Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:42

Укрсовок в укрлітературі – колись і тепер


Укрсовок в укрлітературі – колись і тепер

Київ, 23 квітня 2001 - “Совок”або іще “сова” чи “совдепутня” – явище типово пострадянське. Чи, може, просто радянське, без жодних “пост”? Населення України й майже всіх колишніх радянських республік (виняток становлять хіба країни Балтії) більшою чи меншою мірою спромоглося змінити соціальний устрій, який уже нікого не влаштовував. Але змінити самих себе, змінитися самим виявилось не по силі майже нікому. З болем і прикрим розчаруванням вловлюєш невитравні риси “совка” в дорогих тобі людях, та й що там гріха таїти – і в самому собі також. З подивом розглядаєш риси совка там, де вони, здавалося б, давно мусили зникнути – в літературі.

Пригадується афоризм, приписуваний Сталінові й прояснений одним із історичних анекдотів. Коли по війні керувати тодішньою Спілкою письменників поставили якогось простого, чесного служаку-генерала, увінчаного нагородами, він через досить короткий час просто вжахнувся: радянські письменники, ці світочі й мислителі, замість того, аби день і ніч сидіти над друкарськими машинками й шарудіти пером по паперу, пиячили, лаяли владу й чинили інші неподобні дії. Нещасний генерал добився прийому в самого Сталіна й зі щирим болем виклав вождеві все, як воно було. Вождь витримав паузу, гризонув мундштука своєї люльки й прорік: “У меня нет для тебя других писателей!”

Немає інших письменників і для українців у десятий рік їхньої незалежності. Є ті, які є. Різні, але, здебільшого, однакові. Й саме ті, которі “здебільшого”, одразу після здобуття незалежності, спершу несміливо, а потім все більш і більш рішуче кинулись виповідати рідному народові, як люблять вони його, рідний народ, а заразом рідну землю, рідну пісню, та інші питомі реалії. Й робили це досить завзято, та, на жаль, не досить талановито. А в світі наближалось до кінця ХХ сторіччя.

Й коли на урок, раніше називаний “ленінським”, а тепер, здається, “шевченківським”, першого вересня кожного навчального року до типової української школи приходить типовий український письменник, який типовим менторським голосом читає типові українські вірші типовим українським дітям – учням старших класів, голови у яких вже давно переповнені ритмами рейву і найрізноманітнішими текстами (у кращому разі “Океану Ельзи” й “Мертвого півня”, а переважно – Земфіри й інших російських ідолів) – то від українських віршів, прочитаних перед ними українським письменником, не вельми охайного вигляду й не вельми молодого віку, в українських учнів залишається таке гнітюче враження, що його всім молодшим генераціям українських літераторів, очолюваним Андруховичем і Забужко Оксаною виправляти – не виправити.

Також типовим проявом “совка” є жалісне апелювання до вищих інстанцій у кожному конфліктному випадку. Невміння шукати і знаходити компроміс штовхає “совка” до писання скарг та доносів. Пригадується, як кілька років тому на сторінках досить солідної та офіційної газети один з українських письменників старшого віку гнівно виступив проти книги згаданої вище Оксани Забужко “Шевченків міф України”. Книги він не зрозумів, але назва його зачепила. Й основним мотивом виступу старого письменника була теза про те, що Шевченко не творив міфа, а писав про Україну чистісіньку правду. Для нього міф був лише синонімом слова “казочка”. Незнання й небажання знати – також невід`ємна риса “совка” в літературі.

Болючим і прикрим було для літературного “совка” усвідомлення падіння старого суспільного ладу, який надавав йому, “совкові” чимало пільг, хоча й не дозволяв висловлюватись вільно. Пригадується письменницький пленум, який пройшов, здається ,93-го року, вже в незалежній Україні, й був значною своєю частиною присвячений кільком віршам автора цих рядків та творчості нинішнього радника українського прем`єра Володимира Цибулька. Не маючи змоги конкретно й дієво вплинути на неприємних їм авторів, письменники-“совки” мусили вдатись до найдієвішого засобу – прокльонів. “Як не відсохла рука в редактора, котрий підписував до друку вірші Цибулька!” – це лише найм`якший, найпристойніший з прикладів, гідних бути зацитованими. Та на превеликий для учасників пленуму жаль, за ними вже не стояло ні військо, ні таємна поліція, котра за інших умов мусила б вживати заходів і до авторів, і до редакторів. Розгубленість і безадресна злість – не кращі, але досить характерні риси літератора-“совка”.

“Совок” панічно боїться всього нового. Вільний ринок, вільне слово, вільне суспільство, вільна людина – це не для нього. Він звик так, як було. Все це, звісно, дуже сумно. Та заразом, знаючи діагноз, усвідомивши хворобу, легше лікувати і лікуватися. Легше вилікувати і вилікуватися.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG