Визначальними для самоідентифікації українців є мова і церква. Проти них завжди боротимуться найжорстокіше, стверджує в тижневику «Країна» Ігор Луб’янов.
Журналіст зазначає, що кістки православної церкви України поволі обростають м’ясом. Її починають сприймати за межами країни. Зрештою байка, що ПЦУ тримається лише на Петрові Порошенку, розвіялась. Нова церква довела, що й без підтримки влади здатна дати собі раду. Свідченням цього є визнання Православною церквою Греції Православної церкви України автокефальною, канонічною православною церквою на території України і в усьому православному світі. І це змінило релігійний ландшафт України. Адже Православна церква Греції – одна з найбільших у світі.
Журналіст вважає, що появі ПЦУ непорівнянно легше було запобігти, ніж тепер із нею боротися. Цього росіяни зробити не змогли. Тепер уже створену, канонічну та автокефальну церкву ніхто і ніяк розформувати не зможе. Тобто рано чи пізно РПЦ не вдасться уникнути спілкування з ПЦУ. Хіба що Російська церква зовсім відокремиться від інших. І підсвідомо московити це розуміють. Докладніше йдеться в статті «Поразка росіян очевидна».
Назвавшись слугами, нинішня владна верхівка поводиться ніби царята. І навіть думки не припускають, що з них можуть потім спитати. Нахабством і безвідповідальністю віє чи не від кожного управлінського рішення, стверджує в тижневику «Країна» публіцист Сергій Чирков.
Він зазначає, що заради бізнесових інтересів колишнього власника «Приватбанку» Ігоря Коломойського країна підставляється під дефолт. На догоду тому ж олігархові здаються позиції в економічному протистоянні з Москвою. В умовах бойових дій послаблюється армія. Згортаються культурні та соціальні програми.
У бюджет закладають нечувані витрати на офісну обслугу президента й депутатів, а в учителів забирають мізерні надбавки. 28 мільярдів оборонних гривень передають для витрат на сумнівний розсуд Банкової, обурюється публіцист. Вінцем антидержавницьких діянь, що межують зі злочином проти нинішнього і майбутнього країни, є форсовані наміри розпродати чорноземи, а також дилетантські «мирні ініціативи», які можуть спровокувати третій Майдан.
«Крові не буде. Я піду, якщо суспільство не захоче бачити мене президентом», – обіцяв очільник Банкової. Не розуміючи: коли дійде до Майдану, від його волі вже нічого не залежатиме. Про це стверджується в статті «Не вигавкається».
«Навіть за Януковича не було такого гострого відчуття, що країна падає у прірву», – зазначає публіцист Карл Волох, інтерв'ю з яким друкує тижневик «Країна». Він наголошує, що боротьба з корупцією – це не посадки, а зміна законодавства, що зменшує поле для зловживань.
Успішні в цьому держави не мають спеціалізованих антикорупційних органів. Усе розслідує поліція, наголошує публіцист. Щодо Мінських угод, то досягти їхнього підписання було важливо, щоб зупинити агресора. Навіть на не вельми вигідних для України умовах. Але минула влада змогла уникнути втілення їх . А завдяки дипломатії вдалося ще й змусити росіян платити за невиконання.
Зараз прийшла команда, яка не розуміє цього. Якщо зроблять один крок назустріч Москві й нічого не доб’ються, будуть змушені зробити ще два, сподіваючись досягти результатів, переконаний Волох.
Чому історія визнання геноциду цілком реальна з іншими націями, але поки не може відбутися з українцями, досліджувала газета «День».
Видання цитує історика Володимира Бойка, який вважає, що необхідно запитати і себе і дипломатичну службу та консульства: чи все можливе було зроблено для того, щоб обізнаність західних суспільств про геноцид українського народу була більшою? Чи це справді пріоритет у сфері історії та культури? Чи не виявилося оновлене зовнішньополітичне відомство засліплене успіхом своїх попередників та української діаспори?
Попри доволі песимістичний початок, розгляд петиції в парламенті Німеччини щодо визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом триватиме впродовж відведеного за регламентом часу. Це означає, що в нас ще є можливості, щоб через громадськість вплинути на депутатів Бундестагу, пояснивши, чому позитивне рішення дуже важливе і якими будуть його наслідки (негативне – також). Німецька зорієнтованість на Росію – скеля, яку можна і треба зруйнувати», наголошує історик. Заголовок статті – «Виживати замало. Треба навчитися перемагати».
