(Рубрика «Точка зору»)
Зарості, каміння під ногами. Наша невелика група волонтерів продирається крізь бур’яни в людський зріст.
– А коли вже ми побачимо центр міста? – питаю я місцевого журналіста, що погодився бути нам за гіда.
– А це і є центр, – відповідає він, показуючи на дерева, кам’яну нерівну стежку й напівзруйнований міст. – Географічний центр Костянтинівки саме тут. Зараз буде цікавіше.
Ми пробираємось далі. За кілька сотень кроків – руїна колишнього заводу. Одна вціліла стіна, порожні очниці вікон, дерева, що за двадцять п’ять років глибоко вросли у цеглу, й написи: «Идеи Ленина бессмертны», «Наша цель – коммунизм».
Місто Костянтинівка Донецької області за радянських часів було великим промисловим центром. Близько сорока заводів і фабрик, тисячі робітників. «Догоним и перегоним!» – певно, не раз лунало в цих стінах.
У величезному парку неподалік хімзаводу можна розгледіти просторий танцювальний майданчик. Сцену, з якої співали пропагандистські гімни й душевні старі пісні про кохання. Посеред парку – великий фонтан, зараз залитий бетоном. На вході – бетонні чаші-вази та лавки, на яких давно вже ніхто, крім місцевих п’яничок, не сидів.
У цьому місті-меморіалі живуть тисячі колишніх робітників зруйнованих заводів, які вже призвичаїлись жити без нормальної роботи, пристойної зарплатні, міських свят і громадської активності. Коли волонтери з усіх куточків України взялися приводити до ладу парк «Хімік» і дитячі майданчики в Костянтинівці, мешканці міста здивувались.
– А зачем вы здесь лавки красите? – якийсь перехожий із велосипедом, зупинившись біля нас, жартує. – Идите-ка лучше у меня во дворе забор покрасьте. Хоть какая-то польза будет.
Не менший подив ми викликали в центрі для переселенців, куди прийшли робити ремонт. Чого це ми зі Львова, Києва, Харкова приїхали до них шпаклювати стіни та вставляти вікна? Диваки! Двоє чоловіків із Горлівки недовірливо минали нас у коридорі і йшли до своїх кімнат із обшарпаними стінами та написами на залишках тиньку. Зате там є телевізор, і можна поспати ще години три до обіду. Не допомагати ж дивакам, які з власної волі ремонтують мій дім?!
Лише двоє тринадцятирічних дівчат завжди були поруч із нами й допомагали робити ремонт: тиха Софійка, яка співала нам пісень та розповідала вірші, й непосидюча Лєра. Їхні друзі організовують у парку «Хімік» кінопоказ просто неба. На старому танцмайданчику перед відремонтованою сценою, де встановлений проектор, збирається сотня людей, приваблених оголошеннями в інтернеті та місцевій газеті.
– Кино показывать будут?
– А почему оно на украинском?
– Какие слова смешные – «колижанка»…
Костянтинівська молодь не звикла ні до української мови, ні до кінопоказів. Парубки взяли з собою на кіносеанс соняшникове насіння й пиво, всілись на лавки та забетонований фонтан, і вже за півгодини завели своє – «ты меня уважаешь?».
Можна заборонити комуністичну ідеологію та партію. Можна змінити радянські назви міст і вулиць, демонтувати пам’ятники й символи більшовизму. Але що робити з людьми? Їх не заборониш і не демонтуєш – вони як жили, так і живуть у напівмертвих містах без культури, розвитку, активності. Поруч із спустошеними величними будівлями, пам’ятниками колишньої сили міста, культивують болючу ностальгію за втраченим минулим.
Їм байдужий безвізовий режим, сучасна освіта, розвиток інформаційних технологій, міжнародні інвестиції. Старші згадують, як десятиліттями працювали на заводі, якого більше немає, й втирають сльози, коли бачать кадри фільму про Костянтинівку вісімдесятих років. Але й молодь живе привидами країни, якої ніколи не бачила.
– Осталось рабство, – каже військовий Руслан, батько дворічного сина. – Люди думают, что они свободны, но нет: они рабы своего государства. Разве мы можем позволить себе жильё? Работа, съемные квартиры, кредиты и потребительская гонка. При этом ущемляют бизнес, процветает коррупция. Мы сейчас работаем ради детей.
Патерналізм, прищеплений системою радянським громадянам, тепер передається у спадок: як і їхні батьки, молоді люди сприймають державу як джерело всіх благ і всіх нещасть. І не розуміють, як багато залежить від них самих.
– Наша молодь – соціалісти, – коментує громадський активіст Богдан. – Хочуть безкоштовну освіту, але працювати ніхто не хоче. 80% випускників не йдуть працювати за фахом. І освіта, й медицина – дві головні соціальні сфери – в нас ледве живі.
На стіні в домі мого батька, завзятого патріота зі Старобільська на Луганщині, віддавна висів прапорець із написом «Луганщина – це Україна». Згодом до нього додався червоно-чорний прапорець українських націоналістів. Що пам’ятає про Радянський Союз батько?
– СССР кажется чем-то более добрым, – із сумом говорить він. – Была большая страна, и мы верили в неё. Была уверенность в завтрашнем дне. Люди любити руководство, партию и правительство. Новости были приятнее. Советские ценности – это более открытое и дружелюбное общество: люди просто так друг другу помогали.
Радянську спадщину батько називає руїнами того великого, що було. Багато наших співгромадян живе на цих руїнах. Дотримуються складеного за радянських часів маршруту школа-універ-робота, більшу частину якого прагнуть пройти коштом держави. Ностальгують за старими часами, поки світ навколо змінюється, а суспільство пробує рухатись уперед. І надалі будуть проти будь-яких змін, якщо з ними не говорити – через культуру, кіно, соціальні й освітні проекти, колективно й індивідуально. Якщо не дати молоді змоги розвиватись і подорожувати, а дорослим – заробити собі на гідне життя.
Дар’я Проказа – студентка Українського католицького університету
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
