Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:55

До 25-ї річниці Всеукраїнського референдуму 1 грудня


Акція «Поховання СРСР», яку організувала Спілка незалежної української молоді. Київ, 30 вересня 1990 рік (ілюстраційне фото)

Акція «Поховання СРСР», яку організувала Спілка незалежної української молоді. Київ, 30 вересня 1990 рік (ілюстраційне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

Незворотність обраного Україною шляху незалежності від Росії було зафіксовано саме цього дня 25 років тому – 1 грудня 1991 року. Тоді пройшов Всеукраїнський референдум, на якому більше ніж 2/3 мешканців країни, які мали право голосу, висловилися за повноцінну державність України. Мешканці Криму, включно із Севастополем, а також Донбасу, більшістю голосів теж підтримали вихід України зі складу СРСР.

Чому цей акт волевиявлення слід розглядати саме як відмову від спільної державності з Росією?

Трохи передісторії. Поразка Росії у Першій світовій війні призвела за 4 роки до виникнення нової форми імперіалістичної російської державності – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Російський імперіалізм на два десятки років поступився статусом панівної ідеології комуністичному імперіалізму. Однак вже в під час Другої світової панівна верхівка СРСР почала апелювати до патріотичних почуттів росіян – виникла потреба відновити домінуючу імперську націю задля реалізації нових цілей світової гегемонії, які відкрилися після розгрому Третього Рейху та його союзників. До числа переможців у Другій світовій війні Радянський Союз увійшов вже «під брендом» «Росія». Утім, його переважно використовували для зовнішнього вжитку. Комуністична партія пильно стежила за тим, щоб імперська зверхність і пиха росіян не перетнули межі неприйнятності для інших народів СРСР, а міжнаціональні конфлікти не набули форм силового протистояння. Лише з послабленням радянського режиму в середині 80-х, задавнені і не розв’язані суперечності вихлюпнулися кривавими погромами у Закавказзі та Середній Азії. Тоді ж підняв голову і російський шовінізм. Початок реанімації імперіалістичного терміну «русский мир» теж припадає на ті часи.

Розпад Радянського Союзу у 1991 році російськими шовіністами сприйнявся як черговий розпад російського імперського простору, а створення на його уламках так званого «Союзу Незалежних Держав» – як шанс на відновлення єдиної наддержави.

Крапку в існуванні Радянського Союзу поставив саме Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Ненависть та заздрість російських шовіністів до українців і України отримала ще одну «історичну підставу», бо, повторюся, Радянський Союз ними сприймався власне як Велика Росія.

Паралельний процес деградації влади в Україні і Росії

Жалюгідні спроби Російської Федерації в умовах швидкоплинних соціальних змін утриматися в числі провідних країн світу виглядають дедалі потворніше. Для українців це кривава потворність. І не лише для нас. Росія все ще намагається боротися за території, диктувати іншим країнам власну волю, а своїх громадян утримувати у становищі безправних, заляканих терором підданців самодержавної влади. Ось тут і стають у нагоді старі, перевірені ще царатом інструменти – російська церква, російська школа, російська армія та російські спецслужби. Ще, звісно – російська пропаганда та її складова – російська маскультура.

В Україні також наростає процес деградації державності, спричинений, як подібними, так і значною мірою інакшими обставинами. У другу чверть сторіччя своєї незалежності Україна вступає із переважно збереженою радянською системою територіальної організації влади, назагал зі стародавньою промисловою та інфраструктурною базою, архаїчним сільським господарством, так само – армією, судово-правоохоронною та стагнуючою платіжно-фінансовою системою. Набір ледь видозмінених, але радянських за своєю сутністю державних інститутів допоміг Україні якось прошкандибати шлях перших 25 років свого державного буття. Проте втрати на цьому шляху виявилися ледь сумісними із подальшим існуванням держави. Щонайменше на 8 мільйонів скоротилася чисельність населення, окуповано понад 7% відсотків території, лише гарантований державний борг становить близько 68 мільярдів доларів. Нагадаємо, що на 1991 рік Україна взагалі не мала державного боргу.

Причина цих втрат у тому, що усі півдесятка українських президентів вперто намагалися відтворити російську модель пресловутої «державної вертикалі», яка також базується на радянському фундаменті побудови влади. Союзниками президентів у цих намаганнях виступали промислово-фінансові клани – українські та російські. Останні контролюють в Україні велику частку ЗМІ, ринку банківських послуг, підприємств транспорту і зв’язку, енергетики тощо. Сам інститут президенства становить собою ідеальну «точку входу» для організації тотального контролю над українським суспільством з боку суб’єктів зовнішнього управління.

Натомість обидві переможні українські революції стали можливими завдяки наявності саме у парламенті сил, які їх підтримали. Обидва реванші олігархічної реакції після революцій відбулися через прагнення кланів на чолі із президентами до збереження моделі суспільних відносин, яка отримала назву «корупційного консенсусу».

Вибори чи...

Цей «припливно-відпливний» цикл суспільного стану – від революції до реакції і знову до революції – зрештою мусить себе вичерпати. Однак, допоки в Україні ще наявні ресурси для збагачення українських і російських олігархів, їхнє прагнення контролювати всю повноту влади залишатиметься головним мотивом їхньої участі в українській політиці – і то усіма можливими засобами, включно з кримінальними, а також за фінансової та інформаційної допомоги російського ворога.

Росія, тим часом, дедалі більше замикається сама у собі, усвідомлюючи свою неспроможність не те, що конкурувати із модерними світовими державами, а бодай лишатися в одній цивілізаційній системі координат із ними. У ментально-культурну трясовину «русского мира» росіяни намагаються затягти перед усім українців, що вже спричинило тимчасову окупацію частини української території – Крим та близько двох сотень населених пунктів Луганської і Донецької областей, загибель тисячів військовослужбовців, добровольців, волонтерів та мирних мешканців України, включаючи сотні дітей.

В обставинах війни та економічної руїни більшість політичних прожектерів не помічають того, що зміна суспільних відносин, спричинена технологічним прогресом, висуває нові вимоги до держав, трансформуючи і місії політичних партій. Вони можуть залишатися потрібними суспільними інструментами, вже не тоді, коли традиційно пропонують банальні «програми суспільного розвитку», а коли становлять собою механізми підготовки і реалізацій стратегічних концепцій побудови нових типів держав, нові способи врахування і представництва інтересів різноманітних і мінливих суспільних спільнот. Для більшості українських політичних партій є непосильною не лише реалізація бодай частини такого завдання, а навіть усвідомлення його змістів.

Нинішня українська влада є «клоном» попереднього злочинного режиму. Вона органічно неспроможна забезпечити конкурентності України. А конкурувати доводиться перед усім за продуктивних громадян – за тих хто створює ВВП країни. Єдиним позитивом від діяльності цієї влади можна вважати те, що через свою неефективність вона наближає «точку неповернення» у процесі руйнації наявних державно-суспільних відносин.

Питання лише у тому, як відбудеться остаточний злам – через чергову революцію (тоді не вдасться уникнути жертв, руйнувань і, можливо, втрати частини території) чи шляхом мирного перезавантаження країни. Другий варіант ще є час здійснити шляхом дочасних виборів нового парламенту, який прийме нову, модерну Конституцію країни та її основні кодекси – від Кримінального до Трудового.

Зрозуміло, що наступну Верховну Раду слід було б обирати на основі нового виборчого законодавства. Однак, так само зрозуміло, що на заваді цьому стоятимуть основні «бенефеціари»» поточного режиму. Відтак партії, які виступають опонентами реакції (контрреволюції), мають поставити зміну правил виборів та зміну складу ЦВК собі за основну тактичну мету. Якщо цього зробити не вдасться, однаково слід домагатися перевиборів на тій простій підставі, що нинішня фактична парламентська більшість, що так юридично і не сформована у правлячу коаліцію, підтримується цілковитою меншістю українського суспільства.

Такий стан речей є дуже нестійким, навіть загрозливим. І краще його розв’язати без вуличного протистояння, бо ми і так стоїмо на порозі найбільших змін в українському суспільстві від 1991 року. Цей етап слід пройти філігранно, інакше зову опинимося у «ведмежій пащі руського мира», а світ рушить далі своїм цивілізаційним шляхом. Без України.

Костянтин Матвієнко експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG