Олена Литвинова
В Галузевому державному архіві Служби безпеки України зберігаються справи 402 білорусів, засуджених на українській території в роки масових політичних репресій сталінського режиму, і ще 1387 справ – в регіональних відділеннях спецслужби.
У списках – як білоруси, які брали участь у воєнізованих формуваннях армії Української народної республіки (1921 рік) і Української збройної армії у 30-40-х роках минулого століття, так і мирні громадяни, яких доля закинула на територію України.
Зараз з усіма цими справами можна ознайомитися – в Україні у 2015 році набув чинності закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Білоруси армії УНР
В армії Української Народної Республіки білоруси переважно служили рядовими – усі вони були захоплені у полон під українським містом Базар на Житомирщині. Проходили у найбільш масовій справі – «Банда Тютюнника», в якій було 360 обвинувачених. Усі вони були розділені на три категорії: «злісні бандити, явні вороги робітничого народу», «бандити, яких можна перевиховати, але з суворою ізоляцією від можливого їхнього впливу на агітацію проти радянської влади» і «колишні червоноармійці, які випадково потрапили в полон Петлюри та насильно завербовані в його армію».
Білоруси – Григорій Спартак і Василь Тумилович – мали би проходити за третьою категорією, але військовий трибунал вирішив інакше. Першому, селянину за походженням, вдалося уникнути страти – він був засуджений до двох років суспільно-примусових робіт, а Василь Тумилович, напевно, через міщанське походження, був розстріляний.
«Бандити були спіймані в армії противника зі зброєю в руках. Беручи до уваги відсутність будь-яких відомостей біографічного характеру обвинувачених, слідству доводилось керуватись враженнями, зробленими під час допиту кожного обвинуваченого окремо, причому залежно від них, розділити всіх бандитів на три групи», – зазначив у своєму висновку уповноважений НКВС.
Як випливає з матеріалів справи, Григорій Спартак і Василь Тумилович з 1919 року служили в Червоній армії, а після полону перейшли на білогвардійську сторону. У цій справі під Базаром були розстріляні ще щонайменше 10 білорусів. У 1995 році всі вони були реабілітовані, оскільки в матеріалах розслідування 1921 року були відсутні докази «контрреволюційних злочинів або участі у вбивствах, грабунків чи інших насильницьких дій білогвардійців».
Білоруські «бандерівці»
Примітно, що слідчі НКВС не переймалися точністю формулювань у звинуваченнях. Для них учасники формувань УПА і Організації українських націоналістів були однаковими «бандерівцями», хоча Степан Бандера був ідеологом тільки ОУН. Причому російською це писали як «бендеровцы».
Найбільша справа білоруських «бандерівців» була відкрита у травні 1944 року, коли після боїв з партизанами в одному з районів Хмельницької області до полону потрапили 29 учасників УПА-ОУН, зокрема і Олексій Лабасенко – уродженець Могилевської області. До Другої світової війни він викладав німецьку мову для українських дітей. Щоправда, на допитах стверджував, що до «бандерівців» потрапив випадково – його нібито переконували, що забирають до Червоної армії. На суді він визнав свою провину в тому, що зрадив «Батьківщині і добровільно у травні 1943 року вступив до УПА».
Але, незважаючи на визнання провини, він був розстріляний. У цій справі був розстріляний ще один його соратник, усі інші отримали 5 чи 10 років таборів з конфіскацією майна, і ще один – виправданий за відсутністю доказів складу злочину.
Два фігуранти цієї справи у 1954 і 1973 роках намагалися домогтися перегляду справи, але тодішнє КДБ України відмовило, оскільки вважало доведеним факт їхньої участі у збройній боротьбі проти радянської влади.
«Шпигуни, зрадники і диверсанти»
У 30-50-х роках минулого століття радянські репресивні органи не припиняли своєї роботи з розшуку агентів іноземних розвідок, контрреволюціонерів і диверсантів. Щоправда, в Україні не було окремого питання за національною ознакою щодо білорусів.
Серед білорусів-антирадянщиків – шахтарі, студенти, священики, економісти, медики, митці, викладачі, військові і селяни. Затримували їх за місцем проживання або роботи по всій території України – Харківська, Донецька, Миколаївська, Запорізька, Полтавська, Рівненська, Київська, Дніпропетровська, Кримська області. Значна кількість білорусів шукала кращої долі на території України після розкуркулення або повного зубожіння на батьківщині. Під переслідування також потрапляли репатріанти з Німеччини або Польщі. Наприклад, Марія Бичкова, уродженка Гомельської області, яка була заарештована ще з п'ятьма особами і засуджена за статтею «державна зрада» (1946 рік). Покарання відбувала в колонії Сумської області.
Репатріант з Німеччини, уродженець Вітебської області Федір Асташкевич відбував покарання в Хмельницькій області за звинуваченням у бандитизмі (1942 рік).
Журналіст львівської газети «Вільна Україна», білорус Віталій Трибуховський був затриманий у Львові і засуджений за зв'язок з іноземною державою та антирадянську пропаганду (1947 рік).
У 1938 році білоруса Костянтина Браха, який працював у колгоспі Полтавської області, затримали разом з 19 фігурантами справи за звинуваченням в організації контрреволюційних злочинів і антирадянській пропаганді та агітації. Відбував покарання він в Полтавській області.
Червоноармієць Семен Букинич в 1941 році був затриманий в групі з 17 солдатами за участь у контрреволюційній організації і за звинуваченнями в зраді батьківщини, організованої військовими. Засуджений і відбував покарання в Луганській області.
У 1922 році за незаконний перетин кордону СРСР, організований групою з 11 осіб, заарештований білорус Іван Аверка. Покарання відбував у Хмельницькій області.
Усі ці справи відкриті для вивчення, за винятком тільки тих справ, які залишилися на території, яку контролюють угруповання «ЛНР» та «ДНР».
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської реакції Радіо Свобода
