Доступність посилання

29 Квітень 2017, Київ 12:29

«Були люди, які плакали і говорили: яке щастя, що ми чуємо українську мову» – поетеса Кіяновська про Донбас


Маріанна Кіяновська

Маріанна Кіяновська – поетеса, перекладач з польської та литовської, дослідниця літератури, автор близько десяти книг, одна з провідних фігур в сучасній українській поезії. Живе у Львові. З початку військових дій на сході України їздила в зону АТО з гуманітарними місіями п'ять разів. Інтерв'ю записане на Вільнюському фестивалі «Перетинаючи кордони: Центральноєвропейський поетичний форум».

Я ніколи не думала про Донбас в рамках стереотипів, мені хотілося побачити, у що він перетворюється і як він змінюється через війну

– Їхала я тому, що мені треба було побачити. Друга причина була та, що я дуже багато думала ще в 2000-х про Донбас, я їздила на Донбас ще до подій цих як президент премії «Великий їжак», ця премія, на жаль, була вручена тільки один раз. Це премія – для дитячих письменників україномовних, українських, але враховувалися тексти, написані в діаспорі… Ми поїхали в кілька турів з письменниками, зокрема, були в Харкові і на Донбасі. Ми були в Донецьку, в Макіївці, декілька ще населених пунктів об'їхали, і всюди залишали книги фіналістів премії, і не тільки, в подарунок. Я бачила Донбас зовсім іншим, я бачила Донбас розумним, з найкращим з усіх мною бачених магазинів дитячих книжкових «Птичкин лом» – це фантастичне місце було в Донецьку. Ці люди зараз в Києві. Я ніколи не думала про Донбас в рамках стереотипів, мені хотілося побачити, у що він перетворюється і як він змінюється через війну.

Були люди, які плакали і говорили: яке щастя, що ми чуємо українську мову, в Макіївці

Я не була в Донецьку, але була в звільнених містах, я бачила людей, які, наприклад, знають, коли машина їде, не можна вийти в туалет на узбіччі, тому що там може бути міна. Були люди, які плакали і говорили: яке щастя, що ми чуємо українську мову, в Макіївці. З іншого боку, поблизу Макіївки були люди, які не пускали нас в бар піти в туалет, хоча ми згодні були заплатити 50 гривень за його використання, грубо кажучи. Це подробиці…

Маріанна Кіяновська в зоні АТО

Маріанна Кіяновська в зоні АТО

Гроші збирали у Львові, було закуплено близько 500 книг, частина – книги для дітей, а частина – книги, які ми збиралися залишити по окопах. Тімоті Снайдер, «Криваві землі», Норман Девіс, «Історія Європи»… Цікавила історична література

Коли поїхали письменники, коли поїхала я, ми першого разу випадково взяли кілька книг. Ми думали, що треба, щоб було весело, перша добірка була – якісь збірники анекдотів, історичні романи, белетристика. Виявилося, що різні книги були важливі, і що це були перші книги на фронті, на передовій. Виявилося, що цікава інтелектуальна література, зовсім не те, що ми думали спочатку. У наступну поїздку гроші збирали у Львові, було закуплено близько 500 книг, частина – книги для дітей, а частина – книги, які ми збиралися залишити по окопах. Тімоті Снайдер, «Криваві землі», Норман Девіс, «Історія Європи», саме на них ми отримали багато замовлень… Цікавила історична література певного типу, наприклад, Наталія Яковенко.

Маріанна Кіяновська в зоні АТО з волонтерами-священиками

Маріанна Кіяновська в зоні АТО з волонтерами-священиками

Ця війна нас вбиває, але оскільки зберігається середовище людей, які здатні вчитися в будь-яких умовах, то я думаю, що вона нам йде на користь

Я під час третьої своєї поїздки зрозуміла, що люди, які хочуть пити на війні, вони п'ють. Всі знають, що на війні буває усяке. Певний прошарок тих, хто воює, – це люди, які фактично отримують можливість навчатися, не можу сказати, що це утворення повноцінне, але це дуже сильний поштовх до думання. Ти потрапляєш в середовище, де є співрозмовники. У мене були розмови, які показали, як Томас Венцлова каже, що якщо людина хоче вчитися і говорити, вона вчиться і говорить… Ця війна нас вбиває, але оскільки зберігається середовище людей, які здатні вчитися в будь-яких умовах, то я думаю, що вона нам йде на користь.

В зоні АТО з волонтерами

В зоні АТО з волонтерами

– Які особливості цих міст звільнених Ви побачили? Як там люди почуваються? Якщо говорити про соціальний рівень, там бідніше і гірше, ніж в Центральній Україні або Західній Україні, як це виглядає?

– Там просто інакше. Там інший тип відповідальності. Донбас своєрідний тим, що там люди навіть розумні не здатні приймати рішення, нести відповідальність. Те, що сталося на початку цих подій, коли ще якісь речі можна було контролювати, повернути назад, поки ще не прийшли танки, поки ще не було «Градів», поки ще було протистояння на рівні бандитизму, не знаю, як це сказати інакше... Що трапилося в Дніпропетровську? У Дніпропетровську кілька людей взяли на себе відповідальність за події, але вони були не одні, під ними був прошарок, приблизно сто тисяч людей населення, готового теж приймати рішення, нести відповідальність. Трагізм Донбасу в тому, що там не виявилося прошарку, здатного приймати рішення і нести відповідальність. Якби на це величезне місто знайшлося 200 тисяч людей, які б сказали «так» або «ні» чітко, вони фактично не дозволили б приймати рішення, а вони пустили події на самоплив. А коли прийшло усвідомлення, змінювати вже було нічого, пройшли точку неповернення. Я хочу сказати про Росію в цьому сенсі, не про Росію як країну, не про колективну відповідальність...

– Про Росію як військову силу, як про учасника агресії, як про суб'єкт військового втручання?

– Мені дуже не подобаються конфлікти, в яких бере участь Росія: там мирні жителі автоматично стають заручниками рішень військових. Я, наприклад, знаю з перших рук, що з самого початку політика людей зі зброєю на Донбасі була така, що в ситуацію залучалися мирні жителі. Наприклад, снайпер не займав просто поверх, величезна кількість приміщень в місті, грубо кажучи, де офіси, ні, снайпер йшов в гуртожиток, в якому половина населення діти, займав кімнату з дітьми. Ба більше, інша людина брала дітей, 10-15 осіб, це мені конкретна людина розповідала, їх не вбивали, ні, їх просто брали в заручники, дітей з цього гуртожитку.

Волонтери та військові в зоні АТО: гімн України

Волонтери та військові в зоні АТО: гімн України

– Володимир Володимирович Путін свого часу говорив: ми подивимося, як будуть стріляти, якщо ми виставимо «живий щит», так?

– Саме так. Я хочу, щоб було зрозуміло, що політика людей, які прийшли на Донбас зі зброєю – це було абсолютне залучення населення, причому не просто чоловіків, яким нікуди себе подіти, а населення з дітьми, жінок, дітей. Це було всюди. Я знаю від людей, що приблизно те саме відбувалося всюди. Це дуже важливий момент, який, на мою думку, важливо повторювати. Тому що те, що було потім – це потім. Були перші кілька тижнів певних подій. Українська армія не розстрілювала ці гуртожитки. Через це у багато разів збільшилися жертви серед військових. Якщо ви запитаєте військових, вони вам це підтвердять. У тому числі в зоні АТО я на цю тему говорила.

Я впевнена, що коли піде рахунок жертв війни, все буде складніше

Ще одна річ, яку я хотіла б побачити на власні очі, – це інваліди, я хотіла зрозуміти, яка їхня доля. У мене мама, так склалося, заступник керівника обласної львівської громадської організації, ця організація захищає інвалідів. Вони і працевлаштовують інвалідів, і допомагають з лікуванням, знаходять спонсорів, втручаються, коли готуються законодавчі акти…. І мама говорила, що в регіоні, який зараз під окупацією, приблизно 200 тисяч населення – це люди, які залежать від препаратів, на яких тримається їхнє життя. І, швидше за все, вони загинули протягом перших місяців конфлікту, просто вони не реєструвалися – це були «звичайні» смерті. Це страшний момент. Я коли їхала, хотіла просто мати можливість про це запитати. Мені не вдалося запитати, але я бачила інші речі, які мені все сказали непрямим чином. Я впевнена, що коли піде рахунок жертв війни, все буде складніше. Я, наприклад, не дізналася про інвалідів, але я дізналася про самогубців: ніхто не веде підрахунку самогубств, особливо на початку 2015 року. Я взагалі не можу собі уявити, які це цифри в практиці регіону. Я вже не кажу про вбитих в «підвалах» десь. Не кажу про те, що там бандитизм на тому рівні... Кілька людей, яких я знаю, пішли з кращих квартир своїх, щоб їх не вбили за цю нерухомість. У кого дача, або у кого родичі в якомусь простішому житлі. Люди залишили будинки, щоб не бути вбитими.

Кіяновська читає вірші на передовій

Кіяновська читає вірші на передовій

– Ви помітили ще одну цікавинку, коли розповідали про звільнене маленьке містечко, в тому, як виглядають обстріляні будинки.

– Це не в одному містечку, це як мінімум кілька містечок, в тому числі в Мар'їнці. Це стосується Донецької області, не Луганської, в Луганській все інакше виглядає, вони парадоксальним чином дуже відрізнялися за якимись невловимими речами. Під Донецьком, ми доїхали до Мар'їнки, абсолютно нормальні дороги, не знищені. За всю дорогу було тільки одне місце, де снаряд потрапив в асфальт, в полотно. Я звернула увагу: ці хрущовки жахливо виглядають з вибитими вікнами, вони страшно виглядають, вікна забиті фанерою або зяючі отвори, але самі хрущовки цілі. Протилежна сторона дороги, маленька одноповерхова забудова, будиночки, садки з городами: практично кожен другий будинок, в нього потрапляв снаряд. Кожен другий, кожен третій будинок, притому, що багатоповерхова забудова ціла, вікна вилітають, бо вибухова хвиля. Один людина компетентна стверджує, що в перший рік обстрілів насамперед обстрілювали, згідно з генпланом, ті райони, які підпадали під знесення. Він – інженер, в комунальних службах працює. Я на це подивилася з моїм досвідом, я серед іншого цікавлюся антропологією, і для мене очевидно ось що. На Донбасі, якщо говорити про одноповерхові забудови, значна частина населення, не наважуся говорити більшість, але значна частина населення – це люди, у яких українське коріння. Вони можуть бути російськомовні, але для них садок, будиночок, город – це речі, які вони не обмінювали на трикімнатні квартири за радянських часів, вони в своїх будинках залишалися. Зараз я говорю суто гіпотетично: у мене склалося враження, що це не генплан, а це геноцид українського населення Донбасу. Я це бачила в кількох містах, не тільки в Мар'їнці, але в Мар'їнці це було по обидва боки дороги, тому дуже врізалося в пам'ять.

– Маріанно, я ставлю це запитання практично всім своїм співрозмовникам: як змінила війна Ваше письмо?

Я перестала писати про смерть

– Я перестала писати про смерть, що погано, тому що писання про смерть мене звільняло від думки від смерті, мені простіше писати, ніж думати про смерть. Я б хотіла зараз писати про смерть, але я не можу, у мене блок, я хочу писати про кохання. Щоб не писати про смерть, мені пишеться про такі дуже конкретні речі, які існують тут і зараз. Мені здається, що майже немає поетів в Україні, які писали б так само, як до війни, точніше, до Майдану. У різних людей це по-різному проявляється. Наприклад, Жадан, «Вогнепальні й ножові», ці давні вірші Жадана були про війну, про тероризм, про постріли.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG