Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 12:49

Війна між Україною і Росією. Мовно-культурний фронт


Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року

Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року

(Рубрика «Точка зору»)

Для початку порозмислимо, що таке Україна й українська культура для Росії, передусім для її освіченого класу. Для них українська нація, країна, держава і культура – це певне історичне непорозуміння, патологія, відхилення від норми. Норма ж – це бажане повне, без залишку, розчинення українців, їхньої культури, мови, ідентичності в російському імперському казані. Російська культура, сформована впродовж століть імперського буття, ніколи не була компліментарною щодо України, яка неймовірно дратувала її діячів (за не надто численними винятками) тим, що не хотіла говорити «по-людськи» (тобто по-російськи), а чіплялася за свою мову, свої звичаї і традиції. Російська культура ніколи не вважала українську рівною собі та з гнівом і обуренням відкидала всі спроби такого зрівняння у правах і статусі. В Україні ж домінувало рабсько-колоніальне ставлення до російської культури, на неї дивилися знизу догори, в оцінках користуючись формулою: «Або нічого, або хороше».

Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року

Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року

Хіба що Дмитро Донцов і Микола Хвильовий були здатні оцінювати її тверезо, бачачи в ній не тільки й не стільки естетичний феномен, а й потужний політичний фактор російської експансії. Алгоритм тут простий: спочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними – російські війська. Тож ця культура у своєму, як то кажуть, мейнстримі ніколи не суперечила імперській політиці Росії, а навпаки – підтримувала її (і зараз підтримує).

Путінізм виник у Росії не раптово. Країна до нього йшла, відкидаючи слабкі спроби нечисленних лібералів, які дотримувалися лінії Герцена-Сахарова, демократизувати Росію. І російська інтелігенція до нього йшла. Автор цих рядків у 1990-і роки досить уважно моніторив російську демократичну пресу. Там було дуже багато недоброзичливості, а часто і прямої ворожості щодо Естонії, Латвії, Грузії, України. Зі сторінок газет і журналів лунали нескінченні стогони про загибель «великої держави» і живописалися мрії про відновлення імперії, ясна річ, дуже ліберальної. Рембрандтівськими фарбами зображувалися «моторошні» місцеві націоналісти, які щосили кривдять російськомовний люд у колишніх радянських республіках. Висміювалися зло і несправедливо будь-які спроби вчорашніх жертв русифікації відновити національні мови і культури. Росдемпресса була переповнена знущальними репліками з цього приводу. Не припинялися зойки щодо «исконно русского Крыма», «исконно русской Одессы» тощо. І це все задовго до Путіна.

Мітинг проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Ужгород, 9 листопада 2016 року

Мітинг проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Ужгород, 9 листопада 2016 року

Російські «ліберальні імперіалісти» й Україна

А якою є позиція щодо української мови, культури, історії опонентів Путіна? Ось, скажімо, Павло Литвинов – російський правозахисник, дисидент, який у 1968 році відкрито в Москві протестував проти окупації Чехословаччини. Уже багато років пан Литвинов живе за межами Росії і послатися на тиск Кремля не може. І що ж ми від нього почули? А ось що: «Украина должна (ми всім щось «винні», і тільки нам ніхто нічого не винен! – ред.) твердо сказать, что двуязычие необходимо, и необходимо, чтобы люди ощущали себя этнически русскими, оставаясь гражданами Украины. Если они не захотят, тоже теоретически может быть разговор об отделении. Украина тоже сделала много ошибок, идиотские попытки ввести украинизацию, они ее взяли обратно, но она, конечно, очень помогла пропаганде антиукраинской». Тобто, спроби відновити українську мову, практично загнану на узбіччя радянською офіційною «двомовністю», зберегти українську ідентичність, українську культуру на українській же землі – це «ідіотські спроби». А нахабна, послідовна, цинічна і безжальна русифікація, яка і нині в Україні не зникла, це не ідіотська русифікація, це, виходить, щось нормальне і само собою зрозуміле.

Дуже показово, що піклуючись тільки про одну етнічну групу, Литвинов демонструє повну байдужість до становища українців в Україні, йому нецікаво, як вони відчувають себе на своїй землі і наскільки їм дають залишатися українцями у себе вдома. А ситуація, як показали всі ці роки, дуже проста в Україні: якщо не буде українізації – буде тотальна русифікація. Сенс існування Української держави, в тому числі, полягає у підтримці та розвитку української мови, культури, української національної ідентичності, в самозбереженні українського народу. Якщо Українська держава цього не робитиме, її існування стає безглуздим. А все безглузде приречене на зникнення. Без російської мови Україна проживе, без української її просто не стане. Без українізації (чого не розуміють нинішні олігархічні керівники країни) Україна не виживе в історичній перспективі. Антиукраїнські настрої на південному сході – наслідок не українізації, а її відсутності.

Саме там, де українізацією і не пахло, настрої «русской весны» виявилися найбільш агресивними. Власне, це змушений був визнати і Литвинов, але водночас він де-факто взяв під захист донецьких посіпак Путіна: «Там есть какие-то бандиты, но они все-таки выражают мнение части русскоязычного украинского народа, там есть люди, которые действительно не ассоциируют себя с украинской культурой, с украинской государственностью». І перед цими людьми, перед цими бандитами (термін самого Литвинова), Україна мала капітулювати – мовляв, «достаточно было бы автономии». Схоже, на українському питанні досі закінчується не тільки російська демократія, а й російський правозахист, і російська логіка, і російська мораль. Принаймні, це стосується абсолютної більшості не лише плебейського «Кримнашу», а і високочолих інтелектуалів.

Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

А інший супротивник Путіна телеведучий Євгеній Кисельов заявив: «Есть люди, и я в том числе, которые думают, что Украина имеет удивительный шанс стать постсоветской Америкой… Украина могла бы стать таким плавильным котлом, магнитом, куда бы лучшие люди с постсоветского пространства… могли бы приехать и найти себе применение». Проте Україна типологічно є європейська національна держава, де попри всі зусилля всіляких «визволителів» корінний народ зберігся. І тому на українській території «плавильний казан» ставити ніде. Прибулим із Росії знадобиться в Україні Росія №2, і вони будуть створювати її у нас, повчаючи «дурних хохлів», як треба жити. Кисельов то, чи не розуміє цього, чи наміри у нього інші, але його заклик «зробити Україну європейською Америкою» звучить провокаційно. На практиці все зведеться до ще однієї, але наче «європейської та демократичної» Росії від Львова до Луганська. А Україна буде змушена принести себе в жертву справі «рятунку російської демократії», яка закінчується на українському питанні…

«П’ята колона» марширує Україною

Усе описане вище не становило б такої великої небезпеки, якби не внутрішні чинники в Україні. Не слід забувати: багато які силові структури, особливо репресивні, всі роки незалежності України виховувалися в антиукраїнському дусі, у ворожості до української мови, культури і до людей із яскраво вираженою українською ідентичністю. Держава намагалося спиратися на радянський, а не український патріотизм. Все так зване військово-патріотичне виховання було наскрізь радянським, побудованим на культі сталінських перемог, маршалів і героїв. Що ж, кадри для угруповань «ДНР» і «ЛНР» у незалежній Україні були підготовлені ґрунтовно… Як сьогодні організована виховна робота у ЗСУ, МВС, СБУ? Чи подолані помилки недавнього минулого? В цьому є сумніви.

Запоріжжя (архівне фото)

Запоріжжя (архівне фото)

А на каналі NEWS ONE його шеф і лідер (разом із Вадимом Рабиновичем) партії «За життя» Євген Мураєв, представляючись прихильником унітарної держави, де-факто вимагає федералізації, наполягаючи на тому, щоб кожен регіон сам вибирав собі мову, культуру й історію. Раніше в найяскравішому викладі я це все чув від Миколи Левченка, секретаря Донецької міськради і нардепа від Партії регіонів. І Левченко та Ко не тільки проповідували, а й діяли. Результат відомий… Павло Амітов – корінний донеччанин, нині біженець, написав книгу «Підла війна» («Стилос», Київ, 2016). Там він пише, що нинішні події в регіоні готувалося довго і ґрунтовно при повній байдужості центральної влади: «Нельзя не упомянуть особые заслуги местных средств массовой информации. Много лет верой и правдой служа региональной мафии, они практически без колебаний и угрызений отсутствующей совести перешли на службу к сепаратистам. Подобный переход явился делом элементарной техники, поскольку большинство донбасских журналистов – автоматические «патриоты» своего края. Они и раньше равнялись на Россию, пренебрежительно относились ко всему украинскому – языку, культуре, государственной независимости». І далі російськомовний донеччанин старшого віку детально обґрунтовує потребу наполегливої українізації – як змістовної, так і суто мовної – цього краю…

Народний депутат Іван Крулько у Верховній Раді демонструє колезі листівку з написом «Я прагну розмовляти українською». Київ, 4 листопада 2016 року

Народний депутат Іван Крулько у Верховній Раді демонструє колезі листівку з написом «Я прагну розмовляти українською». Київ, 4 листопада 2016 року

…Не так давно у мас-медіа активно обговорювали «стакан Авакова», запущений міністром внутрішніх справ у тодішнього керівника Одеської області Саакашвілі. Конфлікт у присутності президента Порошенка озвучувався мовою країни-агресора, ніхто з «вождів» України не сказав жодного слова по-українськи, що вельми показово. Московське телебачення неабияк з цього приводу познущалося, мовляв «хохли» зі своєю українською мовою придурюється, насправді вона їм не потрібна, це все спектакль, малоросійський водевіль. Так, псевдоеліті, яка нині «рулить» Україною, дійсно все українське – мова, культура, традиції, історія – не потрібні. Для них це політична маска, гра, спектакль. Їхня справжня природа – малоросійський обиватель-пристосуванець, у якого немає і не було ані переконань, ані ідеалів, це цинічні і лицемірні люди-флюгери.

Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів мовного законопроекту, в залі засідань Верховної Ради України, 25 травня 2012 року

Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів мовного законопроекту, в залі засідань Верховної Ради України, 25 травня 2012 року

То чи випадково так і не була підписана ухвала Верховної Ради про скасування антиукраїнського мовного «закону» Ківалова-Колесніченка, чи випадково з’явилися чутки, що Конституційний суд України 17 листопада може визнати цей «закон» таким, що відповідає Основному Закону України? І це при тому, що всі пам’ятають, як був «ухвалений» цей «закон», і що один із його співавторів є «нотаріально завіреним» зрадником України, а найшвидше – і давнім агентом спецслужб Росії, що засвідчує вся його діяльність…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

На цю ж тему:

«Мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Троянські коні Кремля

Українська мова і приціл Путіна

Учасники парламентських слухань «Тарас Шевченко як постать світового значення», 2014 рік

Учасники парламентських слухань «Тарас Шевченко як постать світового значення», 2014 рік

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG