Ми знайшли його випадково, вирішили піднятися на оглядову вежу, щоб зняти гарний вигляд села, а там сидить він. Виявляється, таких вишок у районі достатньо, район з посадженими сосновими лісами, там часто бувають пожежі, і з початком сезону, в травні, хлопців відправляють на вишку, щоб вони відстежували ці пожежі. Наш «висотник» нам сподобався зовні, він був такий інтригуючий, поки не почав розмовляти: цензурних слів було менше, ніж нецензурних, і його образ абсолютно змінювався. І ми подумали, якщо залишити його в фільмі мовчазним до самого кінця, він символізуватиме людину, яка дивиться в майбутнє, виглядає нові часи, може, навіть якогось вісника війни.

Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко

Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко

– Як сталося, що фільм висунули на документального «Оскара» від України?

Дар'я Аверченко: Ця категорія називається «Найкращий фільм іноземною мовою». Дійсно, Український Оскарівський комітет висунув фільм на здобуття кінопремії «Оскар» в цьому році, хоча фільм документальний, що незвично для цієї категорії. Тільки з цього року дозволили вибирати фільми різних жанрів. У програмі 85 хороших фільмів з різних країн. Виявилося, що у кінопремії є свої правила, в жовтні і листопаді в Лос-Анджелесі повинна проходити кампанія для того, щоб академіки фільм помітили. Їх кілька сотень людей, і не існує місця, якогось кінотеатру, де їх збирали б на показ, просто академіки отримують список фільмів-претендентів, і як вони їх дивляться, ніхто не знає. Покази влаштовують промоутери.

Роман Бондарчук: Загалом, зараз ми стурбовані, по-перше, тим, як туди доїхати, а по-друге, як показати фільм кіноакадемікам.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG