Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:51

(Рубрика «Точка зору»)

Наталія Агаркова

Що знають ваші діти про Голодомор? Я не про щорічний день пам’яті, не про тематичні уроки в школах. Я про відчуття, переживання, емоції. Я про генетичну пам’ять, яка формує національну свідомість.

Як важко розповідати новому поколінню про минуле чужими історіями. Погодьтеся, коли щось стосується тебе, твоїх рідних, ти відчуваєш інакше, сприймаєш боляче, розповіді викарбовуються в свідомості назавжди. І ти знову передаєш сімейні історії далі і далі, дітям-онукам. Є надія, що вони перекажуть своїм. Запитаєте, навіщо? Знати – це можливість запобігти.

Вперше про Голодомор я почула ще маленькою, майже 40 років тому. Коли гостювала у прабабці на Кіровоградщині в селі Кам’янече. Худенька, витончена бабуся Параска завжди збирала крихти хліба зі столу у долоню і з’їдала. Взагалі вона ніколи не залишала їжу на тарілці – не можна, треба доїдати, вчила вона. Я дивувалася, чому? А вона чистила мені яблука, сама з’їдала шкірку та серединку з зернятками. Це зараз я розумію, що людина, яка пережила тривалий голод, діє так підсвідомо.

Я маленька з бабусею Параскою

Я маленька з бабусею Параскою

Параска Григоренко – одноліток минулого століття. Народилася в 1900 році, в шість років залишилася без батька і матері. І, хоча мала заможних опікунів (сама не з бідної родини), важко працювала з малку: доглядала панських дітей, обробляла великі городи, робила на панщині. Наглядач майже щоразу викидав з поля її сапку, бо ще мала так тяжко працювати, але вона знову приходила. Голодомор почався, коли вона вже мала гарну родину: чоловіка та двох діточок. Все життя вона пам’ятала, як прийшли в її дім комсомольці (вони для неї були і залишалися бандитами), забрали все: зерно, овочі, корову, коня, навіть, одяг. Чоловіка вбили дорогою до іншого села. Він сподівався на гроші, які залишилися в родині, купити харчі. Кажуть, його пограбували і вбили комсомольці. Потім комсомольці вбили її старшого брата Федота.

Саме комсомольці били молоду Параску батогами, коли вона на полі збирала залишки з колосків пшениці. Били, щоб відкрила затиснутий кулак, в якому кілька зернят – спасіння для її діточок, які вже пухли з голоду. Комсомольці зачепили молоду маму за ноги до коня і тягли її по стерні через усе поле. Повернулась додому ледь жива, скривавлена, але зернятка вона так і не кинула.

Бабуся Параска розповідала жахливі історії, як в їх селі зголоднілі сім’ї їли своїх дітей. Запам’ятай! – казала вона. Це страшніше ніж війна! Голод – це триваюча місяцями смерть. Я бачила ті будинки, де відбувалися страшні випадки канібалізму, я ходила полем, про яке розповідала моя прабабця, я цілувала хліб, як робила вона. І я досі відчуваю кожний її погляд, рух. Дивно, але від її спогадів завжди було відчуття боротьби, боротьби за життя своє і своїх дітей, боротьби за свою землю, хліб, за свою Україну. Минають десятиліття, в Кам’янечому я не була років 20, бабуся давно дивиться на мене з небес, але, навіть, зараз від слова «голодомор» у мене кожного разу мороз по шкірі. І я завжди знала, що передам цю пам’ять своїм дітям.

Моя донька першою спитала мене, що таке голодомор. Як сучасній дитині, яка не мислить життя без гаджетів, пояснити ситуацію, коли тривалий час не було що їсти. Ти прокидаєшся – сніданку не має, і обіду не має, і на вечір – пустий стіл… Чому не було їжі? – питає Настуня, запалюючи свічку в пам’ять про ті події. Шукаю слова… Нагадую про красу нашої держави. Україна – заможна своїми родючими землями, згадай майже безкрайні поля, ми їх бачимо вздовж трас, коли мандруємо Україною. Великі врожаї збирали завжди селяни. В українському селі, хто працював, мав худобу та добробут, мав майбутнє. Прийшла радянська влада і почала цілеспрямоване руйнування. Знищити селян – означало знищити Україну. Саме від селян завжди залежало процвітання нашої країни. Комуністична влада відкрито заявляла, що веде жорстку боротьбу з селянами, і ця боротьба на смерть. Влада гордо звітувала, що колгоспи виграли війну, голод довів селянам, хто господар.

Бабуся розповідала, що в Умані, це найближче місто до Кам’янечого, мешканцям сіл, які пішки приходили за порятунком, не продавали хліба. Була така заборона з боку влади. На вокзалі згнивало вилучене у селян зерно, але людей до нього не підпускали, стріляли на смерть. Смертю каралася і жменька зерна з колгоспного поля.

Моя дитина перестає їсти печиво и довго дивиться у вікно. Я розумію, про що вона думає. Триває пауза, за час якої в 9-річної дівчинки міняється погляд (а може і світогляд). Вона дивиться не в вікно, вона дивиться скрізь час. Вона відчуває біль поколінь, як відчувала я багато років тому під час розповідей бабусі.

«А є фотографії твоєї прабабці?» – перериває тишу Настя. Ми разом перебираємо старенькі листочки з чорно-білими картинками.

«Вони, навіть, на фото не схожі… Я збережу їх, мамо!» – обіцяє донька і притискає їх до себе.

Параска Григоренко зі своїм сином

Параска Григоренко зі своїм сином

Я впевнена, вона збереже не тільки фото. Вона збереже пам’ять. Пам’ять про найжахливішу штучну трагедію людства, коли щодня від голоду помирало 25 тисяч селян. Страшна статистика: за 1932-1933 роки загинуло до 10 мільйонів людей в Україні. Дитина не запам’ятає цифри, але вона пронесе через своє життя правду в знайомих рідних обличчях. Голодомор – це не трилер, вигаданий фантастами. Це історія її сім’ї. І як би з часом політики не трактували історичні події, вона матиме істину: її пра-пра-бабцю знищували лише за те, що вона УКРАЇНКА.

А що знають про Голодомор ваші діти? Запитайте в них…

Наталія Агаркова – член Спілки журналістів України, директор регіональної радіостанції у Запоріжжі

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG