Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:06

Чорнобиль в українській літературі


Чорнобиль в українській літературі

Київ, 30 квітня 2001 - Гіркі чорнобильські дзвони не змовкають ось уже п”ятнадцять літ. Ніхто не змирився з цією датою, ніхто не звикся з нею - ні в Україні, ані в цілому світі. Тривожні дзвони чорнобильської біди застерігають, нагадують. “Не питайся, по кому б”є дзвін...” -Чорнобильський дзвін б”є по тих, кого катастрофа знищила відразу, і по тих, кого знищила згодом, і по тих, кого поволі нищить досі.

Ліквідатори, переселенці, інваліди, дорослі й діти, навіть ті діти, які народилися після "аварії"- всі ці люди й досі п"ють гірку полинову чашу Чорнобиля. Тисячі з тих, хто змушений був покинути рідну домівку, досі не має власного житла. Тільки в столиці таких - дві з половиною тисячі. За п"ятнадцять років черга їхня на житло мало поступилася, хоч п"ятнадцять років - це справді немало.

Через п"ять років після Чорнобильської трагедії мешканці сумнозвісної "тридцятикілометрової зони" вперше відвідали могили своїх рідних, полишених у тій зоні. За десять років після авари вперше почали з"являтися матеріали, які розкривали правду про те, як насправді все тоді було. За десять років був звільнений з тюрми Віктор Брюханов, колишній директор Чорнобильської АЕС, який сказав у пресі :"Істину ми не взнаємо". За п"ятнадцять років істину ми так і не взнали. Хоч фактів оприлюднених стало значно більше, а людей, які могли б ще дещо додати, - значно менше, на жаль. Своєрідними літописцями чорнобильської трагедії стали українські письменники.

Творів на тему Чорнобиля відразу ж після аварії з"являлося немало. З одного боку, це була природна письменницька реакція на подію. В тодішньому Радянському Союзі, до якого належала Україна разом з Чорнобилем, вже майже про все було написано, партія оспівана, народ-будівник комунізму прославлений, історія до решти викривлена й показана в кривому дзеркалі соціалістичного реалізму. Тема Чорнобиля була надзвичайно свіжою, до того ж, трагічною, страшною, болючою. І, певна річ, надто привабливою для багатьох. Тому твори на цю тему заявлялися оперативно. Стверджувати, що українські письменники раптом з оспівувачів прекрасної радянської дійсності перетворилися в зв"язку з фактом Чорнобиля на реалістів, було б несправедливо.

Гострота чорнобильської теми, на той час залишалася неторканою. Про причини аварії ніхто не знав, про наслідки - тим більше. Але письменники , акцентуючи у своїх свіжовидрукуваних творах на загальновідомих фактах, повторюючи те, що було вже доступне й зі скупих газетних повідомлень, робили справді добру справу: вони своїми творами стверджували "біль і пам"ять", висловлюючись віршем Миколи Лукова.

Не слід забувати і про те, що писати про катастрофу в час катастрофи у тодішній країні Суцільних кривих дзеркал було дуже непросто. Згадаймо, що саме повідомлення про аварію Рада міністрів СРСР опублікувала аж 28 квітня 1986 року. Дві доби злочинного мовчання продовжили муки чорнобильських смертників - не тих, кого на той час уже не було, а тих, хто ще не знав, що вже є смертником. Літератори про це сказали. Трохи згодом, правда, не відразу. Але це - не закид їм. Актуальність написаного не завжди вимірюється датами.

Аналізуючи все чи майже все, написане на тему Чорнобиля в українськіій літературі за п"ятнадцять років, можна зробити, як сказав би давній професор, "кілька зауваг".

Отже, про Чорнобиль не писав мало хто з поетів. Про Чорнобиль писало досить мало прозаїків. Про Чорнобиль майже всі писали з нерозумінням того, що сталося, але з інтуїтивним розумінням того, що сталося таки щось страшне. Писали з болем.

Як не прикро констатувати, були серед письменників такі, які намагалися оспівати біль чорнобильської трагедії. Їх було мало і всі непомітні. Інші просто говорили з болем про те, що хотіли сказати. Серед них - Микола Луків, Іван Гнатюк, Станіслав Чернілевський, Оксана Пахльовська, Богдан Стельмах, Марія Людкевич, Дмитро Кремінь...

"Та багато інших ", як додав би той самий давній професор. Письменники виразно окреслили, кажучи словами Теодозії Зарівної, "І світ України, і нішу голодного саду, означених часом періоду напіврозпаду".

Вони сказали все, що могли. І напевно, що не могли сказати більше. Не тому, що не хотіли, а тому, що не знали. Та й досі не знають - ні всієї правди про причини Чорнобильської трагедії, ні правди про її наслідки. Може, тому на цю тему пише все менше й менше письменників - а точніше - майже ніхто.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG