Київ, 12 червня 2001 - Навряд чи хтось колись зуміє перевищити ступінь довершеності, який мав інформаційний простір покійного Радянського союзу. Цілісність, оперативність, професіоналізм, але в подачі або ж відвертої дезінформації, або дуже дозованої і часткової інформації. Сьогодні нічого схожого на інформаційний простір радянської доби в Україні немає. І це викликає у багатьох сум. У одних – тому що чергове рішення партії влади втілити в життя зараз вельми непросто. Постйно плутаються під ногами різноманітні опозиційні видання. У інших – тому що часом в Україні більший вплив, ніж вітчизняні, мають зарубіжні мас-медіа, а державні засоби масової інформації стають знаряддями пропаганди й агітації олігархічних і бюрократичних кланів. Власне, як такі мас-медіа в Україні, за винятком спеціалізованих, майже відсутні.
Практично всі газети, телеканали, радіостанції є засобами впливу на авдиторію з боку фінансових структур або президентської адміністрації. Єдиний порятунок для споживача – це різниця, часом суттєва, між інтересами кланів та їхня незацікавленість приватним життям західних поп-зірок, внаслідок чого можна здибати фахово і правдиво зроблені матеріали. Опозиційна ж преса, яка бореться під прапором захисту демократичних свобод, за цих обставин неодмінно стає не менш політично заанґажованою, і свою власну свободу виявляє хіба що у ставленні до влади. Чи розуміє споживач загальну ситуацію із засобами масової інформації? Якщо й не розуміє на рівні «раціо», то принаймні відчуває.
Згідно з даними центру «Демократичні ініціативи», за останніх вісім років жодного разу оцінка українськими громадянами рівня довіри до мас-медіа не сягнула навіть трієчки за п’ятибальною системою. Закордонні журналістські організації, тим часом, упевнено поміщають українську владу, й особисто президента Кучму, до переліку головних ворогів вільного слова. Як видається, не тільки тому, що глава держави, на думку багатьох, особисто причетний до переслідувань журналістів, а й насамперед тому, що саме за роки президентства Леоніда Кучми і витоврився політичний режим, у якому вільне слово може існувати лише у шпаринах між тілами могутніх кланів, а національний інформаційний простір є знаряддям захисту інтересів панівних верств.
Практично всі газети, телеканали, радіостанції є засобами впливу на авдиторію з боку фінансових структур або президентської адміністрації. Єдиний порятунок для споживача – це різниця, часом суттєва, між інтересами кланів та їхня незацікавленість приватним життям західних поп-зірок, внаслідок чого можна здибати фахово і правдиво зроблені матеріали. Опозиційна ж преса, яка бореться під прапором захисту демократичних свобод, за цих обставин неодмінно стає не менш політично заанґажованою, і свою власну свободу виявляє хіба що у ставленні до влади. Чи розуміє споживач загальну ситуацію із засобами масової інформації? Якщо й не розуміє на рівні «раціо», то принаймні відчуває.
Згідно з даними центру «Демократичні ініціативи», за останніх вісім років жодного разу оцінка українськими громадянами рівня довіри до мас-медіа не сягнула навіть трієчки за п’ятибальною системою. Закордонні журналістські організації, тим часом, упевнено поміщають українську владу, й особисто президента Кучму, до переліку головних ворогів вільного слова. Як видається, не тільки тому, що глава держави, на думку багатьох, особисто причетний до переслідувань журналістів, а й насамперед тому, що саме за роки президентства Леоніда Кучми і витоврився політичний режим, у якому вільне слово може існувати лише у шпаринах між тілами могутніх кланів, а національний інформаційний простір є знаряддям захисту інтересів панівних верств.
