Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 17:02

(Рубрика «Точка зору»)

Є певна іронія долі в тому, що саме анексія Криму створила умови для розвитку України. Тому що інакше українські еліти могли спробувати і після Майдану «жити по-старому».

До 2010 року Україна жила за правилами корупційно-корпоративної держави. Ця логіка була ключовою і за часів Леоніда Кучми, і за часів Віктора Ющенка. Віктор Янукович лише перетворював цю систему на кримінальну. Саме він знищив залишки поліархії, розпочав новий переділ, скасував всі правила, які існували собі так-сяк ще до нього. Період його президентства став етапом деградації і без того нестійкої і невивіреної структури. І все, чого добився Майдан – це дозволив системі піднятися на попередній щабель.​

Один з найяскравіших романів братів Стругацьких називається «Важко бути богом». Його ідея досить проста – суспільство не може перестрибувати через сходинки на драбині соціального розвитку. Будь-яка еволюція послідовна і людину не можна одномоментно перенести з рабовласництва в більш прогресивний лад, не пройшовши перед цим через той же феодалізм. Ті, хто мріяв, що з перемогою Майдану почнеться «епоха процвітання», помилилися. Їхні мрії не могли здійснитися.

Після втечі Віктора Януковича Україна просто повернулася з кримінальної системи в корупційно-корпоративну. Жертви були неминучі – кримінальна система ніколи не скорюється без крові: Небесна сотня стала трагічною платою суспільства за те, що воно допустило сповзання системи на дно. Але люди, які опинилися біля керма влади української держави після перемоги Майдану, були багато в чому все тими ж персонажами з колишньої епохи. Із системи «договорняків», «відкатів», «фірм-прокладок», зі світу тотальної імітації, коли достатньо було говорити про реформи, але не впроваджувати їх.

Тому що реформувати щось, означало для них просто вийти із зони комфорту. Тієї самої, в якій так приємно літати чартерами, підтримувати з усіма «хороші відносини», хрестити дітей один одного і знати, що не буває як «червоних ліній», так і необхідності їх переходити.​

І якби не було Криму – то все б так і залишилося. Але анексія півострова сталася. І виявилося, що, як раніше, жити вже не виходить. Тому що «зберегти колишню матрицю» вже не було синонімом «залишитися в зоні комфорту». Навпаки – жити так, як раніше, означало втратити все. У результаті збереження хоч якоїсь «зони комфорту» для українських еліт виявилося безпосередньо пов'язане з необхідністю зберегти українську державність.

Першими це зрозуміли ті, кому довелося заводити зі штовхача напівзгнилу за десятиліття армійську машину. Потім це зрозуміли ті, хто літав на переговори з російськими чиновниками, коли виявилося, що немає ніякої точки доступного компромісу. Власне, вся нинішня українська чиновницька вертикаль складається з тих, хто вже розуміє, що «жити, як раніше» – це погіршити свою особисту ситуацію. І з тих, хто вірить, що до нього особисто каток війни не добереться – і тому можна пробувати нічого не змінювати.

Єдиний вибір, який стоїть сьогодні перед Україною не в тому, переможуть прихильники колишньої матриці або прихильники нової. Стара матриця пішла в небуття. Дилема лише в тому, що прийде їй на зміну – популісти чи прагматики.​

Можливо, це зовсім не той вибір, якого чекали оптимісти. Але реальність така, що якби Україна не втратила Крим, якби вона не зіткнулася з реальністю окупації, якби вона не зрозуміла, до чого може призвести небажання годувати свою власну армію, то ніяких зрушень взагалі б не сталось. І все обмежилося б косметичними змінами.

Прозвучить цинічно, але анексія півострова стала одночасно прокляттям і благословенням для України. З одного боку, вона виявилася прологом для кривавих подій на Донбасі: Росія під впливом запаморочення від «кримських успіхів» взяла курс на подальшу деконструкцію українського суверенітету в Донецьку і Луганську. З іншого – саме вторгнення російської армії до Криму позбавило українську політичну націю ілюзій. І від них же позбулася чимала частина української еліти, яка зрозуміла, що збереження держави – в їхніх власних інтересах.

І в майбутніх підручниках історії України саме анексія Криму стоятиме в переліку подій, які визначили становлення реального, а не імітаційного українського суверенітету. Можливо, у долі є почуття гумору. Можливо, нам воно не до душі. Але обирати не доводиться.

Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG