Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 21:19

Дуже важливо всім катам знати, що вони не залишаться безкарні – нащадок розстріляних НКВС


Олена Сімо (розстріляна в 1938 році) та її син Ігор, 1930-ті роки

Олена Сімо (розстріляна в 1938 році) та її син Ігор, 1930-ті роки

54 роки тому в листопадовому номері журналу «Новый свет» за 1962 рік була надрукована повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» – перша легально опублікована в СРСР розповідь про ГУЛАГ. Солженіцин згадував: «Коли надрукувався «Іван Денисович», то з усієї Росії мов вибухнули листи до мене, і в листах люди писали, що вони пережили, що у кого було. Або наполягали зустрітися зі мною і розповісти, і я почав зустрічатися. Всі просили мене, автора першої табірної повісті, писати ще, ще, описати весь цей табірний світ. Вони не знали мого задуму і не знали, скільки у мене вже написано, але несли і несли мені цей матеріал. Так я зібрав невимовний матеріал, який у Радянському Союзі і зібрати не можна, тільки завдяки «Івану Денисовичу». Тож він став немов п'єдесталом для «Архіпелагу ГУЛАГ».

До Солженіцина зверталися в'язні ГУЛАГу або діти загиблих. Сьогодні онуки і правнуки жертв сталінізму пишуть у Томськ Денису Карагодіну, який завершив розслідування вбивства свого прадіда, Степана Івановича, і має намір довести справу до судового процесу.

Кожні 15 секунд приходить повідомлення на мій сайт. Здебільшого це прохання про допомогу, навіть благання

«Кожні 15 секунд приходить повідомлення на мій сайт, – розповідає Денис. – Здебільшого це прохання про допомогу, навіть благання». Денису вдалося отримати з архіву ФСБ акт про приведення Томським міськвідділом НКВС у виконання вироку щодо 36 осіб, в тому числі Степана Івановича Карагодіна і шістьох його «спільників». Всього в цей день, 21 січня 1938 року, в Томську були розстріляні 64 людини. «До цього дня були такі ж масові вбивства і після теж, і місяцями раніше, і місяцями пізніше. Це був конвеєр, холоднокровна машина вбивства, простий механізм, рутина», – говорив Денис в інтерв'ю Радіо Свобода.

Денис Карагодін

Денис Карагодін

Завдяки цьому документу вдалося встановити трьох чекістів, які брали участь у розстрілі. Побачивши в списку ім'я свого діда, помічника начальника Томської в'язниці Миколи Зирянова, його онучка Юлія написала Денису Карагодіну лист. «Батька моєї бабусі (маминої мами), мого прадіда, забрали з дому, за доносом, у ті ж роки, що і вашого прадідуся, і додому він більше не повернувся, а вдома залишилися 4 дочки, моя бабуся була молодшою... Ось так зараз і з'ясувалося, що в одній сім'ї – і жертви, і кати... дуже гірко це усвідомлювати, дуже боляче... Завдання наступних поколінь – просто не замовчувати, всі речі і події повинні бути названі своїми іменами. У нас нічого в суспільстві ніколи не зміниться, якщо не відкрити всю правду. Не просто так зараз знову виникли сталіністи, пам'ятники Сталіну, це просто в голові не вкладається, не піддається нікому осмисленню. І мета мого листа – це просто сказати Вам, що я тепер знаю про таку ганебну сторінку в історії своєї сім'ї і повністю на Вашому боці», – пише онучка чекіста.

Знайшлися і родичі людей, розстріляних 21 січня 1938 року в Томську:

Лариса Юріївна Запевалова (Кулькова) пише Денису Карагодіну: «Добрий, добрий, добрий день. Точніше у вас вже ніч. Милий чоловіче, величезне спасибі за публікацію цієї сторінки.

Під номером 16 у списку розстріляних – мій прадід Кульков Тимофій. Тату моєму влітку буде 80 років. Коли ми розповідаємо знайдену нову інформацію, тато плаче. Про це треба пам'ятати, щоб ніколи більше не повторилося

Під номером 16 у списку розстріляних – мій прадід Кульков Тимофій. Його заарештували разом з братом і сином Георгієм (моїм дідом) і основне обвинувачення впало на сина. Але прадід Тимофій взяв усю провину на себе – і сина відпустили. Я знала дату розстрілу, навіть прізвища, хто був до того причетний, з сайту «Меморіал». Але цього документа не бачила. Дякуємо. Тату моєму влітку буде 80 років. Коли ми розповідаємо знайдену нову інформацію, тато плаче. Про це треба пам'ятати, щоб ніколи більше не повторилося».

Ще тиждень тому Денис Карагодін розповідав, що йому не вдалося знайти родичів тих сімох людей, які проходили у сфабрикованій «харбінській» справі разом з його прадідом. І ось Денису написав родич Олени Сімо, розстріляної в той же день, що і Степан Карагодін. Цілком ймовірно, Олена Дмитрівна і Степан Іванович не були навіть знайомі, але, відповідно до сфабрикованого обвинувального висновку, Карагодін поставив перед Сімо завдання підпалити лабораторію лісохімічного технікуму, де вона працювала, «збирати шпигунські відомості шляхом знайомства і встановлення зв'язку з працівниками Томлісу, і через них роздобувати відомості про наявність лісоматеріалів, призначених для оборонної промисловості, що лежать на зберіганні в Калтайському і Тімірязєвському мехпунктах». У довідці, яку видали згодом родичам, дата і причина смерті були сфальсифіковані: нібито Олена Дмитрівна померла 17 липня 1944 року від крововиливу в мозок.

Олені Сімо було 32 роки, коли її розстріляли. Її чоловік, Микола, теж був заарештований у Томську і розстріляний на місяць раніше – 15 грудня 1937 року. Миколу звинуватили в тому, що він перебував у організації під назвою «Союз порятунку Росії». Ігор, дев'ятирічний син Олени та Миколи, після розстрілу батьків залишився під опікою тітки.

Сім'я Сімо опинилася в Томську не зі своєї волі. У березні 1935 року їх позбавили права проживання у 15 населених пунктах як «соціально-небезпечних елементів» і вислали з Ленінграда.

8-річна Олена Сімо (в центрі) з родиною, 1914 рік

8-річна Олена Сімо (в центрі) з родиною, 1914 рік

Олену Дмитрівну заарештував молодший лейтенант держбезпеки СРСР Георгій Горбенко. Саме за його висновком розстріляли в Томську поета Миколу Клюєва.

Про те, як приводили вироки у виконання, розповідав у своїх спогадах слідчий Томського обласного управління КДБ Анатолій Іванович Спраговський. Фрагмент його записок опублікований на сайті Дениса Карагодіна:

«У місті Колпашево була створена спеціальна бригада. Для підтримки їхнього бойового духу постійно давався спирт. Поруч з будівлею окрвідділів НКВС був великий майданчик, обнесений високим парканом, там була вирита яма, куди можна було підійти по спеціально облаштованому трапу. У момент розстрілу виконавці були в укритті, а при підході арештованого до певного місця лунав постріл, і він падав у яму.

З метою економії патронів була впроваджена система задушування петлею із застосуванням мила

З метою економії патронів була впроваджена система задушування петлею із застосуванням мила.

Ось деякі з епізодів того часу.

Будучи п'яними, виконавці вирішили поглумитися над молодою закоханою парою, яка опинилася засудженою до розстрілу. Під приводом збереження життя їм запропонували здійснити статевий акт зі зв'язаними руками на очах у виконавців. Вони виконали волю своїх повелителів, і в цей момент були накинуті і затягнуті петлі на обидві жертви

Будучи п'яними, виконавці вирішили поглумитися над молодою закоханою парою, яка опинилася засудженою до розстрілу. Під приводом збереження життя їм запропонували здійснити статевий акт зі зв'язаними руками на очах у виконавців. Вони виконали волю своїх повелителів, і в цей момент були накинуті і затягнуті петлі на обидві жертви.

У Томську мав місце і такий епізод. Вночі на двох автомашинах, завантажених трупами розстріляних, виїхали працівники НКВС у ліс за місто для спалювання трупів. Операція проходила цілком таємно. Ніхто зі сторонніх не повинен знати про місце спалювання і про сам факт спалювання трупів.

Однак на світанку в лісі трапився пішохід, який ішов назустріч. Співробітник, який керував операцію, звернув увагу, що з-під брезенту, яким був укритий кузов машини, стирчить нога. Це дало підставу вважати, що пішохід зрозумів, яка мета перевезення. Останньому запропонували їхати до місця, де було організовано спалювання трупів. А для того, щоб весь цей процес залишився в суворій таємниці, не було зайвих свідків, в розведене багаття кинули того пішохода, де він заживо й згорів».

У 1931 році був розстріляний і похований в безіменній могилі батько чоловіка Олени Сімо – священик Микола Адамович Сімо, настоятель Андріївського собору в Кронштадті. У 2001 році Синод Російської православної церкви зарахував його до лику святих новомучеників і сповідників. Микола Сімо був сподвижником одного з найбільш шанованих російських священиків – Іоанна Кронштадтського, і саме це стало однією з причин його арешту. Слідчі ОГПУ винайшли «контрреволюційну групу духовенства» і притягнули шістдесят чотири людини, шанувальників отця Іоанна. За версією влади, Андріївський собор у Кронштадті став центром «контрреволюційної діяльності». У катівнях ОГПУ отець Микола тримався стійко і відмовився давати будь-які свідчення.

Фрагмент ікони із зображенням святого Миколая Сімо

Фрагмент ікони із зображенням святого Миколая Сімо

«Чекісти, що діють за попередньою змовою, в об'єднаній інституції під назвою НКВД СРСР, зробили все, щоб не просто фізично знищити цю сім'ю, а й назавжди стерти будь-яку пам'ять про неї, про цих людей (в архівно-слідчій справі, що на постійному зберіганні в Управлінні ФСБ Росії у Томській області, немає навіть фотографії, лише літери», – пише Денис Карагодин.

Під час свого розслідування Денис написав відкритий лист митрополиту Томському і Асіновському Ростиславу. Він просив про підтримку заради того, щоб отримати документи, які йому відмовлялися надавати в ФСБ.

Митрополит Ростислав не вважав за потрібне відповісти на це звернення. Розслідування було завершене без його допомоги, а 24 листопада Денису Карагодіну написав Олександр Сімо, що живе в місті Крайстчерч, Нова Зеландія.

Олександр Сімо

Олександр Сімо

Нещодавно російський канал Life опублікував репортаж під заголовком «Правнук святого Миколая Сімо повернувся в Вирицю», в якому говорилося, що мандрівник Олександр Сімо, який побував у 84 країнах, вирішив повернутися на батьківщину, в Санкт-Петербург.

Олександр Сімо розповів Радіо Свобода про те, що в заголовку – відразу дві помилки:

– Я не повернувся, сім'я і бізнес у мене – в Новій Зеландії, і скоро я знову туди поїду. На початку 90-х я сподівався, що вдасться підняти Росію і зробити її нормальною західною країною, але до 2007 року зрозумів, що буде так, як зараз, а далі ще гірше, і треба сім'ю вивозити. Тож уже 10 років тому я поїхав. І ще одна помилка: я не правнук святого Миколая Сімо, а правнук його брата, Петра Адамовича. Я їм це тисячу разів говорив, але все одно вийшов репортаж про те, що я – «правнук святого».

– Вам подобається, як Денис Карагодін веде своє розслідування?

Завжди хотів подивитися в очі тим, хто розстріляв моїх прадідів

– Я теж завжди хотів подивитися в очі тим, хто розстріляв моїх прадідів. Я знаю прізвища цих людей, у мене є копії справ, батько свого часу їх отримав. Хотілося б, щоб хоч якась відплата їх спіткала за життя. Мені дуже подобається підхід Дениса Карагодіна. Я дізнався про нього зовсім нещодавно, тиждень тому надіслали посилання. Це геройська справа, ризикована в нашій країні і дуже важлива. Рідкісний випадок, коли в Росії хтось робить велику справу самостійно і досягає успіхів.

Це дуже актуально зараз, тому що ми стоїмо на межі чергових репресій. Дуже важливо всім катам знати, що вони не будуть безкарні

Це дуже актуально зараз, тому що ми стоїмо на межі чергових репресій. Дуже важливо всім катам знати, що вони не будуть безкарні.

– Хто ще з Ваших родичів був репресований?

– Усі, кого могли дістати. Мій прадід Петро, брат святого Миколи, був розстріляний в листопаді 1937 року. Петра і його сестру Клавдію заарештували як членів польської «шпигунської організації», звинуватили в тому, що Клавдія до Польщі їздила як зв'язкова. Клавдія не визнала провину. Не знаю, як уже її допитували, але вона встояла і не підписала жодного паперу. Проте їй дали 8 років, відправили в Карлаг, де вона відразу ж зникла... Якщо, звичайно, відправили, тому що документи по Карлагу могли бути сфальсифіковані. Мій дід, син Петра, одружився на дочці публіциста Меньшикова, який був найлютішим ворогом радянської влади. Проте вони зуміли вижити, сховавшись у Котласі, в Тагілі. Те, що Петра Адамовича розстріляли, родичі знали завжди. У 90-х роках вдалося отримати свідоцтво про його смерть і витягнути з архіву КДБ справу, в якій є довідка про розстріл.

– Ви вірите у відплату? Якою вона може бути в цій ситуації? Чи є у Вас бажання помститися вбивцям?

– Бажання помститися вбивцям у мене, звичайно, є. Найкраще покарання – це, щоб вони зрозуміли, наскільки ганебна їхня справа. На землі це зробити вже неможливо, а за її межами, Бог дасть, щось і вийде. Не виключено, що їх усіх і перестріляли, адже тих, хто багато розстрілював, через деякий час розстрілювали самих. А, може, їм життя сволочним існуванням так помстилося, що теж не позаздриш. Деякі, звичайно, якийсь час тому сиділи в президіях, трусили медалями, зображували ветеранів війни, які перемогли фашизм. А що стосується нащадків, я не знаю, яка може бути помста. Можливо, вони сповідують зовсім інші погляди, мстити їм абсолютно нема за що.

Сучасні потенційні або реальні кати повинні знати, що доберуться не тільки до них, але й до їхніх дітей, до їхніх онуків, вони покриють своє життя ганьбою

З іншого боку, сучасні потенційні або реальні кати повинні знати, що доберуться не тільки до них, але й до їхніх дітей, до їхніх онуків, вони покриють своє життя ганьбою. І в цьому плані якась відплата потрібна. Тому я за відкритість, щоб усі все знали.

Мстити безневинним онукам не треба, але нагадати їм про те, ким їхній дід був, і змусити визначитися, на якому вони боці, мабуть, треба

Мстити безневинним онукам не треба, але нагадати їм про те, ким їхній дід був, і змусити визначитися, на якому вони боці, мабуть, треба.

– Тут мова не тільки про онуків, а про те, що сама ця організація НКВС-КДБ-ФСБ залишається при владі і її суть залишилася колишньою.

– Суть не змінилася. Але що робити? Боротися, як Павленський, іти й підпалювати приймальню? Неможливо. Переконувати нинішніх чекістів теж неможливо. Зробити так, щоб ці люди були нерукоподатними, напевно, можна. Не запрошувати їх у гості, не дружити. Хоча ось у мене сусід ФСБшник: він абсолютно не розуміє, де він працює, навіщо він працює, і, мабуть, не зробив зла великого. Завжди треба пам'ятати, що є і випадкові люди, як от в СС потрапили пожежники. Мене свого часу намагалися змусити працювати в КДБ як фахівця, погрожували, що, якщо я відмовлюся, у мене будуть дуже великі неприємності. Я зумів якось відбутися жартами, мене дуже недобре проводили, неприємності почалися, але вижив. Я для себе вирішив, що ніколи не буду працювати з цією організацією. Це мій вибір. А людям, у яких інший вибір, треба показувати, що це зло.

– Не випадково в 2016 році виник такий самий інтерес до цієї теми, як під час перебудови?

– Не випадково. Я помітив, що про Дениса чула купа моїх знайомих, які не знають, що він якось пов'язаний з моїм прадідом. Він зумів потрапити в поле зору багатьох освічених людей в Росії. Я сьогодні втретє обговорюю це питання, і третя людина за день говорить про те, чому саме сьогодні це почало проростати. Мені здається, тому, що накопичилося в суспільстві розуміння, що так жити більше не можна. Воно вже накопичувалося кілька років тому, і тоді вилилося в Болотну площу. У 2012 році я сам ходив на Болотну, спеціально прилітав до Москви. Зараз вкотре стає очевидним, що країна зайшла в глухий кут і треба шукати якісь виходи. І всілякі варіанти протесту починають проростати в різних місцях.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG