Київ, 29 травня 2001 - Здається, спроби початку імпічменту президента Кучми стали чимось на взірець улюбленого спорту парламентської опозиції. Кожен четвер, якщо у цей день тривають пленарні засідання парламенту, робиться чергова спроба внести до порядку денного питання щодо імпічменту. Так само послідовно парламент відхиляє цю спробу. Як повідомив лідер соціалістів Олександр Мороз, це питання вноситиметься на розгляд Верховної Ради щотижня, поки не буде включене у порядок денний. Що ж може стояти за цими спробами, образно кажучи, битися головою об політичну стінку?
Елементарний підрахунок сумарної кількості членів опозиційних фракцій та позафракційних опозиціонерів показує, що більше, ніж 220 голосів постанова щодо внесення до порядку денного питання про усунення президента Кучми з посади не набере. Що ж стосується наступних етапів імпічменту, то, згідно з нормами Конституції, там потрібні вже дві третини і три чверті від конституційного складу парламенту.
Тобто - повна єдність олігархів, комуністів і націонал-демократів; а це виглядає просто фантастичним.
Видається, у цій ситуації кожен з причетних до імпічменту грає свою партію. Комуністи демонструють виборцям свою суперопозиційність, не загострюючи реально стосунки з президентською адміністрацією. Соціалісти нагадують про себе і своє послідовне несприйняття Леоніда Кучми. "Батьківщина" веде складні позиційні маневри, підвищуючи перед виборами свою популярність й одночасно дбаючи про гарні позиції для торгу з іншими партіями. Націонал-демократи з різних партій роблять кроки для підтвердження декларацій про опозиційність, проголошених після відставки прем'єра Ющенка.
А олігархічні фракції, котрі не голосують ні "за", ні "проти", доводять президентові: ми поки що дуже чемні з тобою, але одного пречудового четверга при таємному голосуванні раптом може з'явитися 226 (а то й істотно більше) прихильників початку імпічменту. Можливо, частина олігархів навіть залаштунково заохочує деяких опозиціонерів до полум'яного "імпічментування". Адже це дає змогу постійного тиску на Леоніда Кучму: або на нашу користь розв'язуватимуться питання "великої приватизації", або з президентом станеться те, що сталося з прем'єром. У кожному разі у найбільшому виграші від перманентних спроб внести до порядку денного питання про початок імпічменту Леоніду Кучмі, як не парадоксально, не опозиція.
Олігархи і комуністи розв'язують за допомогою ініціатив опозиції власні проблеми, а опозиції лишається битися лобами об стінку у сподіванні, що вона коли-небудь упаде.
Елементарний підрахунок сумарної кількості членів опозиційних фракцій та позафракційних опозиціонерів показує, що більше, ніж 220 голосів постанова щодо внесення до порядку денного питання про усунення президента Кучми з посади не набере. Що ж стосується наступних етапів імпічменту, то, згідно з нормами Конституції, там потрібні вже дві третини і три чверті від конституційного складу парламенту.
Тобто - повна єдність олігархів, комуністів і націонал-демократів; а це виглядає просто фантастичним.
Видається, у цій ситуації кожен з причетних до імпічменту грає свою партію. Комуністи демонструють виборцям свою суперопозиційність, не загострюючи реально стосунки з президентською адміністрацією. Соціалісти нагадують про себе і своє послідовне несприйняття Леоніда Кучми. "Батьківщина" веде складні позиційні маневри, підвищуючи перед виборами свою популярність й одночасно дбаючи про гарні позиції для торгу з іншими партіями. Націонал-демократи з різних партій роблять кроки для підтвердження декларацій про опозиційність, проголошених після відставки прем'єра Ющенка.
А олігархічні фракції, котрі не голосують ні "за", ні "проти", доводять президентові: ми поки що дуже чемні з тобою, але одного пречудового четверга при таємному голосуванні раптом може з'явитися 226 (а то й істотно більше) прихильників початку імпічменту. Можливо, частина олігархів навіть залаштунково заохочує деяких опозиціонерів до полум'яного "імпічментування". Адже це дає змогу постійного тиску на Леоніда Кучму: або на нашу користь розв'язуватимуться питання "великої приватизації", або з президентом станеться те, що сталося з прем'єром. У кожному разі у найбільшому виграші від перманентних спроб внести до порядку денного питання про початок імпічменту Леоніду Кучмі, як не парадоксально, не опозиція.
Олігархи і комуністи розв'язують за допомогою ініціатив опозиції власні проблеми, а опозиції лишається битися лобами об стінку у сподіванні, що вона коли-небудь упаде.
