Повний список катів: історик видав книгу з переліком причетних до Катинського злочину

«Горілку пили до втрати свідомості. Що не кажіть, а робота була не з легких. Втомлювалися так сильно, що на ногах часом ледь трималися. А одеколоном милися. До пояса. Інакше не позбутися запаху крові і пороху. Навіть собаки від нас сторонилися, і якщо гавкали, то здалеку» – так багато років згадував про свою роботу один із членів спецгрупи комендатури НКВС, яка працювала в Москві під керівництвом Василя Блохіна – майбутнього генерала держбезпеки, котрий особисто застрелив не менше від 5 тисяч (за іншими даними, до 15 тисяч) осіб. Функції спецгрупи були катівські: виконувати вироки і позасудові рішення про розстріл, ухвалені різними інстанціями сталінського режиму. Навесні 1940 року Блохіну і його катам разом з такими ж «фахівцями» на місцях довелося виконувати особливе завдання: знищити понад 20 тисяч польських офіцерів і цивільних осіб, що потрапили в радянський полон у вересні 1939 року, коли СРСР розділив з нацистською Німеччиною територію Польщі.

Розстріли проводилися в декількох місцях – головним чином в Катинському лісі під Смоленськом, в’язницях в Калініні (нині Твері) і в Харкові. У Катині розстріляних закопували в ровах там же, на місці загибелі, з Калініна і Харкова тіла відвозили для поховання недалеко – відповідно в околиці селища Мідне і міста П’ятихатки. Проте в історіографію, насамперед польську та європейську, ця трагедія увійшла під ім’ям «Катинського злочину». Можливо, найвідомішого в світі злочину, вчиненого органами ВНК-ОДПУ-НКВС-МГБ-КДБ за їх історію.

Катинський злочин, з одного боку, належить до числа найбільш детально досліджених, з іншого – досі є активні прихильники старої радянської версії тих подій, яка перекладала провину за розстріл поляків на окупаційні гітлерівські війська і, відповідно, переносила дату трагедії з 1940 року на більш пізній термін. Кримінальну справу за фактами розстрілу польських громадян було припинено у 2004 році – у зв’язку зі смертю винних. Проте російська сторона, як і раніше, не передала Польщі частину (35 із 183 томів) архівних матеріалів, що стосуються Катині, – вони залишаються засекреченими.

Щодо тих самих винних, то їхні імена – від пересічних виконавців до найвищого керівництва Радянського Союзу і НКВС – добре відомі. Практично повний список причетних до Катинського злочину є секретним наказом №001365, виданим 26 жовтня 1940 року – про нагородження великої групи співробітників НКВС за виконання якогось особливо важливого завдання. Як наголошується у присвяченій особам, названим в цьому наказі, книзі «Нагороджені за розстріл. 1940», нещодавно виданій Центром польсько-російського діалогу та згоди, легко встановити, що цим завданням був розстріл польських полонених у Смоленській, Калінінській та Харківській областях тодішнього СРСР. Автор книги, російський історик, заступник голови Науково-інформаційної ради товариства «Меморіал» Микита Петров розповів про своє дослідження в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Тут все дуже просто. По-перше, до того, як я за цю справу взявся, ніхто цей список не аналізував на предмет того, що це за люди, які вони посади обіймали. У преамбулі наказу прямо сказано «за виконання спеціального завдання», і це співробітники НКВС Смоленської, Калінінської та Харківської областей. Ми прекрасно знаємо, що розстріли відбулися саме там. Але це непрямий здогад. А справжню природу цього наказу відкрив на допиті колишній начальник управління НКВС Калінінської області Токарєв, який говорив на початку 1991 року знімальній групі, яка прийшла в прокуратуру з відповідним запитом: всіх нагородили, хто проводив це вбивство, а мене ні, мене в цьому списку ви не знайдете. Але для прокуратури тоді це була новина, вони взагалі не знали, що такий список існує. А Токарєв їм сказав: ви пошукайте в архівах, знайдете, був такий список, нагородили всіх. І розповів про механізм складання цього списку, про те, що безпосередньо Василь Блохін, комендант (начальник комендантської відділу Адміністративно-господарського управління НКВС СРСР – ред.), який виїжджав до Калініна для проведення розстрілів, якраз проводив ці нагородження. Кобулов (Богдан Кобулов, один із найближчих співробітників очільника НКВС Лаврентія Берії – ред.) був проти внесення до списку Токарєва, тому що Токарєв до цього відмовлявся від особистої участі – точніше, говорив, мовляв, для мене це нове, я в цій справі слабенький, боюся, що підведу.

Одним словом, Токарєв повідомив дуже важливу річ слідству, а слідство потім в архіві знайшло саме цей наказ. Окрім того, я досить багато бачив наказів НКВС тих часів про нагородження співробітників. Так ось, з двома нулями, тобто абсолютно секретний наказ зазвичай стосувався працівників, які відзначилися за кордоном. Їхні імена не можна було розголошувати, тому вони називалися в абсолютно секретному наказі. Співробітники наглядачів в’язниць, працівники комендатур, шофери – всі, хто є в тому наказі, про який ми говоримо, нагороджені за Катинь, в інших випадках завжди йшли звичайними відкритими наказами. Причому нагороджували зброєю, значками почесного чекіста і так далі. А тут тільки гроші, тобто нічого такого, що могло б залишитися, що називається, на грудях знак. Цілком таємний характер цього наказу був унікальним, іншого такого в історії нашої країни не було.

– Яку суму дали тим, хто був у наказі?

– Суми були від місячного окладу до 800 рублів.

– Ви згадали Дмитра Токарєва, генерал-майора КДБ. У Вашій книзі його свідчення займають велике місце. При роботі з цими свідченнями Ви зрозуміли, які мотиви ним керували? Він тоді, коли їх давав, у 1991 році, наскільки я розумію, був уже дуже старою людиною. Він вирішив покаятися чи там якісь інші спонукальні мотиви були?

– Що стосується спонукального мотиву, то він дуже простий. Токарєв прекрасно розумів, що до нього прийшли офіційні люди з управління КДБ по Володимирській області – це все у Володимирі відбувалося, де він жив. Була санкція на цю розмову, тож нема чого приховувати. Токарєву легше було зізнаватися, бо це було не його рішення. Він прекрасно знав, що його не нагородили за розстріл, тому що взагалі начальники управлінь НКВС Смоленської, Калінінської та Харківської областей – це були тоді новопризначені люди, а для того, щоб проводити ці розстріли, приїхали люди з Москви, з комендантського відділу, і старші оперативні начальники. До Токарєва, наприклад, приїхав заступник начальника Головного транспортного управління НКВС Синєгубов, ось він за все і відповідав. Токарєву в цьому сенсі легко було зізнаватися. Тож спонукальний мотив у нього був не полегшити душу. Просто, якщо вже до нього прийшла прокуратура і люди з КДБ, то зрозуміло, що доведеться розповідати.

– При роботі з великим масивом біографій співробітників НКВС Ви стикалися взагалі з каяттям, з якимись внутрішніми їхніми переживаннями? Чи всі вони були переконані в тому, що все правильно, партія сказала, що треба, і ми свою справу виконали?

– Реакція кожного з них була дуже індивідуальна. Були люди, які не шкодували, для яких це було ремесло, такі як Блохін. Він не дожив, звичайно, до перебудовного розслідування. Як правило, всі коменданти, співробітники спецгрупи, хто брав участь в цих розстрілах і роз’їхався в три області, не дожили до часів перебудови.

Дрібні кати, наглядачі, для кого це було новиною, тому що не завжди наглядачі залучалися до розстрілів, багато переймалися. Є навіть випадки, коли закінчували життя самогубством, як, наприклад, один зі співробітників у Смоленській області, я пишу про це в книзі. Є ті, хто спивався, один з них у нетверезому стані навіть синові своєму говорив про те, що, мовляв, я багато вбив поляків.

– Який був механізм винесення смертного вироку загиблим польським полоненим, як ухвалювалося рішення на самій верхівці?

– Питання про те, як вчинити з польськими офіцерами, обговорювалося з кінця 1939 року. Були ідеї, наприклад, частину з них пропустити через Особливу нараду, тобто дати їм табірні терміни. Йшлося про в’язнів Осташковського табору (одне з місць утримання польських полонених – ред.), тому що там сиділи працівники поліцейської варти, жандарми, ті, кого класично вважали ворогами. Щодо простих офіцерів, які сиділи в Козельську або Старобільську, була навіть ідея частину з них відпустити.

Але, врешті-решт, коли всі ці пропозиції були підсумовані, Берія подав записку Сталіну, і того щось не влаштувало. Я не бачив попередніх варіантів записки, яку подавав Берія, там, по-моєму, навіть була пропозиція вбити набагато більше людей, ніж в тій версії, яка нам відома. Зрештою, 5 березня 1940 року була подана записка, вже уточнений варіант, який передбачав вбивство майже 25 тисяч поляків, серед них 15 тисяч з лишком офіцерів, а решта – цивільні особи, яких вже заарештували або повинні були заарештувати в західних областях (України та Білорусі, зайнятих СРСР у вересні 1939 року – ред.), тобто так званих класових ворогів, які не прийняли радянську владу або мали «класово чуже» походження, або підозрілих за своїми соціальними зв’язками.

Селекція відбувалася на місцях – в таборах військовополонених і в управліннях НКВС західних областей Білорусі та України, а рішення одним махом ухвалило політбюро 5 квітня 1940 року. Це рішення відоме і опубліковане, там уже йшлося про формування трійки і про загальний ліміт на ці розстріли – приблизно 25 тисяч. Насправді розстріляли не набагато, але менше – 22 тисячі. Тут розбіжність щодо не військовополонених, а цивільних осіб, яких заарештували менше. НКВС якраз розгорнув тільки в квітні арешти цивільних осіб, які були потім розстріляні за рішеннями спеціально створеної трійки в Москві.

Облікові справи на офіцерів, які перебували в цих трьох таборах, пересилалися в Москву, там виносилися рішення, далі протокол відповідного рішення трійки йшов на місце, і людей етапували в розпорядження обласних управлінь НКВС. Там уже проводився розстріл за тією ж схемою, за якою розстрілювали у 1937 році. До речі, місця поховань польських офіцерів збігаються з похованнями жертв терору 1937–38 років. І в Катинському лісі є могили наших громадян, які загинули в роки Великого терору, і в Мідному є поховання тих, хто був розстріляний у 1937–38 роках, і в П’ятихатках, неподалік Харкова, те ж саме. Поляків ховали поруч із масовими похованнями часів Великого терору.

– Це дуже символічно, тому що, наскільки я розумію, не тільки географічно це пов’язано, але, за Вашою версією, і політично. Адже поляків вбивали за тією ж логікою, що і жертв Великого терору – як соціально-класових ворогів?

– Абсолютно. У справі розправи з польськими офіцерами і цивільними особами зійшлися два основні мотиви терору 1937–38 років. Це мотив соціально-класовий – знищення чужих за соціальним походженням людей, непридатних для того, щоб вбудовувати їх в соціалізм, у світле майбутнє. І другий – національний мотив. Адже національні операції НКВС 1937–38 років – це також переслідування тих, хто нібито пов’язаний із закордоном.

А масова розправа 1940 року диктувалася ще і тим, що для Сталіна Польща в березні 1940 року не існувала і вже не мала існувати в майбутньому. І ці люди йому були зовсім не потрібні, вони зайві, тягар. Але, звичайно ж, після червня 1940 року – ви знаєте, що тоді сталося (розгром нацистською Німеччиною Франції різко змінив військово-політичну ситуацію в Європі – ред.), – Сталін про це рішення пошкодував, проте ніколи і нікому цього не висловлював.

– Якщо повернутися до виконавців цього сталінського розпорядження, по-перше, хто були члени тієї трійки, про яку Ви згадали? По-друге, в цілому щодо виконавців, що привело їх до ролі катів?

– З одного боку, картина, звичайно ж, строката. Якщо говорити про членів трійки, тут все зрозуміло – це найближчі люди Берії. Спочатку в трійку мав бути включений сам Берія, але в оригіналі рішення політбюро він викреслений, замість нього там опинився Меркулов (Всеволод Меркулов – ще один найближчий співробітник Берії як і Богдан Кобулов, розстріляний у 1953 році разом із «шефом» – ред.), звісно, Кобулов і Баштаков, начальник першого спецвідділу НКВС. Перший спецвідділ готував всі папери, і його представник обов’язково мав брати участь під час виконання навіть позасудових рішень.

А що стосується виконавців на місцях, то тут дуже різноманітна публіка, але, наприклад, смоленських розстрільників – тих, хто працював у комендатурі або був наглядачами в тюрмах, або водіями, – ріднить одне: дуже багато в середині 20-х були безробітними, потім робота у смоленському «Міськмебельтрансі», потім перейшли на роботу в посольство ОДПУ в тодішній Західній області у 1929 році і влаштувалися вахтерами, комендантами. Така, я б сказав, дуже зрозуміла робота, несеш собі вахту добу через дві. Тут є деяка загальна схема. Люди були дуже прості, без великої освіти. Хоча окремі деяку кар’єру зробили.

Я, до речі, дуже задоволений результатами, які вдалося представити в книзі, тому що, знаєте, одна справа, коли ми розповідаємо взагалі про якихось там катів, а інша справа, коли мова про конкретних людей: ось людина, ось його біографія, фото. Лави людей, які в нашій країні досі сумніваються в тому, що Катинський злочин – справа рук НКВС, і люблять поговорити про те, що це, мовляв, все-таки німці зробили, лави цих людей повинні зрідіти хоча б тому, що в моїй книзі розказано про конкретних катів.

– Яка з біографій співробітників НКВС, якими Ви займалися під час роботи над книгою, Вам найбільше запам’яталася?

– Скажімо, комендант Купрій з Харківського управління НКВС – це, звичайно ж, жанр шахрайського роману. Він власне кажучи, ледь не сів до в’язниці у 1943 році, а значно пізніше був притягнутий до відповідальності за розкрадання матеріальних засобів з якоїсь бази, якою керував у 1959 році. Але особливий інтерес становлять ті, хто професійно займався виконанням вироків, тобто ті самі співробітники спецгрупи Блохіна і комендатур на місцях. Люди, я б сказав, нічного способу життя, зокрема, в Москві та московських крематоріях, там є історії, які цікаві своєю не тільки похмурістю, а й такою собі цвинтарною романтикою.

– Так, безумовно. Мені, коли я читав Вашу книгу, особливо колишній денікінський полковник Петро Нестеренко запам’ятався.

– Багаторічний директор Донського крематорію в Москві. Він був дворянин за походженням, під час Громадянської війни воював за білих, емігрував, жив в Парижі, там став фахівцем у кремації. У 20-і роки його завербувало ОДПУ, попрацювавши на яке Нестеренко повернувся на батьківщину. Там став начальником Донського крематорію, кремував як жертв розстрілів, що проводилися НКВС, так і самих співробітників цього відомства, які потім потрапили під вал репресії. Серед них були і люди, з якими Нестеренко товаришував. А влітку 1941 року, відразу після початку війни, прийшли за ним самим, засудили до смерті і розстріляли – щоправда, не в Москві, а в Саратові.

– Дивовижна історія.

– Так, про такі долі ми говоримо, що їх міг би вигадати письменник, але тут саме життя вигадує літературні сюжети.

– Якщо говорити про розслідування Катинського злочину, розпочате ще за Горбачова, коли Радянський Союз нарешті визнав свою провину, і закінчене вже після розпаду СРСР, як можна оцінити його підсумки і висновки? З чим пов’язане нинішнє небажання російської влади повністю розсекретити архівні матеріали, пов’язані з Катинню? Здавалося б, уже стільки років минуло, і в живих нікого не залишилося з тих, хто був причетний.

– Знаєте, раніше у нас із колегами, які займалися Катинським злочином, було таке враження, що слідство йде і буде закрите тоді, коли помре останній виконавець. Останній пересічний виконавець Катинського злочину, який був нагороджений цим наказом від 26 жовтня 1940 року, його прізвище Баринов, помер у 1996 році. Відтоді можна було б, звичайно, все оприлюднити. Але тут вже працювала інша система, тут була інерція.

Сьогодні Кремль, з одного боку офіційно, безумовно, визнав провину Радянського Союзу, Сталіна, органів НКВС за Катинський злочин. А з іншого боку, він всіляко ідеологічно бореться з нинішньою польською державою. Звідси і ця злісна впертість в тому, щоб не давати матеріалів щодо Катинської справи. Весь час поширюються, обговорюються якісь чутки про те, що поляки неодмінно зажадають грошей на компенсації або ще чогось.

Якби вони хотіли цих компенсацій, то вже давно мали б вимагати, для цього їм не потрібно мати ті томи справи що залишилися, тому що у них достатньо матеріалів, які доводять радянську провину. Але та понад сотня томів, яка була передана у вигляді копій після Смоленської катастрофи 2010 року, вона більше не доповнюється. Залишилося 35 томів, які російська сторона не збирається розсекречувати, або, як сказав прокурор Фридинський, не знайшла можливим розсекретити. Ось всі ці формули бюрократичні, вони, з одного боку, через впертість, а з іншого – це типові політичні маніпуляції. Ви поводьте себе добре, немов натякають полякам, тоді, можливо, ми вам щось ще дамо щодо Катині. Це, я б сказав, дуже поганий політичний метод, але тим не менше він, на жаль, застосовується.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода