Київ – Любов Шара – учасниця студентської Революції на граніті – нині працює у міжнародній фінансовій корпорації, живе разом з родиною і працює в Африці. Фактично, з її ініціативи кілька років тому сформувалась українська спільнота у ПАР, яка, за словами Шарої, хоч і невелика за кількістю, але дієва. Українці з Південно-Африканської Республіки (ПАР) збирають кошти на допомогу українській армії, підтримують українських бійців та їхні родини, а також – виховують своїх дітей патріотами України, розповідає Любов Шара в інтерв’ю для Радіо Свобода:
На українські свята і виявили, що тут проживають кілька десятків українців, та ще і частина з них ходять у вишиванках
– Коли ми з родиною (а я маю чоловіка і двох діток – доньку й сина) жили у ПАР, День Незалежності України ми святкували у нас у хаті, це вже стало традицією. До нас приходили близько півсотні людей, хоча для мене у перший рік життя у Преторії було дивиною, що там живуть і працюють українці. А якраз на українські свята і виявили, що тут проживають кілька десятків українців, та ще і частина з них ходять у вишиванках. Я переписала їхні адреси, ми стали контактувати одне з одним, плюс з нашими дипломатами, – і так почалось активне життя громади. Власне, ми не просто спілкувались або ж збирались на свята разом – ми намагаємось допомагати Україні, хоч і віддалені від неї географічно.
– Які найбільш знакові акції на підтримку України громада провели?
Надзвичайно важливим для нас став приїзд на реабілітацію та відпочинок двох українських бійців
– Надзвичайно важливим для нас став приїзд на реабілітацію та відпочинок двох українських бійців: один – Микола, молодий хлопчина, віком 23 роки; другому, Олегу, 40-41 рік. Микола потрапив в АТО за призовом, а Олег воював у складі одного з добровольчих батальйонів, серед іншого, боронив Донецький аеропорт. Тобто, і ми у Преторії познайомилися з «кіборгом». Обидва отримали у зоні бойових дій поранення. Ми зв’язувались з Центральним військовим госпіталем у Києві, з тамтешніми волонтерами: вони присилали нам списки, а ми проводили переговори з психологами, щоб вибрати бійців, які б могли приїхати у ПАР. І таким чином Микола з Олегом до нас і потрапили.
– Але чому саме – Південна Африка?
Що якщо краса врятує світ, – то Південна Африка є тією країною і тим місцем, яке може це продемонструвати. І це спрацювало
– Ми вважаємо, що якщо краса врятує світ, – то Південна Африка є тією країною і тим місцем, яке може це продемонструвати. І це спрацювало! Хлопці приїхали у Кейптаун, ночували і жили у різних хатах, ними опікувались різні люди, десь 15-20 наших людей. А потім Микола та Олег прилетіли до Преторії – ми їх розмістили у себе в хаті. Вони знайомилися з містом, мали зустрічі з нашими дипломатами у Посольстві України. Хлопці їздили до національних парків, дивилися на тамтешніх звірят, а також побачили, як живуть люди у Південній Африці, що їх цікавить, що вони купують, що вживають в їжу. У результаті, у обох хлопців були неймовірні враження від Африки. Наразі ми продовжуємо з хлопцями спілкуватись через соціальні мережі.
– Які ще волонтерські ініціативи ви впровадили?
– Ми збирали кошти на шоломи для українських бійців. Врахуйте, що ПАР свого часу була одним з визнаних у світі виробників так званого «захисного обладнання» для збройних сил і спецслужб. Тож ми і це купували, і збирали кошти, які пересилали в Україну на потреби конкретних бійців та збройних з’єднань. Наприклад, у мене є товариш з часу студентського голодування (або ж Революції на граніті 1990 року – ред.) Дмитро Мирошниченко, ми йому допомагали. Тобто, коли до нас з України звертаються з конкретною проблемою або конкретним запитом, ми намагаємось допомогти, незалежно від того, чи мова йде про засоби захисту, «Київський торт» чи питну воду.
– Які ще цікаві заходи влаштовує українська громада?
Для мене особисто важливо, щоб ті українці, які живуть в Південній Африці понад десять-двадцять років, які мають змішані шлюби, – щоб вони відчули потребу повернутись до свого коріння
– Рік тому ми створили «Пласт» у Південній Африці: маємо свій курінь і свою емблему. А у Кейптауні ми створили українську школу. Також цього року наша громада провела перший український фестиваль, який відвідали близько тисячі людей та який мав колосальний успіх. До речі, у результаті цього фестивалю дві чи три наші родини навіть розпочали власний бізнес, одна з сімей, які на фестиваль робили випічку, відкрили заклад харчування «Українська кухня» й почали випікати і продавати смаколики. Для мене особисто важливо, щоб ті українці, які живуть в Південній Африці понад десять-двадцять років, які мають змішані шлюби, – щоб вони відчули потребу повернутись до свого коріння. Тож ми намагаємось щось організовувати, заохочувати батьків і дітей до вивчення української мови тощо.
– А наскільки важлива так звана «народна дипломатія», знайомство мешканців ПАР з Україною і навпаки?
Певні африканські країни демонструють чималий прогрес, наприклад, у сфері охорони довкілля: так, в Африці чимало держав відмовляються від використання пластикових пакетів
– Давайте я відповім у напрямку «навпаки». Африка – це не обов’язково бідність, не обов’язково голодні діти з розпухлими животами, не обов’язково міжетнічні війни, як те показують по телебаченню. Тому що певні африканські країни демонструють чималий прогрес, наприклад, у сфері охорони довкілля: так, в Африці чимало держав відмовляються від використання пластикових пакетів, для мене тут зразком є Руанда. Столиця Кенії, Найробі, відмовляється від пластикових кульків. Країни півдня Африки, сказати б, перебувають у першому ешелоні боротьби за довкілля, є «лагідними» до природи.
