Прага, 30 березня 2001 — Закордонна преса, як змовившись, до свого аналізу становища в Україні додає й ознайомлення своїх читачів із головними гравцями українського політичного кону.
Кучмаґейт — політичний скандал, названий за ім’ям Президента України Леоніда Кучми — розрісся в повномасштабну політичну кризу в 50-мільйонній країні, яку Захід дійшов до висновку вважати визначальним елементом стабільності й безпеки в такій нестійкій зоні поміж Росією й рештою Європи, мовиться в статті на шпальті коментарів європейського видання щоденника Вол Стріт Джорнал. І зараз, коли Європа взялася пересувати свої кордони на схід, а Росія твердо вирішила втілити свої великодержавні амбіції, майбутнє цієї геостратегічно важливої післярадянської держави може визначити й майбутні межі самої Європи, наголошує автор статті, політолог зі США і фахівець із міжнародної безпеки Роман Сольчаник.
Цілком очевидно, що наразі нова Європа зупиниться на кордонах колишнього Радянського Союзу, за винятком держав Балтії. Визначальне ж питання для європейської безпеки полягає в тому, чи буде таке становище тимчасове, а чи постійне, пише аналітик.
Навіть побіжний погляд на околиці колишнього СРСР дає зрозуміти, чому західні політики вважають, що Україна або стане міцним наріжним каменем реґіональної дуги, а чи місцем, на якому завіса Заходу може закритися назавжди, пише автор, аналізуючи далі неспокійне з погляду Заходу становище в Білорусі, Молдові, країнах Закавказзя, вже не кажучи про саму Росію.
На тлі всього цього й у порівнянні з іншими післярадянськими державами Україна має всі ознаки більш-менш «нормальної» країни, пише далі Роман Сольчаник, — але ця «нормальність» ледь що прикриває поверхню. Кучмаґейт тим часом виявив те, що й Україна обтяжена тими самими глибинними проблемами перехідного періоду, що й її сусіди — Білорусь, Молдова й Росія.
Скажімо, еліта в Україні неперебудована й володарює цілком радянськими методами. Вона почувається однаково зручно за умов і «комунізму», і «демократії» і далі визначається тим, що вона вміє найкраще — а саме маніпулюванням важелями державної влади з єдиною метою самозбагачення. Національно-демократична опозиція в Україні розколена й недієва і, як з’ясувалося, не здатна змобілізувати ні свою національну складову, ані демократичну. А маса громадянства в Україні по десяти роках псевдореформ переважно прирівнює демократію й вільний ринок до зубожіння, зауважує американський аналітик.
І врешті Кучмаґейт викриває те, що західним союзникам час уже взятися за давно спізнілий перегляд своєї політики щодо України, і, звичайно, щодо всього реґіону, вважає політолог. Саме в інтересах Заходу перейти від програвання звукових заставок на кшталт «стратегічного партнерства» до дій, що більше наблизилися б до політики, з дозволу сказати, державотворення, вважає Роман Сольчаник.
Вашинґтон особливо потребує зрозуміти, що державотворення — включно з плеканням громадянського й правового суспільства, інституцій і демократичних норм — це не те саме, що й миротворчість. Державотворення, як цю концепцію розуміють у Європі, — це те, що робить миротворчість непотрібною, наголошує політолог.
Альтернативою цьому було б спостерігати можливий рух України шляхом Білорусі й Молдови, що означало б упевнення нестабільної сірої зони на периферії Європи, яку можна б назвати «новою Східною Європою». Москва ж свій вибір уже зробила, попереджає політолог зі США і фахівець із міжнародної безпеки Роман Сольчаник у статті в європейському виданні Вол Стріт Джорнал.
А британський щоденник Файнаншл Таймз пише про керівників українського опозиційного руху, відданих усуненню Президента України Леоніда Кучми — це ті самі обличчя, ті самі імена, що скинули старе радянське керівництво 1991 року; а зараз, через десять років, вони трохи посивішали й трохи позаводили черевця, але так само голосні й ідеялістичні, як завжди.
І, як і 1990–1991 року, коли ненасильницький масовий рух скинув комуністів і завдав смертоносного удару Радянському Союзові, опозиція сьогодні зосереджена на українському за населенням заході країни, пише кореспондент Файнаншл Таймз, — тоді як базою підтримки Президента Леоніда Кучми дедалі більше стає поросійщений промисловий схід України.
Скептики зазначають, що націоналістичний рух в Україні перетворився на власну тінь, і навіть головна його партія, Рух, розкололася на три частини, що все сваряться поміж собою, а ними тим часом маніпулює режим. Але й Кучму вочевидь лякають дедалі більші кількості тих, хто виходить на демонстрації проти нього, і він, здається, не здатен започаткувати відповідну до становища контрстратегію чи діялог, зазначає Файнаншл Таймз — і додає, що тим часом українською опозицією зацікавилися західні уряди.
Прем’єр-міністр Віктор Ющенко не виявляє наразі схильності очолити опозиційний рух — але оглядачі вважають, що він уже поклав око на президентські вибори 2004 року, закінчує статтю Файнаншл Таймз.
Чи дійсно опозиція в Україні — то комуністи й фашисти, як уважає Президент Леонід Кучма? — таке питання порушує польський щоденник Жечпосполіта і, подаючи докладний портрет партій і рухів, що їх можна вважати за опозиційні, висловлює думку, що відповідь на нього досить не проста.
Справжня ж опозиція в Україні, цитує газета незалежних українських політологів, утвориться тільки восени 2001 року — тоді-бо з’ясуються цілі не тільки неґативні (усунути президента й його людей), а й позитивні, а головне — стане ясно, хто буде наступником Кучми. Тільки та майбутня опозиція організується, щоби виграти парламентські вибори 2002 року, пише Жечпосполіта.
Цікавиться преса не тільки запеклою опозицією: російська Нєзавісімая газета почала публікацію низки інтерв’ю з визначними політичним діячами України, і першим на її запитання відповів голова Народного руху України Генадій Удовенко — якого, серед іншого, непокоїть посилення економічної залежності України від Росії.
А російський щоденник Врем’я новостєй пропонує інтерв’ю з прихильником Президента Кучми, лідером фракції «Відродження реґіонів» у Верховній Раді Олександром Волковим. Газета називає його одним із найближчих до Кучми політиків — і Волков цілком виправдовує таке визначення своїми відповідями: що Кучму підтримує народ; що опозиційного запалу вистачить щонайбільш на два-три місяці; що опозиційні сили, дірвавшись до влади, відразу почнуть битися між собою, а це, мовляв, шлях до громадянської війни; що заплава іноземних публікацій відображає становище в Україні в перекрученому вигляді, а «демарші» Радіо Свобода, яке повідомляло про розстеження на Заході можливої причетності Волкова до відмивання грошей і зв’язків із «російською мафією», — то чистісінька політична провокація.
В інтерв’ю для щоденника Врем’я новостєй Олександр Волков не зупинився й перед тим, щоби полякати «гарячі голови» на Заході приєднанням України до союзу Росії й Білорусі і створенням нової ядерної наддержави — якщо Захід не виявить у ставленні до українських подій «трохи мудрості».
А німецький щоденник Зюддойче Цайтунґ змальовує великий портрет «української газової принцеси» й «української Жанни д’Арк» Юлії Тимошенко. Багато хто вшановує звільнену як захисницю нужденних — але критики опозиційного політика приписують їй зовсім іншу енергію, пише автор статті в Зюддойче Цайтунґ, детально описуючи діяльність Юлії Тимошенко в енергетиці та звинувачення на її адресу під заголовком «Трохи пошкрябана ікона».
Кучмаґейт — політичний скандал, названий за ім’ям Президента України Леоніда Кучми — розрісся в повномасштабну політичну кризу в 50-мільйонній країні, яку Захід дійшов до висновку вважати визначальним елементом стабільності й безпеки в такій нестійкій зоні поміж Росією й рештою Європи, мовиться в статті на шпальті коментарів європейського видання щоденника Вол Стріт Джорнал. І зараз, коли Європа взялася пересувати свої кордони на схід, а Росія твердо вирішила втілити свої великодержавні амбіції, майбутнє цієї геостратегічно важливої післярадянської держави може визначити й майбутні межі самої Європи, наголошує автор статті, політолог зі США і фахівець із міжнародної безпеки Роман Сольчаник.
Цілком очевидно, що наразі нова Європа зупиниться на кордонах колишнього Радянського Союзу, за винятком держав Балтії. Визначальне ж питання для європейської безпеки полягає в тому, чи буде таке становище тимчасове, а чи постійне, пише аналітик.
Навіть побіжний погляд на околиці колишнього СРСР дає зрозуміти, чому західні політики вважають, що Україна або стане міцним наріжним каменем реґіональної дуги, а чи місцем, на якому завіса Заходу може закритися назавжди, пише автор, аналізуючи далі неспокійне з погляду Заходу становище в Білорусі, Молдові, країнах Закавказзя, вже не кажучи про саму Росію.
На тлі всього цього й у порівнянні з іншими післярадянськими державами Україна має всі ознаки більш-менш «нормальної» країни, пише далі Роман Сольчаник, — але ця «нормальність» ледь що прикриває поверхню. Кучмаґейт тим часом виявив те, що й Україна обтяжена тими самими глибинними проблемами перехідного періоду, що й її сусіди — Білорусь, Молдова й Росія.
Скажімо, еліта в Україні неперебудована й володарює цілком радянськими методами. Вона почувається однаково зручно за умов і «комунізму», і «демократії» і далі визначається тим, що вона вміє найкраще — а саме маніпулюванням важелями державної влади з єдиною метою самозбагачення. Національно-демократична опозиція в Україні розколена й недієва і, як з’ясувалося, не здатна змобілізувати ні свою національну складову, ані демократичну. А маса громадянства в Україні по десяти роках псевдореформ переважно прирівнює демократію й вільний ринок до зубожіння, зауважує американський аналітик.
І врешті Кучмаґейт викриває те, що західним союзникам час уже взятися за давно спізнілий перегляд своєї політики щодо України, і, звичайно, щодо всього реґіону, вважає політолог. Саме в інтересах Заходу перейти від програвання звукових заставок на кшталт «стратегічного партнерства» до дій, що більше наблизилися б до політики, з дозволу сказати, державотворення, вважає Роман Сольчаник.
Вашинґтон особливо потребує зрозуміти, що державотворення — включно з плеканням громадянського й правового суспільства, інституцій і демократичних норм — це не те саме, що й миротворчість. Державотворення, як цю концепцію розуміють у Європі, — це те, що робить миротворчість непотрібною, наголошує політолог.
Альтернативою цьому було б спостерігати можливий рух України шляхом Білорусі й Молдови, що означало б упевнення нестабільної сірої зони на периферії Європи, яку можна б назвати «новою Східною Європою». Москва ж свій вибір уже зробила, попереджає політолог зі США і фахівець із міжнародної безпеки Роман Сольчаник у статті в європейському виданні Вол Стріт Джорнал.
А британський щоденник Файнаншл Таймз пише про керівників українського опозиційного руху, відданих усуненню Президента України Леоніда Кучми — це ті самі обличчя, ті самі імена, що скинули старе радянське керівництво 1991 року; а зараз, через десять років, вони трохи посивішали й трохи позаводили черевця, але так само голосні й ідеялістичні, як завжди.
І, як і 1990–1991 року, коли ненасильницький масовий рух скинув комуністів і завдав смертоносного удару Радянському Союзові, опозиція сьогодні зосереджена на українському за населенням заході країни, пише кореспондент Файнаншл Таймз, — тоді як базою підтримки Президента Леоніда Кучми дедалі більше стає поросійщений промисловий схід України.
Скептики зазначають, що націоналістичний рух в Україні перетворився на власну тінь, і навіть головна його партія, Рух, розкололася на три частини, що все сваряться поміж собою, а ними тим часом маніпулює режим. Але й Кучму вочевидь лякають дедалі більші кількості тих, хто виходить на демонстрації проти нього, і він, здається, не здатен започаткувати відповідну до становища контрстратегію чи діялог, зазначає Файнаншл Таймз — і додає, що тим часом українською опозицією зацікавилися західні уряди.
Прем’єр-міністр Віктор Ющенко не виявляє наразі схильності очолити опозиційний рух — але оглядачі вважають, що він уже поклав око на президентські вибори 2004 року, закінчує статтю Файнаншл Таймз.
Чи дійсно опозиція в Україні — то комуністи й фашисти, як уважає Президент Леонід Кучма? — таке питання порушує польський щоденник Жечпосполіта і, подаючи докладний портрет партій і рухів, що їх можна вважати за опозиційні, висловлює думку, що відповідь на нього досить не проста.
Справжня ж опозиція в Україні, цитує газета незалежних українських політологів, утвориться тільки восени 2001 року — тоді-бо з’ясуються цілі не тільки неґативні (усунути президента й його людей), а й позитивні, а головне — стане ясно, хто буде наступником Кучми. Тільки та майбутня опозиція організується, щоби виграти парламентські вибори 2002 року, пише Жечпосполіта.
Цікавиться преса не тільки запеклою опозицією: російська Нєзавісімая газета почала публікацію низки інтерв’ю з визначними політичним діячами України, і першим на її запитання відповів голова Народного руху України Генадій Удовенко — якого, серед іншого, непокоїть посилення економічної залежності України від Росії.
А російський щоденник Врем’я новостєй пропонує інтерв’ю з прихильником Президента Кучми, лідером фракції «Відродження реґіонів» у Верховній Раді Олександром Волковим. Газета називає його одним із найближчих до Кучми політиків — і Волков цілком виправдовує таке визначення своїми відповідями: що Кучму підтримує народ; що опозиційного запалу вистачить щонайбільш на два-три місяці; що опозиційні сили, дірвавшись до влади, відразу почнуть битися між собою, а це, мовляв, шлях до громадянської війни; що заплава іноземних публікацій відображає становище в Україні в перекрученому вигляді, а «демарші» Радіо Свобода, яке повідомляло про розстеження на Заході можливої причетності Волкова до відмивання грошей і зв’язків із «російською мафією», — то чистісінька політична провокація.
В інтерв’ю для щоденника Врем’я новостєй Олександр Волков не зупинився й перед тим, щоби полякати «гарячі голови» на Заході приєднанням України до союзу Росії й Білорусі і створенням нової ядерної наддержави — якщо Захід не виявить у ставленні до українських подій «трохи мудрості».
А німецький щоденник Зюддойче Цайтунґ змальовує великий портрет «української газової принцеси» й «української Жанни д’Арк» Юлії Тимошенко. Багато хто вшановує звільнену як захисницю нужденних — але критики опозиційного політика приписують їй зовсім іншу енергію, пише автор статті в Зюддойче Цайтунґ, детально описуючи діяльність Юлії Тимошенко в енергетиці та звинувачення на її адресу під заголовком «Трохи пошкрябана ікона».
