Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:01

Словенія і Україна: схожість і відмінність


Словенія і Україна: схожість і відмінність

Прага, 18 червня 2001 - У зв’язку із зустріччю президентів США і Росії Джорджа Буша і Володимира Путіна у Любляні крихітна підальпійська держава Словенія, величиною 20 тисяч адратних кілометрів, з населенням два мільйони опинилася в центрі уваги світових мас-медій і таким чином про її існування і розвиток довідалася світова громадськість, Що схожого і що відмінного є між Словенією та Україною?

Якщо шукати чогось схожого, то насамперед це стосується минулого. І Словенія, і Україна були складовою двох різних імперій. Згодом обидва народи перебували в складі багатонаціональної соціалістичної держави під комуністичним пануванням. Слід однак зазначити, що в Югославії часів Тіта і пізніше було значно менше ідеологічного дурману, обіцянок і мегаломанії, натомість значно більший, ніж в СРСР, вибір товарів широкого вжитку і більше свободи.

Коли Україна ще як Київська Русь була інтегральною частиною тодішньої Європи в духовному і цивілізаційному розумінні, отже тисяча років тому, Словенії як такої ще не існувало. В історичних документах словенці були відомі під назавою племен хорутани, карантани і вінди. Від 1282 року більшістю земель Нинішньої Словенії заволоділи Габсбурги, а згодом уся Словенія опинилася в складі Австро-Угорської монархії. 1918 року, коли Україна хоч і на короткий час здобула незалежність і певне міжнародне визнання, словенці разом з хорватами і сербами творили одне королівство, яке з 1929-го року почало називатися Королівство Югославія.

Від 1945 року Словенія стала однією із союзних республік федеративної Югославії, а 1993 року, вже на самому початку воєнних авантюр Мілошевича Словенія оголосила про свою державну незалежність. Отже, як українці, так і словенці довгий час були народами поневоленими, складовими імперій. Українці – російської, словенці – австро-угорської. Щоправда, все таки це були різні імперії, хоча б вже тому, що Австро-Угорщина була монархією в Європі, а російська монархія була Азіопою.

Цей факт, мабуть є однією з причин, чому Словенія нині є вже однією ногою в Євросоюзі і НАТО, а Україна, яка з легкої руки президента Кучми має вже 15 чи 16 стратегічних партнерів, попри заяви про європейській вибір, хитається під тягарем багатовекторності. 1867 року у Словенії засновано Театральне товариство, яке почало ставити вистави переважно за творами словенських драматургів і, звісно, словенською мовою. Тоді ж, у 60 роки минулого століття інший слов”янський народ в Австро-Угорщині – чехи будували у Празі свій Національний театр на пожертви народу, в якому згодом поставлено оперу Беджиха Сметани “Продана наречена”, самозрозуміло – по-чеськи.

В той сам час, великий попечитель слов’янства – Російська імперія заявила, що української мови нє было, нєт і быть нє может. А українські актори, виступаючи на сцені, змушені були виконувати пісню “Дощик, дощик капає дрібненький” … французькою мовою.

Звісно, тут не йдеться про якусь ідеалізацію Австро-Угорської імперії, бо для кожного поневоленого народу перебування в імперії є злом. Зрештою, те що Відень дозволяв словенцям або чехам, в тій самій Австро-Угорщині не дозволено було словакам або закарпатським українцям, над якими панував Будапешт, проводячи нещадну мадярізацію своїх слов’янських підданих.

Щоправда, нині в парламенті Угорщини нема депутата, який би публічно ставив під сумнів незалежність Словацької республіки або приналежність Закарпаття до України. А в російській Державній Думі хоч греблю гати з таких – колишніх і нинішніх депутатів – які не можуть змиритися з незалежністю України, називають українців, білорусів і росіян, як це дозволяє собі навіть спікер Нижньої палати Державної Думи Росії Селезньов – “єдиним народом”.

Міркуючи над схожим і відмінним міжУкраїною та Словенією варто підкреслити ще таке:

Словенські політики, на відміну від деяких українських політиків не скаржаться на розрив “єдиного економічного простору”, на енергетичну залежність від іноземців.

Без зневіри і комплексів меншевартості, мовляв нас ніхто в Європі не чекає, ми Європі не потрібні, словенці наполегливо і цілеспрямовано працюють з метою стати повноправним членом Європейського Союзу. Два мільйонів словенців не відчувають страху, що їх поглине Європа чи, багата на такий досвід, так би мовити, германська стихія і не скиглять за якимись слов”янськими союзами, не тому, що вони “антислов’яни”, а тому, що знають ціну собі і ціну всіляким новітнім “слов’янським братствам”, коли такого єднання прагне насамперед той, хто досі вважає, що він “словянському миру галава”. В Україні ж далі процвітають іраціональні антизахідні настрої, організуються партійки, депутатське об’єднання ЗУБР, комітети тощо за відродження безперспективної східнослов’янської общини, в якій ще зовсім недавно всі були рівноправні. Рівноправно-безправним великим колективом у великій зоні, в якій конкретно ніхто за ніщо не відповідав а особа-індивідум був звільнений, щоб нести на своїх власних плечах, за висловом Миколи Бердяєва, найбільший тягар – особисту свободу.

Хтось там з України їздить до Москви, щоб на слов’янському з’їзді послухати московського батюшку або, як його охрестила російська преса “тютюнового митрополита” , який у шкурних інтересах теревенить, що розвал СРСР це “гріх”, забуваючи, що для ієрарха не святе це діло плакати за таким державно-політичним утворенням як імперія, до того ж - комуно-атеїстична.

Інший український політик вірша написав, що “корінь нас не поділить” і не бачить неприродно покручених гілок, які не проростають так аби кожній з них самостійно до соннця за світлом і теплом тягнутися…

Чи не варто б українським політикам, зрештою, і громадськості уважно придивитися, як працюють братя словенці? Чому вони, незважаючи на те що майже 50 відсотків території їхньої держави покриті лісами і лугами, живуть заможніше, ніж українці зі своїм чорноземом? Науку, яку отримала Україна протягом століть від північного слов’янського брата виявилася нікудишньою, зокрема, якщо глянути, де нині за темпом розвитку всі західні сусіди-слов”яни і де Україна напередодні десятої річниці своєї незалежності. Чи не тупцює вона на місці?

Чи не має рацію польський президент, коли говорить: “Найнебезпечніше для України – втрата темпу. Криза, дискусія, один уряд, другий уряд - і нічого не відбувається. Немає динаміки, розвитку, вирішення невідкладних питань… Ми тільки тоді зможемо йти швидше, сказав Кваснєвський на адресу поляків і українців зокрема, якщо щодня будемо робити вдвічі більше, ніж вони на Заході. А покищо ми робимо 50 відсотків, а то й 10 відсотків від того, що роблять вони”.

Чи варто скиглити за минулим з його чергами за хлібом і водяною ковбасою?

Ні, український народ не гірший за словенців. Українська дійсність нині, це ще великою мірою тягар спадщини минулого – Азіопії й СРСР. На жаль, це й незадовільні результати праці українського політичного олімпу. Відсутність професіоналізму, політично-економічного прагматизму, іноді й здорового глузду призводить до того, що в очах громадян держава ще не керується мудрістю: якщо не здатен допомогти, то принаймні не заважай.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG