Київ, 30 березня 2001 — Щорічне послання Президента України Верховній Раді вже стало предметом детального аналізу в політичних і наукових колах. І це не випадково: адже це послання справді є унікальним. Бодай за своїм грубезним обсягом.
Обов‘язок Президента – щороку звертатися з посланням до парламенту, присвяченим внутрішньому і зовнішньому становищу держави, ре_ламентованим Конституцією та Законом "Про Президента України".
Проте ні обсяг такого послання, ні його основні складові не обумовлені жодним документом. Тому Президент може наголошувати в своєму посланні виключно на тих здобутках і проблемах, які він уважає найвигіднішими для себе. Відтак саме послання є радше не світлиною, що фіксує об‘єктивну ситуацію, а автопортретом глави держави і його команди (так, команди, адже для розробки цьогорічного послання 12 жовтня 2000 року була створена спеціальна робоча група на чолі з главою адміністрації Президента Володимиром Литвином).
Отже, перше, що впадає у вічі – це завуальована або відверта критика чинного Кабінету Міністрів та особисто Віктора Ющенка. Виявляється, економічна стабілізація в Україні почалася ще 1997 року. І саме тоді склалися підвалини для зростання (цікаво, що в цей період прем‘єром був Павло Лазаренко). А от далі позитивні тенденції були зруйновані світовою фінансовою кризою та помилками Нацбанку (читай – Віктора Ющенка, його тодішнього голови).
Наче не уряд Валерія Пустовойтенка – Сергія Тигипка збудував у ті часи фінансову піраміду з облігацій внутрішньої позики під шалені відсотки, наче не Нацбанк порятував ситуацію, не допустивши, за прикладом російського рубля, "обвалу" гривні.
Що ж стосується року 2000-го, то в посланні чимало критичних висловів для оцінки діяльності уряду. Часом ці оцінки видаються справедливими. Але не сказано головного: хто ж фактично скував руки урядові Ющенка – Тимошенко?
Друга прикметна риса послання – цілковита і_норація наявності в Україні політичної кризи. Не було, нема, бути не може. Не згадано і про граничне падіння рівня довіри виборців до Леоніда Кучми.
Втім, досить цікаві думки висловлені щодо політичних партій: вони, мовляв, здебільшого "є незалежними від суспільства інституціями, все призначення яких полягає в забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів", вони виникають "із ініціативи" та "під патронатом" окремих політично або економічно активних осіб, які переслідують насамперед власні цілі". Цілковита правда, якщо йдеться про "політичні голдин_и" Суркіса, Волкова, Пінчука, Азарова тощо. Але ж хто, як не нинішній Президент, допоміг ствердженню саме таких партійних "команд"?
Обов‘язок Президента – щороку звертатися з посланням до парламенту, присвяченим внутрішньому і зовнішньому становищу держави, ре_ламентованим Конституцією та Законом "Про Президента України".
Проте ні обсяг такого послання, ні його основні складові не обумовлені жодним документом. Тому Президент може наголошувати в своєму посланні виключно на тих здобутках і проблемах, які він уважає найвигіднішими для себе. Відтак саме послання є радше не світлиною, що фіксує об‘єктивну ситуацію, а автопортретом глави держави і його команди (так, команди, адже для розробки цьогорічного послання 12 жовтня 2000 року була створена спеціальна робоча група на чолі з главою адміністрації Президента Володимиром Литвином).
Отже, перше, що впадає у вічі – це завуальована або відверта критика чинного Кабінету Міністрів та особисто Віктора Ющенка. Виявляється, економічна стабілізація в Україні почалася ще 1997 року. І саме тоді склалися підвалини для зростання (цікаво, що в цей період прем‘єром був Павло Лазаренко). А от далі позитивні тенденції були зруйновані світовою фінансовою кризою та помилками Нацбанку (читай – Віктора Ющенка, його тодішнього голови).
Наче не уряд Валерія Пустовойтенка – Сергія Тигипка збудував у ті часи фінансову піраміду з облігацій внутрішньої позики під шалені відсотки, наче не Нацбанк порятував ситуацію, не допустивши, за прикладом російського рубля, "обвалу" гривні.
Що ж стосується року 2000-го, то в посланні чимало критичних висловів для оцінки діяльності уряду. Часом ці оцінки видаються справедливими. Але не сказано головного: хто ж фактично скував руки урядові Ющенка – Тимошенко?
Друга прикметна риса послання – цілковита і_норація наявності в Україні політичної кризи. Не було, нема, бути не може. Не згадано і про граничне падіння рівня довіри виборців до Леоніда Кучми.
Втім, досить цікаві думки висловлені щодо політичних партій: вони, мовляв, здебільшого "є незалежними від суспільства інституціями, все призначення яких полягає в забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів", вони виникають "із ініціативи" та "під патронатом" окремих політично або економічно активних осіб, які переслідують насамперед власні цілі". Цілковита правда, якщо йдеться про "політичні голдин_и" Суркіса, Волкова, Пінчука, Азарова тощо. Але ж хто, як не нинішній Президент, допоміг ствердженню саме таких партійних "команд"?
