Життя під постійним наглядом, під загрозою арешту або й фізичного знищення, обшуки й переслідування. І разом з тим, тепле відчуття дружної родини, затишок недільного дня, любов і самоповага. Все це про родину Січків, голова якої Петро Січко був багаторічним в’язнем радянських концтаборів, членом Української Гельсінської групи і затятим борцем за незалежність України. Про свою родину розповіла Радіо Свобода донька Петра Січка – Оксана.
– Батько з юнацтва боровся за вільну Україну. У 1942 році шістнадцятирічним вступив до Юнацької сітки ОУН, потім, за часів радянської влади, навчаючись на філологічному факультеті Чернівецького університету, створив підпільну «Організацію борців за вільну Україну».
Батька заарештували і відправили у заслання, яке він відбував у Тайшетських таборах (ОЗЕРЛаг). Восени 1949 року батька етапували в Магаданську область
Через таку активну діяльність батька заарештували і відправили у заслання, яке він відбував у Тайшетських таборах (ОЗЕРЛаг).
Восени 1949 року батька етапували в Магаданську область. Там батько познайомився і одружився з мамою – Стефанією Петраш, яка також перебувала у засланні.
У 1956 році у Магадані народився мій старший брат Василь. Після народження, батьки сповили у вишиту сорочку і сказали: «Ми тебе охрещаємо на боротьбу за Україну». Цими словами визначили усю його долю. Він боровся так, як зараз на війні російському агресору протистоять українські юнаки. Він боровся з величезною махиною, якою був Радянський Союз.
Ми з дитинства знали, що за нашою родиною слідкує КДБ і в будь-яку мить можуть прийти з обшуком
Після повернення батьків на батьківщину – в Долину Івано-Франківської області, народилася я і мій брат Володимир. Ми з дитинства знали, що за нашою родиною слідкує КДБ і в будь-яку мить можуть прийти з обшуком.
«Система могла фізично знищити людину»
– За нашою хатою постійно стежили. Ми навчилися важливими новинами обмінюватися тільки на папері, а потім все спалювали. Ми знали, що радянському режиму нічого не вартує навіть знищити людину фізично, тому морально завжди були готові давати відсіч.
Коли ми лягали спати, то у кожного з нас біля ліжка була сокира. Це мабуть якось трохи психологічно нас заспокоювало. Ми просто знали: якщо на нас нападуть, ми будемо захищатися. Інколи вночі собака загавкає, виходиш надвір і бачиш – місяць світить, а «КДБісти» навколо нашої хати ходять.
Був випадок, коли батько і брат були у в’язниці, а нам з мамою чудом вдалося врятуватися, бо до хати прийшли з наміром нас убити.
Брата Василя, як сина колишніх політв’язнів, не прийняли на журналістський факультет Львівського університету. Йому вдалося поступити до Київського університету, але вже з другого курсу його безпідставно виключили
Брата Василя, як сина колишніх політв’язнів, не прийняли на журналістський факультет Львівського університету. Йому вдалося поступити до Київського університету, але вже з другого курсу його безпідставно виключили. Василь на знак протесту оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства і вийшов з комсомолу. Тоді влада спробувала запроторити його до психлікарні. Родина підтримувала Василя.
«Якщо ти член Гельсінської групи, чекай на обшук»
У 1978 році брат Василь, а потім і батько стають членами Української Гельсінської групи з сприяння виконанню Гельсінських угод.
Батько 7 листопада 1978 року виступив із заявою «Про порушення прав людини в СРСР» на прикладі нашої сім’ї
Батько 7 листопада 1978 року виступив із заявою «Про порушення прав людини в СРСР» на прикладі нашої сім’ї, а у 1979 році подав заяву про геноцид українського народу і теж зрікся радянського громадянства.
Членство у Гельсінській групі означало, що якщо у когось із членів був обшук, то ми знали, що обшукуватимуть всіх.
Пам’ятаю, я була здається в дев’ятому класі, зранку збираюся в школу, а до хати під’їжджає десь 15 машин. Із них виходять зо два десятки чоловіків у шинелях і починають обшук.
Ми вже сміялися, якщо не могли знайти якусь річ, то казали: «Прийде обшук та знайде пропажу».
Обшукували все і всіх. Приїжджала спеціально жінка, яка нас з мамою роздягала догола і обшукувала
Обшукували все і всіх. Приїжджала спеціально жінка, яка нас з мамою роздягала догола і обшукувала. Але батько тільки ходив по хаті і молився за цих людей.
Важкі випробування випали на долю батька і брата – допити, арешти, ув’язнення, але це не зламало їхній дух. Вони виступили у 1979 році на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі у Львові на могилі Івасюка, звинувативши владу в убивстві композитора і закликали присутніх підтримати діяльність Української Гельсінської групи. Після цього проти брата і батька була порушена кримінальна справа.
Україна і Латвія нерозривно з’єднані для родини Січко
Брат Василь був не тільки громадським діячем, але й поетом, художником. Помер він при нез’ясованих обставинах під час перебування в Америці. У цьому році йому б виповнилося 60 років.
Я дуже хотіла б видати книгу віршів брата. Один із віршів, написаний братом Василем у травні 1976 року, розповідає про стосунки батька і сина й свідчить про справжнє родинне щастя Січків, не зважаючи на усі випробування, які випали на долю нашої сім’ї.
Проста сім’я, здавалось, нічим не відрізнялася від інших. Мама з татом ходили на роботу, ми в школу. В неділю обов’язково в церкву, відзначали усі релігійні свята. Мама ніколи в неділю не працювала, на свята усе було прибрано, спечено, приготовлено. Здавалось би, звичайна родина, але зараз я розумію, що у нас була кріпка сім’я, велика єдність була, ми усі жили одним духом.
Я мріяла стати лікарем. Вступити в українські навчальні заклади для мене, як дочки репресованих, було досить важко. Тому я поступила спочатку в медичну школу в Ризі, а потім закінчивши її відмінно, поступила в латвійській медінститут. Тепер працюю лікарем-невропатологом, а ще я акторка і продюсер Ризького українського народного театру.
Батько часто приїздив до Латвії.
Дві країни – Україна і Латвія – нерозривно з’єднані для Січків.
У Ризі, перебуваючи у мене в гостях, він і помер. Дві країни – Україна і Латвія – нерозривно з’єднані для Січків.
Лінію нашої родини продовжує син Василя Січка – Петро. Він був активістом на Майдані у Києві, на сході України боровся з ворожою навалою. А зараз проживає у родинній хаті в Долині Івано-Франківської області.
