Доступність посилання

logo-print
23 Лютий 2017, Київ 18:47

Державна мова України і спекуляції довкола законопроектів


Акція на підтримку української мови у Харкові (архівне фото)

Акція на підтримку української мови у Харкові (архівне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

Юрій Ключівський

Численні, але нерідко, на жаль, далекі від об’єктивності дебати про державну мову та мови національних меншин в Україні призводять до непорозумінь серед етнічних українців, а також «хвиль обурення» серед регіональних еліт і тих же національних та етнічних меншин країни. Проте нічого дивного в цьому немає, адже більшість співвітчизників переконані, що головне не мова й національності, а економіка й добробут кожного з нас, а ще – припинення війни на сході України. Однак історичні паралелі та досвід багатьох країн, які формувались у Європі, особливо після розпаду тих чи інших державних утворень (Югославія, СРСР, Чехословаччина), не вказують на те, що головний пріоритет будь-якої молодої країни – саме холодильник…

Через це, віддаючи перевагу духовному формуванню нації, доцільно ще раз повернутись до нових законодавчих ініціатив щодо мов та використання їх в Україні.

Скандально ухвалений у 2012 році Закон України «Про засади державної мовної політики» (більш відомий як «мовний закон Ківалова-Колісніченка», автори якого отримали державні нагороди Російської Федерації за таку «роботу»!), був скасований Верховною Радою відразу після Революції гідності. Однак це рішення, за яке проголосували депутати, не було підписане тодішнім головою Верховної Ради, а потім уже виконувачем обов’язків президента України Олександром Турчиновим.

Президент Росії Володимир Путін (ліворуч) і народний депутат України Сергій Ківалов, нагороджений медаллю Пушкіна. Москва, Кремль, 22 лютого 2013 року

Президент Росії Володимир Путін (ліворуч) і народний депутат України Сергій Ківалов, нагороджений медаллю Пушкіна. Москва, Кремль, 22 лютого 2013 року

Патріотично налаштована громадськість України переконана, що без упорядкування цього інституту держава багато втрачає, а її громадяни – суттєво потерпають! Так, станом на сьогодні до розгляду у Верховній Раді загалом подані три законопроекти. Паралельно у Конституційному суді України йдуть дебати щодо анулювання «мовного закону Ківалова-Колесніченка».

Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів мовного законопроекту, в залі засідань Верховної Ради України, 25 травня 2012 року

Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко, один із авторів мовного законопроекту, в залі засідань Верховної Ради України, 25 травня 2012 року

З іншого боку, ціла низка видань, зокрема на Закарпатті, розкритикувала більшість положень мовних законопроектів. Звучить критика і з Росії, що є красномовним підтвердженням бажання залишити статус-кво нинішньої мовної ситуації в Україні.

У Закарпатті найбільшими ж критиками мовних пропозицій є угорці, яких фактично підтримали не тільки голова місцевої ОДА, але й низка депутатів, останні з яких, найімовірніше, не вникали в суть справи та й не дуже розуміються на цій проблематиці (адже головне для політика й чиновника України «тиша і спокій»).

Чиновників краю, яким через поточні проблеми (то сніг, то лавини, то льодохід, то паводки чи ще щось) не до аналітики, і окремих місцевих нардепів, які критикують все, що пропонується з Києва, не кажучи вже про угорців, – зрозуміти можна, але вибачити – ні! Адже «мовний закон», який нібито викликав хвилю обурення, бо не на часі (про що й це відео), за їхніми словами, ніяк не вирішує питання державного значення...

Однак, не вдаючись у суть українських пропозицій щодо теми про мови в Україні, варто звернути увагу саме на європейські практики та досвід сусідніх країн ЄС у цій сфері. Тобто розумно відповісти на запитання: а як це вирішуються там?

Так, більшість країн Євросоюзу в мовній політиці та в проблемах національних і етнічних меншин керуються двома нормативами, які носять рекомендаційний характер. Україна приєдналась і ратифікувала обидва документи – це «Рамкова конвенція про захист національних меншин» (1995 року) та «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин» (1992 року).

Акція протесту проти «мовного закону Ківалова-Колесніченка». 5 липня 2012 року

Акція протесту проти «мовного закону Ківалова-Колесніченка». 5 липня 2012 року

Досвід Словаччини і Угорщини

Саме ці «дороговкази» дають знати, як захищають права своєї мови найближчі сусіди Закарпатського краю – наприклад, Словаччина та Угорщина.

Так, у 2009 році Словаччина з понад 5-мільйонним населенням, серед яких 500 тисяч етнічних угорців (менше від 10% населення країни), ухвалила закон про державну мову (якою за ст. 6 Конституції є словацька), який передбачає... штраф у розмірі до 5000 євро за використання мов національних меншин у державних структурах! При цьому, мова йде про випадки, коли національна меншина складає менше від 20% місцевого населення! І це в країні ЄС і НАТО.

Правда, в 2011 році штрафи щодо неволодіння державною мовою зменшили до 2500 євро, залишивши 20% квоту для визначення національної меншини у Словаччині.

На відміну від більшості країн Центральноєвропейського регіону, офіційний статус угорської мови не регламентується ні Конституцією, ні іншим спеціальним законом про мови в Угорщині. Однак тільки угорська мова використовується в державному управлінні. Є певна регламентація та регулювання використання угорської мови в Законі 1997 року про захист прав споживачів і рекламу, а також у Законі 2001 року щодо презентації в угорській економічній рекламі товарних знаків, фірмових логотипів тощо.

Зате мовні права 12 національних та 1 етнічної меншини, законодавчо визнаних в Угорщині, регулюються Законом про права національних та етнічних меншин. Мова йде про болгарську, ромську, грецьку, хорватську, польську, німецьку, вірменську, румунську, русинську, сербську, словацьку, словенську й українську національні меншин та етнічну групу Угорщини.

За даними перепису населення Угорщини 2001 року, частка громадян, що належать до 13 вказаних меншин, із загальної кількості населення у 10 мільйонів 198 тисяч, у 1990 році склала тільки 2,5%, а в 2001 році – 3,2%.

Отже, бачимо, що, рівень мовної асиміляції (щодо угорської мови) в цих громадах досить високий. Тому використання мов національних меншин в Угорщині практично не існує в суспільному житті. Натомість, відповідно до статті 51 згаданого Закону, «в Республіці Угорщині всі можуть вільно користуватись своєю рідною мовою...», включно з правом на нетериторіальну (особисту) автономію і створення органів самоврядування...

Підсумовуючи наведені факти, доцільно звернути увагу й на мотивації дій тих чи інших країн саме в руслі критики зусиль України як суб’єкта європейської політики та намагання останньої впорядкувати власну мовну політику, виходячи зі власних амбіцій та з намаганням дотримуватись європейських практик.

Так, треба чітко розуміти дії та мотиви Росії, яка підписала, але так і не ратифікувала, наприклад, Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Не вдаючись у причини цього, критика України у мовних питаннях та підтримка Росією, наприклад, Угорщини є «логічною», особливо, виходячи з гібридного характеру війни, яка ведеться проти України.

Мотиви угорців також прості й добре зрозумілі: міграційна політика з метою збільшення чисельності власного населення за рахунок потомків, у тому числі й з України, що проживали на території «великої Угорщини» до 1920-го та в період 1939-1945 років. Адже з підписанням у 1920 році Тріанонської мирної угоди, яку в сучасній Угорщині багато громадян вважають «найбільшою трагедією угорського народу», остання втратила 2/3 території та понад 30% населення.

Дії Словаччини, яка у 2009 році, захищаючи власні мовні інтереси, вступила фактично у суперечку чи не з усім Євросоюзом, також виправдані. Країна так і не піддалася тиску в мовних питаннях, насамперед з боку Угорщини.

Акція на підтримку української мови у Києві (архівне фото)

Акція на підтримку української мови у Києві (архівне фото)

І є велика контрастність у тому, як Україна, її інституції, ставляться до російської, угорської чи словацької національних меншин і як ставляться у Росії, Угорщині та Словаччині до етнічних українців, котрі є громадянами цих країн.

Так, українці, які посідають 3-є місце за чисельністю постійного населення в Росії (1 мільйон 927 тисяч 988 осіб або 1,35% населення, за переписом 2010 року) та 7-е місце за поширеністю української мови, мали (до окупації Криму та війни на Донбасі) «аж кілька» україномовних шкіл (у Москві, Башкортостані, Белгородській області та в Краснодарськім краї) та одну, вже закриту, бібліотеку української літератури в Москві.

В Угорщині, де згідно з останнім переписом населення (осінь 2011 року), визнають себе українцями 5633 особи, а русинами – 3323 особи (разом 8956 осіб проти 6168 осіб, відповідно до перепису 2001 року), за сприяння української громади, в Будапешті, Ніредьгазі й Варпалоті діють українські недільні школи по 3 класи. Фінансування шкіл здійснюється за рахунок державних коштів. Програма навчання довільна. Школи не мають угорської акредитації, оскільки активісти відмовляються від неї, вважаючи, що це створить підстави для втручання угорської влади в навчальний процес. Крім того, існує кілька кафедр українознавства в Угорщині: від 1993 року в Ніредьгазькому Інституті діє кафедра україністики та русинології; з 1997 року в Сегедському науковому університеті при кафедрі слов’янської філології викладається як спеціальність українська філологія; з 2002 року в Будапештському університеті імені Л. Етвеша діє кафедра україністики в рамках Інституту слов’янської та балтійської філології.

У Словаччині, де офіційно проживає близько 55 тисяч українців та русинів (станом на 2001 рік), фактично близько 100 тисяч осіб, які компактно живуть у близько 300 селах навколо міста Пряшева, система шкільної освіти українською мовою об’єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу. Більше того, україністику можна вивчати у Пряшівському університеті та Бансько-Бистрицькому університеті імені Матея Бела. І це при тому, що через асиміляційну політику словацької влади україномовна освіта поступово згортається (у 50-х роках було 72 дитячі садки, 272 основні школи, 44 неповні середні школи, 11 повних середніх шкіл та низка паралельних українських класів при спеціальних словацьких середніх школах, кафедри української мови та літератури на двох пряшівських факультетах, а також координувальна державна освітня установа «Реферат українського шкільництва» («РУШ») при Міністерстві шкільної освіти Словаччини). На сьогодні українську мову як неосновну вивчає близько 1000 учнів.

З урахуванням вищенаведеного є очевидним, що навіть ті позиції, які історично мали українські, а в Угорщині та Словаччині й русинські громади в статусі національних меншин, безповоротно втрачаються. У Росії це відбувається з відомих причин: бути неукраїнцем безпечніше. А в Угорщині та Словаччині цей процес відбувається через природне зменшення традиційної діаспори та з комерціалізацією перебування українців (як правило, на заробітках) у цих країнах, а також через відсутність дієвої підтримки з боку України власних співгромадян, які проживають за кордоном, та їхніх осередків.

Пікет Конституційного суду України, який розглядає питання щодо конституційності «мовного закону» Ківалова-Колесніченка. Київ, 13 грудня 2016 року

Пікет Конституційного суду України, який розглядає питання щодо конституційності «мовного закону» Ківалова-Колесніченка. Київ, 13 грудня 2016 року

Потрібно відстоювати інтереси державної мови

Звідси логічно напрошуються висновки:

1. Кожна країна Європи прагне зберегти, максимально сприяти, а в окремих випадках і захищає всіма способами власну, а тим паче державну мову, що не повинно бути винятком і для України.

2. Із урахуванням саме європейської практики Україні доцільно визначити національну меншину, яка повинна складати не менше від 20% (замість нинішніх 10%) місцевого населення.

3. Україна повинна чітко й послідовно відстоювати права співгромадян на повноцінне і гармонійне використання державної (української) мови у всіх сферах їхньої життєдіяльності, оптимізуючи нинішню ситуацію, коли діаспори інших країн отримують більше привілеїв від титульної нації чи, навпаки, потерпають від порушення їхніх прав як національні чи етнічні меншини, що визнані Україною як державою-учасницею Рамкової конвенції про захист національних меншин (1995 року) та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1992 року).

4. Україна мусить переглянути свою політику щодо сприяння та реальної підтримки українських діаспор по всьому світу.

5. Україна не може ігнорувати ідеологічні нападки та публічні дебати, в тому числі у ЗМІ (включаючи й мережу інтернет), щодо мовної політики, особливо щодо національних та етнічних меншин, а також зобов’язана постійно, фахово й послідовно відстоювати інтереси державної (української) мови як усередині країни, так і за її межами.

Насамкінець цитата з преамбули Закону Угорщини про права національних і етнічних меншин, де написано таке: «Угорська мова є найбільш важливим проявом нашого національного існування, вона висловлює нашу національну належність і є найважливішим засобом угорської культури, науки та інформації. Ось чому її захист і передача нашим нащадкам, збереження її адаптивності й підтримка здорового мовного середовища складають загальну відповідальність нинішніх поколінь».

Україна має чинити аналогічно, відкидаючи всі звинувачення, що українська мова, мовляв, є мовою розбрату!

Юрій Ключівський – керівник Інформаційно-аналітичної служби «Європейсько-східний діалог» (IASEED)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Закон про державну мову: прийняти реальність

Україна і мовний імперіалізм Москви. Від «радянського народу» до «русского мира»

Проекти мовного закону України в умовах війни​

Три законопроекти про мову. Вибір кращого

Український закон і мова киримли

Мовні законопроекти. Привид «насильницької українізації» у дискусіях

Україна і державна мова. У Верховній Раді аж три законопроекти

Українська мова – перевага в інформаційній війні з Росією

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG