(Рубрика «Точка зору»)
Я подумала про те, чому так багато миролюбних, інтелігентних людей з неприхованим задоволенням поширили картинку розбитої вітрини і шин біля магазину Жлоба, який знищив графіті Революції Гідності. І також про те, чому так фальшиво виглядає усе це: «Так не можна, бо ми ж інші»; «Одним соромом відповіли на інший. Коли суспільство стане зрілим?».
Мені здається, що ось цей торговець пшонко-ампіром за добу перетворився на алегорію, узагальнення вічного Жлоба, Хама, який століттями безкарно знищував наші історичні і культурні «архіви». Ось чому розмальоване і розбите скло вітрини ми теж сприймаємо як ширший образ, ми відчуваємо щось на зразок відплати, компенсації за роки наших втрат і безсилля.
Я згадала вражаючий спогад Євгена Сверстюка в есе «З приводу процесу над Погружальським». Він описує пожежу в Публічній бібліотеці Академії наук у Києві 24 травня 1964 року. Того дня була підпалена й згоріла найбільша українська книгозбірня – весь український фонд та відділ стародруків, вся україніка бібліотеки – приблизно 600 тисяч книг та рукописів.
І ось Сверстюк пише: «Численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх було неможливо почати, бо в усьому цьому районі не було води. Пожежу було ліквідовано тільки на третій день, коли вже вигорів дотла весь український відділ. Згоріла саме україніка, у тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 року збиралися за вказівкою М. Скрипника».
Який страшний цей образ розпачу і безсилля людей перед катастрофою спалення історії. Розумієте, вони стояли і мовчки з жахом дивилися. Просто як свідки. І так було століттями.
Графіті на Грушевського – це ще незагоєна рана, нам боляче і тому ми так гостро зреагували. Але по всій країні ми далі продовжуємо бути просто свідками втрати історичних і культурних артефактів, не менш важливих.
Про Львів
Мене, наприклад, все більше вражає Львів. Львів вражає кількістю того, що ще можна врятувати, але воно не рятується і продовжує руйнуватися. У Львові ось цей «культурний архів» підмінений легкотравним і приємним вічним «фестивалем»: криївки-кумпелі-гасові лямпи-цукерні. І вся ця гостинність і гастрономія – це прекрасно, звичайно.
Але зайдіть у львівські дворики, гляньте на їхній стан. Подивіться тверезим оком на старовинні двері, австрійські сходи, брами, портали, архітектурні деталі палаців, особняків, совкові таблички жеків і контор на старовинних стінах – як багато всього цього в стані втрати і руїни. Нам, звичайно, легше не помічати цього, не краяти собі серце, ми втомлені – війною, безкінечною боротьбою і нам легше уявити що ось цей чудовий запах львівської кави, пляцок у «Світі кави», витертий стильний паркет в «Атласі» чи вицвілі фото польських панянок на стінах кнайп – це і є наш маленький збережений культурний кокон, в якому можна тимчасово сховатися і відпочити. Але ж це далеко не вся правда.
Про Київ
І тепер про Київ, який набагато більше зачищений Жлобом. У «Вікіпедії» є сторінка «Список втрачених пам’яток архітектури Києва» (2001–2016 роки), мартиролог. Десятки будинків, садиб, замків, що вже знищені, плануються під знесення або перебувають у стані руйнації. Схему руйнування приблизно одна:
1. Оренда/купівля.
2. Доведення до аварійного стану.
3. Руйнування/підпал.
4. Будівництво на місцях історичних пам’яток «парусів» і «гулліверів».
Вражаюча наглістю київська історія
Я зараз розповім абсолютно вражаючу наглістю київську історію, яка ілюструє, що знищення історичних пам’яток і охоронюваних зон продовжується повним ходом і що «мєбєльщік» Доценко просто хлопчик порівняно з іншими йому подібними.
На Печерську біля Ботанічного саду (на Звіринці) є тисячолітні Звіринецькі печери, які почались з підземного монастиря ХІ століття, заснованого, очевидно, греками. Є навіть версія, що в печерах скиту могла зберігатися «Бібліотека Ярослава Мудрого».
Довжина лабіринту печер понад 1,5 кілометри. Зараз відкритий 150-метровий відрізок – церква, келії, поховальні ніші – це всього лиш десята частина від колишнього підземного поселення, яке було знищене разом із мешканцями в 1240 році монголо-татарами. У відкритій частині знайдено близько 200 поховань, це місце називають Звіринецьким некрополем і він є пам’яткою археології національного значення.
І ось просто на розгалуженнях цих печер в зоні охоронюваного ландшафту пробують почати будівництво висоток із підземними паркінгами і під’їзною дорогою.
Справа в тому, що у 2008 році молода команда Черновецького «безоплатно» виділила на Звіринецькому пагорбі ділянки підставним особам, які на другий день після отримання свідоцтв на право власності, продали ділянки деякому громадянину Автанділу Хачідзе і його компаніям. От саме Автанділ Чахідзе і пробує зараз забудувати Звіринець (вже є проекти).
Ця дика історія пережила і молоду команду Черновецького, і Революцію Гідності, і журналістські розслідування, і якимось чарівним чином пустила щупальця і проросла в нову владу.
Звіринецькі пагорби зараз захищають кілька десятків людей, вони кажуть, що Департамент містобудування та архітектури КМДА діє в інтересах забудовника Автанділа Хачідзе і що все відбувається за згоди і сприяння заступника мера Олександра Спасибка.
Розкопати екскаваторами давні печери і кістки в охоронюваному ландшафті під підземні паркінги – не менше варварство ніж знищення графіті, правда ж?
Жлоб продовжує знищувати
Жлоб продовжує знищувати наші історичні пам’ятки. Цей Жлоб перегрупувався і зайшов у київську владу саме завдяки Майдану, завдяки нашим найкращим поривам і мріям, скориставшись нашою енергією і жертвами людей.
Цей Жлоб набагато небезпечніший ніж Даценко, він розумніший і підступніший. Це набагато серйозніша загроза. Вічні активістки бабусі-захисниці Києва тут безпомічні.
Тому нам треба перестати бути просто свідками, підтягнутись усім і рятувати наші історичні і культурні «архіви». Не розслаблятись одним словом.
Мирослава Барчук – українська журналістка і телеведуча
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
