(Рубрика «Точка зору»)
Те, що Росія перебуває в своєрідній дипломатичній ізоляції з боку західних держав, доводити не потрібно. Після її агресії в Україні російський президент нечасто з’являється на Заході. В його особі там не бачать бажаного гостя. Однак з російської боку робиться чимало, щоб прорвати цю «блокаду». Інша справа – наскільки успішно.
Не та тепер Франція
Одним із серйозних спроб прорвати цю «блокаду» став візит Володимира Путіна до Франції 29 травня. Не забуваймо, що в цій країні традиційно сильні проросійські настрої. Приводом для візиту стало 300-ліття встановлення дипломатичних відносин Росії та Франції. Відповідно, метою Путіна ніби було відвідання виставки в Парижі, присвяченій цій події. Насправді головна мета була зустрітися з новообраним президентом Франції Емманюелем Макроном. Ця зустріч відбулася. Але не в Єлисейському палаці, офіційній резиденції французьких президентів, а у Версалі. Символізм місця теж має значення! Сумнівно, що в особі Макрона Путін міг отримати друга. Адже на нещодавніх президентських виборах у Франції Росія, не особливо приховуючи, підтримала головного суперника Макрона – Марін Ле Пен.
Зустріч французького й російського президентів важко назвати успішною та результативною. Макрон загалом продемонстрував досить стримане ставлення до свого російського колеги.
До того ж позірний дипломатичний успіх Путіна у Франції був нейтралізований візитом президента України Петра Порошенка до цієї країни 26 червня. Макрон навіть дозволив собі під час цього візиту дати символічний ляпас Путіну. Бо останній раніше, перебуваючи у Франції, натякнув, що дипломатичні стосунки між двома країнами існують не триста років, від часів Петра І, а майже – тисячу, з часів Ярослава Мудрого й Анни Ярославни. Макрон у присутності Порошенка дав зрозуміти, що Анна Ярославна – персонаж української історії. Тому майже тисячолітні дипломатичні відносини існують між Францією й Україною, а не Росією.
Гамбурзький прорахунок
Візит Путіна до Франції, радше, нагадував зондування ґрунту перед зустріччю країн «Групи двадцяти» в німецькому Гамбурзі 7-8 липня. Під час цієї події Путін прагнув зустрітися з президентом США Дональдом Трампом. На цю зустріч російська сторона покладала великі сподівання. У плані символічному вона б засвідчила значимість Росії як світового гравця. У плані прагматичному Путін сподівався на те, що почне домовлятися про зняття санкція й, відповідно, вирішення «українського питання».
Однак 20 червня, напередодні зустрічі в Гамбурзі, в Сполучені Штати прибув президент України, де зустрівся з американським президентом й вищим керівництвом США. Можна, звісно, говорити, що Порошенкові під час цього візиту не все вдалося, що його зустріч із Трампом була короткотривалою і таке подібне. Але важливий факт цієї зустрічі й переговорів. Це можна вважати успіхом української дипломатії. Завдяки цьому візиту вдалося нанести російській стороні превентивний удар на дипломатичному фронті.
Перед зустріччю в Гамбурзі росіяни отримали гучний ляпас від американців. Президент США 6 липня прибув до Варшави. Це теж символічно – адже росіяни трактують Польщу як одну із найбільш недружніх до себе держав. І саме у Варшаві Трамп говорив про дестабілізуючу поведінку Росії в Центральній Європі. Говорив він і про поставки скрапленого газу із США до Польщі й країн Центральної Європи. А це означає удар по поставках російського газу в цей регіон і, відповідно, удар по російському бюджету. Якщо це станеться, то Москва може отримати не меншу проблему, аніж нинішні санкції.
Зустріч Путіна з Трампом відбулася 7 липня. І тривала довго – понад дві години, хоча планувалося, що вона займе близько півгодини. Звісно, російська сторона це подає як успіх. Скільки ж бо часу Трамп приділив Путіну! Також російські мас-медіа подати переговори як успішні. Можливо, й так. Але для кого?
Схоже, на них успіху досягнув Трамп, а не Путін. Є певні домовленості по Сирії. І в цих домовленостях більше зацікавлена американська сторона, а не російська. Також велася мова про те, що нинішній очільник Сирії, підтримуваний Росією, Башар Асад має піти. Говорилося й про неприємні для росіян речі – їхні кібератаки. Судячи з інформації, яку ми маємо про переговори Трампа й Путіна, питання України не стояло на першому плані. Мова звелася до того, що треба виконувати «мінські домовленості». Саме до цих домовленостей і «прив’язана» більшість санкцій проти Росія. Російська ж сторона, з певних причин, ці домовленості не збирається виконувати. Отже, санкції залишаються. І чим довше вони діятимуть – тим більше економічних і соціальних проблем матиме Росія.
Резолюції ПА ОБСЄ
І саме в цей день, коли Трамп зустрічався з Путіним у Гамбурзі, Парламентська асамблея ОБСЄ на черговій своїй сесії ухвалила резолюцію про відновлення суверенітету та територіальної цілісності України.
Окрім того, положення на користь України потрапили у ще дві резолюції політичного та економічного комітетів, а українських представників знову було обрано до керівництва асамблеї. Такі рішення, звісно, викликали незадоволення з боку російської сторони. І саме цікаво, що це трапилося на сесії в… Мінську – столиці держави, яка є одним із найвідданіших союзників Росії. Символічно – чи не так?
Загалом можемо констатувати, що спроби Росії «прорватися» на дипломатичному фронті успіху не мали. Тут, радше, можемо говорити про її поразки, про її «дипломатичний Карфаген».
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
