Варшава, 21 травня 2001 – Цими днями я вперше купила в польській столиці книгу українською мовою.Купила вибрані твори Леопольда фон Захера-Мазуха, дещо з норвезької літератури в доброму перекладі на українську Наталки Іваничук, переклади Дмитра Павличка «Сонетів» Шекспіра, ще кілька книжок. Чудові видання , гарний папір цікаве оформлення. У Варшаві нема української книгарні, й купити книжки українською мовою практично неможливо. Треба сказати, що є у столиці Польщі, натомість, представництва всіх відомих світових видавництв, багато російської літератури, але української немає.
Цього року на міжнародному книжковому ярмарку в Варшаві, який дуже відомий у світі й на який з’їжджаються щороку представники практично всіх країн, у тім числі, дуже знані видавництва, як ось «Оксфорд університитет прес». Були й два малі приватні видавництва з України. Перше – Картографічне з Києва, друге – видавництво «Літопис» зі Львова. Полиці з українськими книжками було розміщено в самому куточку величезного простору виставочних залів, і займали дуже скромне місце. На власні гроші львівські видавці змогли взяти в оренду лише маленький клаптик простору. Але треба сказати, що українська книжка викликала зацікавлення у Варшаві. Насамперед, у столиці Польщі вчиться багато студентів з України, які не мають книгарні з книжками українською мовою. По-друге, те що привезли на ярмарок львів’яни, було й справді видано цікаво. По-третє, українська книга, яка пробиває собі вікно у світ, була на варшавському ярмарку чимось екзотичним через те, що досі вона тут фактично незнана.
Якщо китайська, скажімо, книга впродовж багатьох років здобувала собі на цій виставці помітне місце, якщо всі практично закордонні видавницчі фірми вже видають свої книги безпосередньо у Польщі, або мають тут своїх дистрибуторів, то для української книги варшавський ярмарок, про який нині говорять як про той, що заникає, бо бібліотеки вже купують книги за посередництва інтернету, став чимось на зразок відкриття Америки. З великим запізненням робить кроки на Захід українська книжка. Що казати, коли досі неможливо домогтися коштів на відкриття українського культурного центру у Варшаві, хоча приміщення для нього давно є. Якщо роками йдеться про потребу принаймні українських полиць у варшавських книжкових крамницях, але досі це залишається на рівні розмов, бо Київ грошей не дає. Тим часом, змінюються міністри, цілі уряди, а справу посунути дуже важко.
Словом, якщо говорити про участь українських видавців у міжнародних торгах у Варшаві, то на рівні української держави, враження таке, це нікого не цікавить. Для порівняння скажу, що навіть Білорусь, не кажучи вже про Росію, представила свою книжку на міжнародному ярмарку дуже широко, у прекрасному місці, величезною експозицією. Українська книжка серед своїх слов’янських сестер виглядала як бідна родичка, й не тому, що була гірша, а тому, що не мала можливості бути гідно представлена.
Цього року на міжнародному книжковому ярмарку в Варшаві, який дуже відомий у світі й на який з’їжджаються щороку представники практично всіх країн, у тім числі, дуже знані видавництва, як ось «Оксфорд університитет прес». Були й два малі приватні видавництва з України. Перше – Картографічне з Києва, друге – видавництво «Літопис» зі Львова. Полиці з українськими книжками було розміщено в самому куточку величезного простору виставочних залів, і займали дуже скромне місце. На власні гроші львівські видавці змогли взяти в оренду лише маленький клаптик простору. Але треба сказати, що українська книжка викликала зацікавлення у Варшаві. Насамперед, у столиці Польщі вчиться багато студентів з України, які не мають книгарні з книжками українською мовою. По-друге, те що привезли на ярмарок львів’яни, було й справді видано цікаво. По-третє, українська книга, яка пробиває собі вікно у світ, була на варшавському ярмарку чимось екзотичним через те, що досі вона тут фактично незнана.
Якщо китайська, скажімо, книга впродовж багатьох років здобувала собі на цій виставці помітне місце, якщо всі практично закордонні видавницчі фірми вже видають свої книги безпосередньо у Польщі, або мають тут своїх дистрибуторів, то для української книги варшавський ярмарок, про який нині говорять як про той, що заникає, бо бібліотеки вже купують книги за посередництва інтернету, став чимось на зразок відкриття Америки. З великим запізненням робить кроки на Захід українська книжка. Що казати, коли досі неможливо домогтися коштів на відкриття українського культурного центру у Варшаві, хоча приміщення для нього давно є. Якщо роками йдеться про потребу принаймні українських полиць у варшавських книжкових крамницях, але досі це залишається на рівні розмов, бо Київ грошей не дає. Тим часом, змінюються міністри, цілі уряди, а справу посунути дуже важко.
Словом, якщо говорити про участь українських видавців у міжнародних торгах у Варшаві, то на рівні української держави, враження таке, це нікого не цікавить. Для порівняння скажу, що навіть Білорусь, не кажучи вже про Росію, представила свою книжку на міжнародному ярмарку дуже широко, у прекрасному місці, величезною експозицією. Українська книжка серед своїх слов’янських сестер виглядала як бідна родичка, й не тому, що була гірша, а тому, що не мала можливості бути гідно представлена.
