Бєлград, 01 травня 2001 - Це, зокрема, стосується балканських народiв, як сербiв, так хорватiв чи албанцiв. Через це в країнах колишньої Югославiї невеликам гурткам фанатикiв вдалося, та й на сьогоднi вдається манiпулювати масами.
Соцiологи це називають психологiєю череди. Народи, якi упродовж сотень рокiв жили пiд владою чужинцiв звикли схиляти голову перед можновладцями й мовчки зносити усi негаразди. У колишнiй Югославiї серби, хорвати й албанцi безмежно захоплювалися президентом Тiто. Згодом серби почали обожнювати Слободана Мiлошевича, хорвати Франьо Туджмана. Iдолом албанцiв став Iбрахiм Ругова, хоча загал нiколи не читав його книг. Народи йшли за кiлькома гаслами. Тому було так легко розбурхати мiжнацiональну ворожнечу й пiдбурити сусiдiв, щоб воювали однi проти одних.
Звичайно, не усi серби ненавидiли албанцiв. Не усi хорвати палали ненавистю до сербiв. Все-ж, бiльшiсть вiрила в гасла, якi вигукували пропагандисти й за ними повторювали найбiльш завзятi прихильники нацiоналiстичних проектiв. На початку дев’яностих рокiв у Сербiї було небезпечно сказати, що не усi хорвати горлорiзи та кровопивцi. Тут i на сьогоднi можна зазнати нєприємностей, якщо скажете, що албанцi такi самi люди, як i серби. Серби, щоправда, тим часом забули на Мiлошевича. Вони спiвають оди демократiї й президенту Коштунiцi. Але, багатолiтня пропаганда залишила глибокi слiди.
Те саме стосується й албанцiв. Вони, скажiмо, у Косовi упродовж столiть жили разом iз сербами. I вони, як i турецькi завойовники, зберiгали сербськi церкви, бо знали, що церква, як i мечеть, це –святиня. У албанськiй традицiї гiсть, подорожнiй та сусiд були недоторканними. Та ще бiльше: згiдно з неписаним законом, так званим каноном Леки Дукаджiнi, повиннiстю кожного господаря дому було захищати безпорадних.
В час недавнiх вiйн усе це забулося. Пiсля виведення з Косова сербських сил, якi безпощадно вбивали, палили й руйнували, албанцi пiдпалили на десятки сербських церков та на тисячi житлових будинкiв, вбили або викрали понад двi тисячi сербiв. До цього їх заохочують полiтичнi лiдери. Хоча говорять про свободу й гiднiсть нацiй, їм потрiбнi не вiльнi громадяни, а слухнянi раби, якi беззастережно виконуватимуть усе, що вiд них вимагають. А вимагають вiд них – чинити зло.
Соцiологи це називають психологiєю череди. Народи, якi упродовж сотень рокiв жили пiд владою чужинцiв звикли схиляти голову перед можновладцями й мовчки зносити усi негаразди. У колишнiй Югославiї серби, хорвати й албанцi безмежно захоплювалися президентом Тiто. Згодом серби почали обожнювати Слободана Мiлошевича, хорвати Франьо Туджмана. Iдолом албанцiв став Iбрахiм Ругова, хоча загал нiколи не читав його книг. Народи йшли за кiлькома гаслами. Тому було так легко розбурхати мiжнацiональну ворожнечу й пiдбурити сусiдiв, щоб воювали однi проти одних.
Звичайно, не усi серби ненавидiли албанцiв. Не усi хорвати палали ненавистю до сербiв. Все-ж, бiльшiсть вiрила в гасла, якi вигукували пропагандисти й за ними повторювали найбiльш завзятi прихильники нацiоналiстичних проектiв. На початку дев’яностих рокiв у Сербiї було небезпечно сказати, що не усi хорвати горлорiзи та кровопивцi. Тут i на сьогоднi можна зазнати нєприємностей, якщо скажете, що албанцi такi самi люди, як i серби. Серби, щоправда, тим часом забули на Мiлошевича. Вони спiвають оди демократiї й президенту Коштунiцi. Але, багатолiтня пропаганда залишила глибокi слiди.
Те саме стосується й албанцiв. Вони, скажiмо, у Косовi упродовж столiть жили разом iз сербами. I вони, як i турецькi завойовники, зберiгали сербськi церкви, бо знали, що церква, як i мечеть, це –святиня. У албанськiй традицiї гiсть, подорожнiй та сусiд були недоторканними. Та ще бiльше: згiдно з неписаним законом, так званим каноном Леки Дукаджiнi, повиннiстю кожного господаря дому було захищати безпорадних.
В час недавнiх вiйн усе це забулося. Пiсля виведення з Косова сербських сил, якi безпощадно вбивали, палили й руйнували, албанцi пiдпалили на десятки сербських церков та на тисячi житлових будинкiв, вбили або викрали понад двi тисячi сербiв. До цього їх заохочують полiтичнi лiдери. Хоча говорять про свободу й гiднiсть нацiй, їм потрiбнi не вiльнi громадяни, а слухнянi раби, якi беззастережно виконуватимуть усе, що вiд них вимагають. А вимагають вiд них – чинити зло.
