Київ, 25 квітня 2001 - Виходець із старовинного роду з Волині, шляхтич Адам Кисіль щиро намагався узгодити свої українське походження та православну віру з відданістю польській державі. Він був сенатором Речі Посполитої, брацлавським та київським воєводою, а Замкову гору, на якій стояв його палац, кияни і сьогодні називають «Кисілівкою».
Лідер лояльної до польського уряду частини української шляхти, Кисіль належав до сеймової опозиції, завзято відстоював інтереси православних і був прихильником зрівняння козацтва в правах зі шляхтою. Як урядовий комісар Кисіль неодноразово вів переговори з повсталими козаками, а 1633 року командував двадцятитисячним козацьким військом у боях проти московської армії на Сіверщині.
Налаштованість Кисіля на пошук політичних компромісів не раз викликала з обох боків звинувачення у зраді. Козаки дорікали йому: «І ти, Кисілю, кість із наших костей, відщепився від нас». Польські магнати називали Кисіля «слава козаків, радість схизматиків» і на одному із засідань Сейму намагалися зарубати його шаблями, проте Кисіля заслонили собою єпископи.
Шістдесятивосьмирічний Кисіль не сприйняв козацької революції, був противником відокремлення України від Польщі, а особливу небезпеку вбачав у селянському повстанні. Вже у травні 1648 року Кисіль попереджав короля словами «Починається жахлива селянська війна», а невдовзі у листі до Хмельницького висловлював жаль за своїми втраченими маєтностями на Чернігівщині.
В якості керівника польської урядової делеґації на переговорах з Хмельницьким Кисіль переконував гетьмана не завдавати шкоди вітчизні, не воювати у спілці з кримськими татарами проти «братів-християн», не втягувати у політичну боротьбу «чернь». Коли ж 1650 року Хмельницький розпочав переговори з Туреччиною, Кисіль благав Київського митрополита Сильвестра Косова вплинути на гетьмана, аби «запобігти вкрай безумному союзу з невірними».
Невдовзі перед смертю Кисіль таємно, вночі виїхав з Києва, до якого наближалося козацьке військо. Він помер у Бересті 3 травня 1653 року.
Лідер лояльної до польського уряду частини української шляхти, Кисіль належав до сеймової опозиції, завзято відстоював інтереси православних і був прихильником зрівняння козацтва в правах зі шляхтою. Як урядовий комісар Кисіль неодноразово вів переговори з повсталими козаками, а 1633 року командував двадцятитисячним козацьким військом у боях проти московської армії на Сіверщині.
Налаштованість Кисіля на пошук політичних компромісів не раз викликала з обох боків звинувачення у зраді. Козаки дорікали йому: «І ти, Кисілю, кість із наших костей, відщепився від нас». Польські магнати називали Кисіля «слава козаків, радість схизматиків» і на одному із засідань Сейму намагалися зарубати його шаблями, проте Кисіля заслонили собою єпископи.
Шістдесятивосьмирічний Кисіль не сприйняв козацької революції, був противником відокремлення України від Польщі, а особливу небезпеку вбачав у селянському повстанні. Вже у травні 1648 року Кисіль попереджав короля словами «Починається жахлива селянська війна», а невдовзі у листі до Хмельницького висловлював жаль за своїми втраченими маєтностями на Чернігівщині.
В якості керівника польської урядової делеґації на переговорах з Хмельницьким Кисіль переконував гетьмана не завдавати шкоди вітчизні, не воювати у спілці з кримськими татарами проти «братів-християн», не втягувати у політичну боротьбу «чернь». Коли ж 1650 року Хмельницький розпочав переговори з Туреччиною, Кисіль благав Київського митрополита Сильвестра Косова вплинути на гетьмана, аби «запобігти вкрай безумному союзу з невірними».
Невдовзі перед смертю Кисіль таємно, вночі виїхав з Києва, до якого наближалося козацьке військо. Він помер у Бересті 3 травня 1653 року.
