Прага, 15 травня 2001 – Фахівці кажуть, що демографічна політика – це науковий підхід до оцінок розмірів та розподілу населення з метою оптимізації державою розмірів і перспектив народонаселення, процесів міграції задля створення раціональної структури господарської географії. Але світ ще не навчився премудростей цієї науки. Бо багаті реґіони переважно страждають від спаду народжуваності і нестачі людності, а бідні країни й континенти навпаки – переживають демоґрафічні вибухи. Україна ж є одним з небагатьох виключень на цьому фоні – прилягаючи до багатого світу, вона «запозичила» у нього замість заможності постійний спад свого народонаселення. У чому причина цього парадоксу?
Часто звикли звалювати ті чи інші проблеми молодої держави на тяжку колоніальну спадщину нещодавнього минулого. Але Україні зруйнований Радянський Союзу залишив чи не найкращі стартові можливості для незалежного розвитку. У тому числі й демографічному. Понад 50 мільйонів людності з досить високим кваліфікаційним рівнем і солідною економічною базою. Правда, історико-демографічне минуле республіки не просто тяжке, воно трагічне - за ХХ століття демографічні втрати України перевищили 40 мільйонів людності. Один тільки загальний перелік втрат республіки у цьому столітті вражає – громадянська війна і голод – 20-х – близько 5 мільйонів загиблих, голод 32-33 років за неповними підрахунками понад 11 мільйонів, Друга світова війна – за неповними підрахунками близько 6 мільйонів загиблих, еміграція українців на Захід – близько 3 мільйонів, на Схід – від 4 до 11 мільйонів і це ще далеко не остаточні підрахунки. Наприклад, репресії радянської системи і насильницьке переселення, система ҐУЛАҐу та інші форми демографічного нищення на кшталт денаціоналізації і асимілації…
Але не зважаючи на це, на рубежі 80-90-х Україна нараховувала майже 52 мільйони людності. Нині ж ледь досягає 49-ти і це за якихось десять років. Такими темпами населення України скоротиться через пів-століття мінімум, як на 15 мільйонів осіб. Що ж станеться з господарством республіки, з його структурою при нинішній демографічній політиці. Не секрет, що чималий природній приріст населення Україні за ХХ століття давало село, якому було завдано кілька нищівних демографічних ударів. Один із яких відбувається при нинішній напівприватизації і напівприхватизації землі. Навіть нинішній президент Леонід Кучма змушений був закликати бити у дзвони після швидкого викупу у здеорієнтованих селян певними не чистими на руку махінаторами, за безцінь, понад 20 відсотків земельних приватизаційних сертифікатів. І цей процес триває та породжує зростаюче демоґрафічне запустіння на селі.
Притчею во язицех стали вже факти так званого відтоку інтелекту, коли десятки тисяч висококваліфікованих фахівців, не в силах вижити при нинішній соціальній і демоґрафчній політиці київської влади, змушені покидати Україну. І знову виникає питання про ставлення нинішньої влади України до самого поняття «людина». Ось одине красномовне порівняння. Ніде, ні в процвітаючому німецькому Мюнхені, ні у новій вітрині Заходу - Празі, поліція не зачіпає так званих бомжів, бо такий прошарок суспільства, більший чи менший, він у будь-якому суспільстві неминучий і правоохоронці демократичних країн рахуються з цим і навіть толерують такий люд, як можуть. Боми, клошари, чи як їх там ще називають у різних країнах Європи, є своєрідним, якщо можна так сказати, проявом свободи особистості. В Україні ж, зокрема керівником Дніпропетровського облвідділу внутрішніх справ Москалем, була здійснена акція супроти місцевих бомжів, яку можна назвати не лише антигуманною але й садистичною та фашистською, а якщо враховувати, що це робить влада, та ще й один з претендентів на посаду міністра внутрішніх справ, то тут і напрошуються висновки про своєрідну демоґрафічну спадкоємність у дія дніпропетровської міліції з славними сталінскими енкавеесівськими орлами. Вивезти кілька десятків нещасних бомів у безлюдний, далекий від населених пунктів степ, та ще у сусідню область і кинути їх та напризволяще, що зробили міліціонери Москаля, це ознака ставлення нинішньої влади до простолюдинів і один з фраґментів її так званого гуманізму та демоґрафічної політики.
Ось і читаємо ми з сумом рядки із нещодавнього повідомлення українського державного комітету з статистики, що населення України за останні 9 місяців знову зменшилося на 316 тисяч осіб. Кво Вадіс? Куди йдемо?
Часто звикли звалювати ті чи інші проблеми молодої держави на тяжку колоніальну спадщину нещодавнього минулого. Але Україні зруйнований Радянський Союзу залишив чи не найкращі стартові можливості для незалежного розвитку. У тому числі й демографічному. Понад 50 мільйонів людності з досить високим кваліфікаційним рівнем і солідною економічною базою. Правда, історико-демографічне минуле республіки не просто тяжке, воно трагічне - за ХХ століття демографічні втрати України перевищили 40 мільйонів людності. Один тільки загальний перелік втрат республіки у цьому столітті вражає – громадянська війна і голод – 20-х – близько 5 мільйонів загиблих, голод 32-33 років за неповними підрахунками понад 11 мільйонів, Друга світова війна – за неповними підрахунками близько 6 мільйонів загиблих, еміграція українців на Захід – близько 3 мільйонів, на Схід – від 4 до 11 мільйонів і це ще далеко не остаточні підрахунки. Наприклад, репресії радянської системи і насильницьке переселення, система ҐУЛАҐу та інші форми демографічного нищення на кшталт денаціоналізації і асимілації…
Але не зважаючи на це, на рубежі 80-90-х Україна нараховувала майже 52 мільйони людності. Нині ж ледь досягає 49-ти і це за якихось десять років. Такими темпами населення України скоротиться через пів-століття мінімум, як на 15 мільйонів осіб. Що ж станеться з господарством республіки, з його структурою при нинішній демографічній політиці. Не секрет, що чималий природній приріст населення Україні за ХХ століття давало село, якому було завдано кілька нищівних демографічних ударів. Один із яких відбувається при нинішній напівприватизації і напівприхватизації землі. Навіть нинішній президент Леонід Кучма змушений був закликати бити у дзвони після швидкого викупу у здеорієнтованих селян певними не чистими на руку махінаторами, за безцінь, понад 20 відсотків земельних приватизаційних сертифікатів. І цей процес триває та породжує зростаюче демоґрафічне запустіння на селі.
Притчею во язицех стали вже факти так званого відтоку інтелекту, коли десятки тисяч висококваліфікованих фахівців, не в силах вижити при нинішній соціальній і демоґрафчній політиці київської влади, змушені покидати Україну. І знову виникає питання про ставлення нинішньої влади України до самого поняття «людина». Ось одине красномовне порівняння. Ніде, ні в процвітаючому німецькому Мюнхені, ні у новій вітрині Заходу - Празі, поліція не зачіпає так званих бомжів, бо такий прошарок суспільства, більший чи менший, він у будь-якому суспільстві неминучий і правоохоронці демократичних країн рахуються з цим і навіть толерують такий люд, як можуть. Боми, клошари, чи як їх там ще називають у різних країнах Європи, є своєрідним, якщо можна так сказати, проявом свободи особистості. В Україні ж, зокрема керівником Дніпропетровського облвідділу внутрішніх справ Москалем, була здійснена акція супроти місцевих бомжів, яку можна назвати не лише антигуманною але й садистичною та фашистською, а якщо враховувати, що це робить влада, та ще й один з претендентів на посаду міністра внутрішніх справ, то тут і напрошуються висновки про своєрідну демоґрафічну спадкоємність у дія дніпропетровської міліції з славними сталінскими енкавеесівськими орлами. Вивезти кілька десятків нещасних бомів у безлюдний, далекий від населених пунктів степ, та ще у сусідню область і кинути їх та напризволяще, що зробили міліціонери Москаля, це ознака ставлення нинішньої влади до простолюдинів і один з фраґментів її так званого гуманізму та демоґрафічної політики.
Ось і читаємо ми з сумом рядки із нещодавнього повідомлення українського державного комітету з статистики, що населення України за останні 9 місяців знову зменшилося на 316 тисяч осіб. Кво Вадіс? Куди йдемо?
