Рим, 8 травня 2001 ― Те, що Папа Римський мусив змовчати, чи не міг сказати з дипломатичних міркувань, договорює за нього, не пов’язана з тими міркуваннями, преса.
«Папа Римський знав, що ступаючи на землю Сірії, країни з одним з найдвозначніших режимів на Близькому Сході, він ризикує бути використаним у політичних цілях», - пише кореспондент «Ля републіки» Бернальдо Валлі. І наводить вже сумнозвісний приклад такого використання президентом Башаром ель Ассадом, що озброївся старою антисемітською тезою про вбивство Христа євреями та обізвав нинішіх ізраїльтян такими ж мучителями палестинського народу.
Журналіст нагадує, що член нерелігійної партії «Ільбаат», до якої належить син покійного диктатора Ассада, про муки палестинців краще б помовчав, бо заснований його батьком режим, знищив більше мусульман, ніж хрестоносці за один похід.
У 1983 році саме Ассад з боями витіснив із Тріполі палестинців, яких вже вигнали ізраїльтяни із Бейруту і в цьому його звинуватив, не хто інший, як Ясир Арафат, утікаючи до Тунісу. А рік перед тим, танки та вогнемети було застосовано у місті Хама – цитаделі мусульманства, та знищено близько 30 тисяч мешканців.
Молодий президент, що вивчав медицину в Англії, не міг не знати, які зловісні побоїща спричинив антисемітизм у Європі та й міг би просвітити своїх братів арабів, щодо Голокосту та історії євреїв взагалі, про яку більшість арабів не має жодного уявлення.
«Години проведені Папою у прекрасній Сірії були повні глибокозначної символіки і заторкнули тисячолітню історію, але боюся, - закінчує журналіст, - нічого не змінили у сучасності».
Думку кореспондента підтримує коментатор газети Гвідо Рамполі, дивуючись байдужості європейських урядів до демагогічного виступу Ассада-молодшого. «Так,- пише оглядач,- ніби йшлося про дрібну регіональну полеміку, а не про ідеологічну зброю погромників, що вже стільки біди наробила і в Європі, і в мусульманському світі.
Однак, ізраїльтяни також мусять себе запитати чи політика А.Шарона витягне їх із історичного парадоксу між етнічно однорідною державою і ліберальною демократією. Євреї, що довго були її представниками у морі арабського фанатизму в очах європейців перестали бути нашими у ворожому оточенні», - закінчує оглядач, підсвідомо відбиваючи ту саму європейську флегму, якою щойно обурювався.
«Папа Римський знав, що ступаючи на землю Сірії, країни з одним з найдвозначніших режимів на Близькому Сході, він ризикує бути використаним у політичних цілях», - пише кореспондент «Ля републіки» Бернальдо Валлі. І наводить вже сумнозвісний приклад такого використання президентом Башаром ель Ассадом, що озброївся старою антисемітською тезою про вбивство Христа євреями та обізвав нинішіх ізраїльтян такими ж мучителями палестинського народу.
Журналіст нагадує, що член нерелігійної партії «Ільбаат», до якої належить син покійного диктатора Ассада, про муки палестинців краще б помовчав, бо заснований його батьком режим, знищив більше мусульман, ніж хрестоносці за один похід.
У 1983 році саме Ассад з боями витіснив із Тріполі палестинців, яких вже вигнали ізраїльтяни із Бейруту і в цьому його звинуватив, не хто інший, як Ясир Арафат, утікаючи до Тунісу. А рік перед тим, танки та вогнемети було застосовано у місті Хама – цитаделі мусульманства, та знищено близько 30 тисяч мешканців.
Молодий президент, що вивчав медицину в Англії, не міг не знати, які зловісні побоїща спричинив антисемітизм у Європі та й міг би просвітити своїх братів арабів, щодо Голокосту та історії євреїв взагалі, про яку більшість арабів не має жодного уявлення.
«Години проведені Папою у прекрасній Сірії були повні глибокозначної символіки і заторкнули тисячолітню історію, але боюся, - закінчує журналіст, - нічого не змінили у сучасності».
Думку кореспондента підтримує коментатор газети Гвідо Рамполі, дивуючись байдужості європейських урядів до демагогічного виступу Ассада-молодшого. «Так,- пише оглядач,- ніби йшлося про дрібну регіональну полеміку, а не про ідеологічну зброю погромників, що вже стільки біди наробила і в Європі, і в мусульманському світі.
Однак, ізраїльтяни також мусять себе запитати чи політика А.Шарона витягне їх із історичного парадоксу між етнічно однорідною державою і ліберальною демократією. Євреї, що довго були її представниками у морі арабського фанатизму в очах європейців перестали бути нашими у ворожому оточенні», - закінчує оглядач, підсвідомо відбиваючи ту саму європейську флегму, якою щойно обурювався.
