Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:28

Без права на притулок. Україна і вигуки ФСБ «тримайте терориста!»


Ілюстративне фото

Ілюстративне фото

Марія Томак – координатор Медійної ініцітаиви за права людини

Після того як на початку листопада Європейський суд з прав людини ухвалив рішення про тимчасову заборону на екстрадицію до Росії з України громадянина Російської Федерації, 25-річного спортсмена з Інгушетії Зелімхана Белхароєва, Генеральна прокуратура України понад тиждень зволікала із наказом про призупинення видачі. Це затяжне мовчання Різницької виклакало побоювання у правозахисників: а раптом проігнорують Страсбург і видадуть? Але зрештою 15 листопада наказ було підписано, а питання щодо можливості екстрадиції Бєлхароєва відклалося до 5 грудня. Саме тоді ЄСПЛ надасть свій висновок: чи можна в принципі передавати цю особу Росії.

Винний Белхароєв в інкримінованих йому «навчанні з метою здійснення терористичної діяльності» та «участі в незаконному збройному формуванні» чи ні, – правозахисники стверджувати не беруться, натомість, головний мотив звернення до Євросуду полягав у тому, що життю та здоров’ю Белхароєва в Росії загрожує небезпека, а тому видавати його Москві Україна права не має. І Страсбург до цих побоювань прислухався.

Ще десяток потенційній «справ Белхароєва»

Коли стало відомо про небезпеку екстрадиції Белхароєва, громадяни Росії, які також утримуються під екстрадиційним арештом в СІЗО Запоріжжя, Харкова, Львова оголосили голодування. За інформацією їхніх родин, декого з них викликали на розмови до адімінстрації пенітенціарних закладів та наполегливо рекомендували припинити акцію, але голодування тривало доти, доки Генпрокуратура не відмовилася від ідеї безоглядно передати інгуша ФСБ.

Утім, справи всіх тих, хто ще вчора голодував на підстримку свого земляка, – це, власне, потенційні «справи Белхароєва». У тому сенсі, що якщо Державна міграційна служба України не надасть їм статусу біженців (а якраз це і відбувається протягом останніх днів), Генеральна прокуратура може ухвалити рішення про їхню екстрадицію до Росії, а далі, як і десятки та сотні їхнії співвітчизників, вони просто можуть зникнути з радарів. Особливо ті особи, які мають стосунок до кавказьких регіонів. Як російські, так і міжнародні правозахисні організації (правозахисний центр «Меморіал», ГО «Комитет против пыток», Amnesty International, Human Rights Watch) списали тонни паперу про насильницькі зникнення мусульман, так звані «ескадрони смерті», застосування до них з боку російських правоохоронних органів тортур та жорстокого поводження. У кращому випадку викрадених чоловіків знаходять через кілька років у якихось таємних тюрмах, а в гіршому ­­­­– не знаходять взагалі.

Екстрадиційних справ щодо громадян Російської Федерації в Україні зараз – близько десятка. Якщо бути точним, то Генеральна прокуратура України заявляє про 11 справ, але правозахисникам, а саме Харківській правозахисній групі, наразі відомо про 6 таких випадків, правовим супроводом котрих і займаються юристи організації. Усі вони, мусульмани, на яких полює ФСБ, – затримані СБУ у зв’язку із тим, що їх профайли є в базі розшукуваних Інтерполом осіб.

Окрім згаданого Зелімхана Белхароєва, це також Тимур Тумгоєв, якому інкримінуються аналогічні до Бєлхароєва правопорушення (і утримуються вони обоє в СІЗО в Харкові), а на додачу ще й участь у діяльності організації, визнаній в Росії терористичною; 31-річний Магомед Ілієв (утримується в СІЗО Запоріжжя), 45-річний Шахбан Ісаков (перебуває в ІТТ Білоцерківського міського управління НПУ) та 27-річний Шарапудін Шарапудінов (утримується в СІЗО Львова) – усім трьом інкримінують участь у незаконних збройних формуваннях; а також 33-річний Руслан Мейрієв, який обвинувачуєтья у сприянні терористичній діяльності шляхом організації озброєння особи та участі в діяльності терористичної організації, та утримується в запорізькому слідчому ізоляторі.

Нова реальність, яку не хочуть помічати чиновники та силовики

Що об’єднує справи багатьох громадян Російської Федерації, які шукають в Україні притулку і яких Україна може передати Росії, – це перебування їх у базі розшуку Інтерполу. Утім, самі вони стверджують, що кримінальні справи проти них в Росії – це вияв переслідування за релігійними мотивами, а обвинувачення в тероризмі ФСБ використовує як прикриття та інструмент переслідування. І це цілком реалістичне пояснення, адже всім із перелічених шести громадян Росії інкримінується бодай одна стаття, в якій обвинувачуються затримані в Криму особи, яких Україна визнає політичними в’язнями.

Зокрема, стаття 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації, яка інкримінується двом громадянам Росії в українських СІЗО, є головною і єдиною статтею обвинувачення проти 19 (щонайменше) утримуваних в Криму та Росії кримських мусульман. Четверо з них, нагадаємо, вже засуджені до 7 та 5 років колонії суворого режиму. Правники називають статтю 205.5, яка була введена до росіського законодавства вдносно нещодавно, – вкрай маніпулятивною. Досвід справ кримських мусульман це підтверджує: зовсім необов’язково вчиняти чи навіть планувати насильницькі дії, аби російський суд визнав вас «терористом». Чудовий інструмент для тих випадків, де зачепитися немає за що, а обізвати терористом і посадити – дуже хочеться.

Чотирьох із утримуваних під екстрадиційним арештом Україною осіб Москва звинувачує в причетності до незаконних збройних формувань. Водночас, аналогічна стаття – 208 Кримінального кодексу Російської Федерації – інкримінується, наприклад, фігурантам «справи кримських диверсантів» першої хвилі, зокрема, Євгену Панову. Не виключено, що цю статтю спробують «пришити» також і ще п’ятьом нещодавно затриманим за підозрою у «диверсійній» діяльності українцям.

Загалом, із 39 осіб, яких Україна називає «в’язнями Кремля», за звинуваченнями в тероризмі (різні статті) або участі в незаконних збройних формуваннях затримані або вже засуджені щонайменше 28 осіб, тобто абсолютна більшість.

З огляду на це, Україна просто зобов’язана ставити під сумнів кожен вигук ФСБ «тримайте терориста!» або «тримайте екстреміста!», навіть якщо цей вигук повторив Інтерпол. А про видачу в Росію у випадку зі звинувачннями в «тероризмі» чи «екстремізмі» не може навіть ітися.

Проблеми Кавказу ще ніколи не були настільки актуальними для України

Події останніх кілької років ставлять перед Україною нові виклики, в тому числі, в розрізі політики щодо шукачів притулку. Якщо раніше держава могла вдавати, що це нас не стосується («якісь там» мусульмани кавказькі зі своїми проблемами, краще їх здихатися, тим більше друзі з ФСБ просять), то тепер проблема полювання ФСБ на мусульман стосується власної для України найбільш чисельної групи мусульман, а саме кримських татар.

І йдеться не лише про затримання за політичними справами чи сфабрикованими обвинуваченнями. В Криму мусульман (і не тільки) ще й викрадають, при чому, за тією самою схемою як люди зникають, наприклад, на Кавказі. Те, що вчора відбувалося на Кавказі і начебто нас не стосувалося, – сьогодні відбувається в Криму.

Так, кілька місяців тому під час поїздки до Грозного чеченські правозахисники розповідали мені про рейди, які влаштовують «кадировці»: група у спецназівському однострої без упізнавальних знаків просто вривається до, наприклад, кафе і забирає всіх чоловіків із бородами. Переважна більшість із них додому не повертається.

Подібним чином ще у вересні 2014 року «невідомі особи» викрали сина та племінника кримськотатарського правозахисника Абдурешита Джеппарова. Про їхню долю досі нічого не відомо.

Дуже ймовірно, що всі шестеро російських мусульман, яких Україна має намір видати Росії, повторять долю сина та племінника Джеппарова, а також тисяч своїх земляків.

І це не просто теоретизування. Адвокат одного із затриманих Олена Дємєнєва надала до прокуратури Запорізької області докази того, що працівники спецслужб Росії викрадали та катували знайомих її підзахисного Руслана Мейрієва, аби отримання покази проти Мейрієва. Наразі ці особи перебувають за кордоном, оскільки побоюються за своє життя, і, що характерно, цивілізовані країни ставляться до історій цих людей із розумінням і не видають їх назад до Росії. Власне, аргументи захисту щодо неприпустимості видачі Мейрієва Росії ґрунтуються, передусім, на апелюванні до ситуації з правами людини в цій країні. Окрім звітів міжнародних правозахисних організацій, безліч справ у Європейському суді з прав людини свідчать про те, що для Росії застосування тортур до представників мусульманських релігій – норма.

Історія Руслана Мейрієва

Руслан Мейрієв разом із дітьми

Руслан Мейрієв разом із дітьми

Подібні проблеми значно краще розуміти через конкретні людські історії. Тому хотіла би познайомити вас із Русланом Мейрієвим та його родиною.

Шанси Мейрієва на те, аби бути виданим Росії, останніми днями зросли на багато пунктів – у п’ятницю стало відомо, що Державна міграційна служба (ДМС) відмовила йому в наданні статусу біженця. Адвокат Мейрієва Олена Дємєнєва оскаржуватиме це рішення, але прогнози правозахисників невтішні. Саме тому Харківська правозахисна група вже підготувала пакет документів для термінового звернення до Європейського суду з прав людини. Юристи вважають, що, як і у випадку із Белхароєвим, тільки ЄСПЛ може врятувати Мейрієва від передачі до рук ФСБ.

Історію самого Мейрієва з деталями біографії описала моя колега Катерина Сєргацкова у розгорнутому матеріалі, тому я на цьому не зупинятимусь. Зауважу тільки, що Мейрієв, який народився в Інгушетії, з 2013 року жив у Бахчисараї, де одружився із кримською татаркою Камілою. Відразу після анексії Криму родина переїхали до материкової України: Вінниця, а потім Мелітополь.

У Мелітополі Каміла Мейрієва з дітьми живе досі. Уже після арешту Руслана вона народила третю дитину – дівчинку Раяну, якій зараз 4 місяці. Окрім новонародженої, є 5-річна донька Мар’ям та майже дворічний син Халід. Протягом попередніх 11 місяців вона щонайменше раз на кілька тижнів їде з Мелітополя до Запоріжжя з дітьми на руках – аби бути присутньою на судах. Це єдиний шанс побачити чоловіка наживо, адже побачення при екстрадицінйому арешті не передбачені.

Про перспективу передачі чоловіка до Росії Каміла висловлюється не інакше як «віддати на розтерзання».

Кореспонденти Радіо Свобода спеціально поїхали до Мелітополя, аби показати, як живе родина Мейрієвих сьогодні.

«Нехай Росія з ними розбирається»

Руслан Мейрієв перебуває в розшуку Управління по боротьбі з тероризмом ФСБ Росії. Йому загрожує термін ув’язнення строком від 5 до 10 років.

Справу, фігурантом якої є Мейрієв, ФСБ почала розслідувати орієнтовно 2014 року. Сам Мейрієв звинувачується в тому, що близько 2013 року начебто вступив до лав організації «Імарат Кавказ» та, згідно з матеріалами справи, «отримав від інших учасників організації вказівку щодо організації виготовлення саморобних вибухових пристроїв та їх подальшого транспортування до Північно-Кавказького регіону РФ та Сирійської Арабської Республіки, з метою подальшого скоєння терористичних актів».

Що характерно, обвинувачення було пред’явлено Мейрєву через 3 роки після того, як він почав постійно проживати на території України.

ФСБ оголосила його в розшук 19 січня 2015 року, тоді ж він був поданий до міжнародного розшуку в Інтерпол, а рівно за рік, 16 січня 2016 року, його затримали співробітники УСБУ Запорізької області.

Затримання відбувалося в Мелітополі на квартирі у приятеля, ще одного згаданого на початку тексту громадянина Росії Магомеда Ілієва. Разом із ними схопили, але ненадовго, ще одного чоловіка (ім’я не називатимемо), який також перебував на той момент у квартирі Ілієва. В управлінні СБУ чоловіку заявили, кажучи про Мейрієва та Ілієва: «Забудь про них, їх відправлять звідси, нехай Росія з ними розбирається».

Відразу по затриманні Україна сповістила про затримання Мейрієва російське консульство, але представник Росії до нього не навідувався. Зате миттєво по затриманні Росія підтвердила, що справді хоче отримати Мейрієва та надіслала Україні через Інтерпол відповідні документи.

Відтоді він перебуває в СІЗО. Жовтневий райсуд Запоріжжя вже п’ять разів продовжував Мейрієву термін тримання під вартою за клопотанням заступника прокурора Запорізької області.

Днями Апеляційний суд Запорізької області вчергове відхилив клопотання захисту про звільнення Руслана з-під варти. На відміну від попереднього засідання, Мейрієва привезли до суду і Радіо Свобода вдалося з ним поспілкуватися через скло «акваріуму».

Прокуратура не бачить загрози життю Мейрієва

Про те, що проти нього в Росії є справа, Мейрієв, за словами його родини, дізнався вже після затримання в Україні. До того він, наприклад, зі спокійною душею приходив до Консульства Росії у березні 2015 року. Докази перебування Мейрієва у Консульстві були надані прокуратурі Запорізької області, але, так само як інші аргументи адвоката Дємєнєвої, на прокурора Гуртовенка вони враження не справили.

Натомість, згадане рішення ДМС щодо відмови у наданні Мейрієву статус біженця дає ГПУ зелене світло, аби сказати «так» на запит ФСБ щодо екстрадиції. А саме так прокуратура і має намір відповісти – з огляду підготовлений запорізькою прокуратурою висновок, який цитується в судових ухвалах про продовження тримання під вартою Мейрієва. Ні цей висновок, ні ухвала не є рішенням, що дозволяє його видачу Росії, утім, ці документи заслуговують на увагу саме через те, що в них наведені аргументи щодо того, чому така видача можлива в принципі.

«Обставин […] які перешкоджають видачі Мейрієва Р.М. до Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності наразі не встановлено», безапеляційно стверджується в документі.

Хоча і в міжнародних конвенціях, які ратифікувала Україна, і в національному законодавстві (Кримінальний процесуальний кодекс, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»), закріплена заборона на видачу осіб, які перебувають під загрозою затосування до них тортур або політичного переслідування. А в разі ж, якщо Україна погодиться на екстрадицію і в подальшому це призведе до фатальних наслідків для особи, яка видається, саме Україна і нестиме відповідальність за всі ці злоини, вчинені проти особи.

На увагу заслуговують також ті фрагменти ухвали, що стосуються відповідності статей, які інкримінуються Мейрієву Росією українському Кримінальному кодексу. Справа в тому, що в частині 1 статті 589 КПК України зазначено, що держава може відмовити у видачі особи, якщо «злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України». Так от, згідно з обгрунтуванням прокуратури Запорізької області, статті, які ФСБ інкримінує Мейрієву, мають відповідники в українському кримінальному кодексі.

Стверджується, що частина 2 статті 205.5 («Организация деятельности террористийечской организаии или участие в деятельности такой организации») відповідає частині 1 статтті 258-3 Кримінального кодексу України («Створення терористичної групи чи терористичної організації»), хоча з цим можна було б посперечатися. Точніше, складається враження, що така аналогія «притягнута за вуха». Як відповідник для цієї статті українського кримінального кодексу швидше пасує статті 205.4 кодексу Росії «Организация террористического сообщества» (за якою, до речі, були засуджені Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Генналдій Афанасьєв), а от статті «організація діяльності тероритичної організації» в українському кримінальному кодексі немає. Воно й не дивно, тому що, як було сказано вище, завдання цієї статті – специфічні й у російському законодавстві вона з’явилася у рамках нової хвилі «закручування гайок».

Те, що таке трактування може бути поставлене під сумнів, вважає і адвокат. Ще в травні 2016 року Олена Дємєнєва направила запит у Гепрокуратуру та Національну поліцію Укрїни з проханням прокоменутвати аналогії, але відповіді так і не отримала.

В ухвалі суду стверджується також, що інкриміновані Мейрієву статті «не мають політичного характеру». То чому ж тоді Україна стверджує, що 19 кримських татар, заарештованих чи вже засуджених за статтею 205.5 – є політичними в’язнями? Подвійні стандарти – очевидні.

Окремої уваги заслуговує висновок суду щодо особи поручителя – народного депутата Рефата Чубарова. Глова Меджлісу не зміг прибути за судове засідання до Запоріжжя, у зв’язку з чим в ухвалі сказано: «його відсутність позбавляє слідчого суддю [можливості] оцінити саму особу, оскільки будь-яких даних/характеристик по такому «поручителю» суду не надано».

Питання без відповідей

Минулої п’ятниці, доки Апеляційний суд Запорізької області вчергове розглядав апеляцію на продовження запобіжного заходу для Мейрієва (яка, звісно ж, була відхилена), у Києві відбувалося позачергове засідання парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, який розглядав питання і щодо надання статусу біженців, і щодо практики застосування екстрадиції та примусового видворення до авторитарних країн, передусім, Росії.

Насправді, проблема осіб, що шукають притулку в Україні – складна та багатогранна. Ідеться не тільки про громадян Росії, які перебувають під загрозою екстрадиції, а й про тих утікачів від Кремля, хто намагається отримати тут статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту. З проблемами в Україні стикаються не лише шукачі притулку з Росії, а й громадяни інших авторитарних країн (передусім пострадянського простору, а саме Таджикистану, Узбекистану, Казахстану, Туркменистану), які тікають від переслідувань у власних країнах. Україна часто відмовляє в наданні притулку і їм.

Утім, саме історіям російських шукачів притулку обставини, що склалися в Україні протягом останніх кількох років, додають особливого відтінку.

Позиція українських органів влади, коли йдеться не лише про видачу, а й про надання статусу біженця громадянам Росії, часто дивує. Наприклад, представники ДМС у судових засіданнях у справах утікачів з-за східного кордону стверджують, посилаючись на Коституцію сусідньої держави, що Росія – «демократична країна, в якій неможливі переслідування з політичних мотивів» і що там «немає ні тортур, ні нелюдського ставлення, офіційно це ніде не закріплено».

Тим часом, ГПУ у період із 2014 до 2016 року видала компетентним органам Росії 28 осіб. Про яких саме осіб ідеться, які статті обвинувачення і – що важливо – чи видавав їх Київ на прямий запит російської Генеральної прокуратури чи виключно через «червону картку» Інтерполу – ГПУ не уточнює (ми відправили відповідний запит).

До речі, фактор Інтерполу також є важливим і його також варто враховувати на майбутнє, з огляду на посиленням репресивних трендів у Росії. Свого часу через Інтерпол Москва намагалася дістати, наприклад, Білла Браудера. І хоча їй у цьому випадку було відмовлено, на перспективу ситуація зі зловживанням цього механізму, що об’єднує правоохоронців 190 країн світу, може тільки загостритися, адже, як відомо, новим віце-президентом по Європі та членом виконкому організації було обрано російського генерал-майора Олександра Прокопчука.

Вже не вперше парламентський комітет порушив на своїх засіданнях ці питання, але цього разу було дуже гаряче.

Найбільше претензій звучало на адресу Служби безпеки України, яка в питанні, що стосується біженців, є неформальним «законодавцем» і для Державної міграційної служби України (про що прямо заявив представник ДМС під час засідання комітету), і для судів, і для Генеральної прокуратури України. Саме на довідки та рекомендації СБУ орієнтуються зазначені органи та інстанції, ухвалючи рішення про надання статусу або ухвалюючи рішення про екстрадицію. Рефат Чубаров під час засідання комітету озвучив кричущі факти щодо дій пецслужб, про які йому стало відомо.

Позиція СБУ тим часом – непохитна, її представники стверджують, що керуються виключно нормами закону та міжнародними зобов’язаннями України. Вони наполягають на тому, що затримані особи – це «міжнародні терористи», які використовують Україну як транзитну зону. При цьому, незрозуміло, по-перше, на яких підставах вони це стверджують, по-друге, якщо ці особи вчиняли правопорушення з точки зору українського законодавства, то де кримінальні провадження відносно них в Україні, а по-третє, чи означає це, що їх потрібно видавати Росії, де на них очевидно чекає небезпека.

На питання Рефата Чубарова, хто може дати гарантію, що Росія оголошує в розшук цих осіб не з політичних міркувань та не за сфабрикованими обвинуваченнями, відповідь СБУ: «Ніхто».

У підсумку тригодинного засідання було вирішено, що Комітет найближчим часом створить робочу групу для подальшої системної роботи з цими питаннями. Народний депутат Георгій Логвинський має намір також переглянути разом із правозахиснкиами всі проблемні справи шукачів притулку та претендентів на видачу на предмет порушень, вчинених різними державними органами та вимагати розслідування їхніх незаконних дій, передусім, наприклад, фактів повторного затримання. У справі громадянина Росії Шабхана Ісакова ця незаконна процедура застосовувалася тричі.

Рефат Чубаров, до речі, виступив поручителем і в цій справі.

Засідання Комітету можна вважати цілком конструктивним, утім, відкритим залишилося питання, а як, власне, мають діяти органи влади, в тому числі, правоохоронні органи, коли до них надходить інформація про перебування на території України особи, яка внесена до списку розшукуваних осіб Інтерполу Росією? Не реагувати на це зовсім? Якщо так, то на яких підставах? Чи витребовувати матеріали та проводити власне розслідування?

Свою думку щодо цього в розгонутому відеокоментарі висловив голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Один із варіантів вирішення ситуації, яку озвучив Георгій Логвинський – це запровадження механізму ухвалення рішення щодо видачі осіб не тільки до Росії, але й до інших країн, що належать до Митного союзу, виключно після перевірки спеціальною комісією, що включатиме, зокрема, представника офісу омбудсмана. Інший, радикальний, варіант вирішення питання – це не видавати Росії взагалі нікого, а у випадку відмови в наданні стутусу в Україні видворяти особу до третіх країн. Щоправда, при цьому, незрозуміло, як повертати до України тих осіб, яких ми вважаємо політичними в’язнями. Окрім того, насправді потік осіб, що передаються з Росії до України для відбування покарання (ідеться про неполітичні справи) ніколи не переривався, і тут ідеться про випадки, коли особа сама висловлює бажання бути переданою до Російської Федерації.

Словом, прості відповіді на складні питання знайти навряд чи вдасться.

Марія Томак – координатор Медійної ініцітаиви за права людини

У тексті збережено виділення, зроблені автором

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG