Київ, 22 червня 2001 -Історія зв’язків української церкви з Апостольським престолом віддзеркалює геополітичне та культурне становище України між Заходом і Сходом. Водночас ці стосунки були одним із чинників формування українцями власної ідентичності, усвідомлення ними своєї європейськості.
Християнство поширилося у Київській державі задовго до церковного розколу 1054 року, тому її подальші зв’язки із Римом були цілком природними. Ще 959 року княгиня Ольга зверталася до німецького імператора Оттона І з проханням призначити для свого народу єпископа та священиків. А в літописній оповіді про вибір віри Володимиром Великим згадується прибуття до Києва «німців з Риму, посланих папою».
Першим Римським папою, який потрапив на територію сучасної України, був Климент, хрещений апостолом Петром і саме ним висвячений 88 року на єпископа Рима. За свою місіонерську діяльність Климент був висланий імператором Траяном до Херсонеса Таврійського на каторжні роботи у каменоломнях. Оскільки ж Климент і там продовжував проповідь християнства, він був 25 листопада 97 року утоплений у морі. А у середині VII століття візантійський імператор Константин ІІІ вислав до Криму ще одного Римського папу – святого Мартина.
Нетлінні мощі папи Климента 861 року віднайшли у Криму рівноапостольні Кирило та Мефодій і перевезли частину з них до Рима в дарунок папі Андріану ІІ. Згодом більшу частину мощей папи-мученика перевіз до Києва Володимир Великий. А 27 липня 1147 року у київському соборі Святої Софії главою святого Климента був – без згоди Константинопольського патріарха, – висвячений на митрополита Київського Климент Смолятич.
Справді інтенсивні зносини Апостольського престолу з Україною почалися у травні 1246 року за папи Іннокентія ІV, який визнав за Данилом Галицьким титул «найсвітлішого короля Русі» і згодом надіслав йому для коронації вінець, скіпетр і корону. Папа також запропонував Данилові об’єднання Руської церкви з Римом зі збереженням особливостей грецького обряду та слов’янської літургії.
Ідея церковної унії набула втілення 23 грудня 1595 року, коли у залі Константина у Ватикані відбулася церемонія адоптації (тобто прилучення) Київської митрополії до союзу з Римською церквою. Папа Климент VІІІ наказав у пам’ять про цю подію вибити медаль з написом «На прилучення русинів» і у своїй буллі «Великий Господь» оголосив унію звершеною. Сама унія була укладена на Берестейському соборі у жовтні 1596 року і поклала початок Українській греко-католицькій церкві. А наступна гостра релігійна полеміка підштовхнула обидві українські церкви до реформування.
Паралельне існування двох Київських митрополій – православної та греко-католицької, – поступово усвідомлювалося ієрархами обох церков як зло, якого можна позбутися лише взаємними поступками. Відтак наприкінці 20-х років ХVІІ століття греко-католицький митрополит Йосиф-Велямин Рутський та православний митрополит Йов Борецький домовилися про об’єднання двох церков в єдиний Київський патріархат під зверхністю Римського первосвященика. Патріархом Київським мав стати тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. І хоча об’єднавчий собор так і не відбувся, та спроба засвідчила позицію ієрархів, висловлену богословом Мелетієм Смотрицьким: «Старожитна на руських землях не православна церква, а церковна єдність».
Упродовж чотирьох століть свого існування греко-католицька церква була і берегинею історичної пам’яті українців, і середовищем пробудження національної свідомості, і ідейним лідером опозиції. Вона стала другим – нарівні з київським православ’ям, – чинником формування української ідентичності. А єдність цієї церкви з Апостольською столицею є ще одним свідченням того, до якої саме цивілізації Україна належить історично і культурно.
Християнство поширилося у Київській державі задовго до церковного розколу 1054 року, тому її подальші зв’язки із Римом були цілком природними. Ще 959 року княгиня Ольга зверталася до німецького імператора Оттона І з проханням призначити для свого народу єпископа та священиків. А в літописній оповіді про вибір віри Володимиром Великим згадується прибуття до Києва «німців з Риму, посланих папою».
Першим Римським папою, який потрапив на територію сучасної України, був Климент, хрещений апостолом Петром і саме ним висвячений 88 року на єпископа Рима. За свою місіонерську діяльність Климент був висланий імператором Траяном до Херсонеса Таврійського на каторжні роботи у каменоломнях. Оскільки ж Климент і там продовжував проповідь християнства, він був 25 листопада 97 року утоплений у морі. А у середині VII століття візантійський імператор Константин ІІІ вислав до Криму ще одного Римського папу – святого Мартина.
Нетлінні мощі папи Климента 861 року віднайшли у Криму рівноапостольні Кирило та Мефодій і перевезли частину з них до Рима в дарунок папі Андріану ІІ. Згодом більшу частину мощей папи-мученика перевіз до Києва Володимир Великий. А 27 липня 1147 року у київському соборі Святої Софії главою святого Климента був – без згоди Константинопольського патріарха, – висвячений на митрополита Київського Климент Смолятич.
Справді інтенсивні зносини Апостольського престолу з Україною почалися у травні 1246 року за папи Іннокентія ІV, який визнав за Данилом Галицьким титул «найсвітлішого короля Русі» і згодом надіслав йому для коронації вінець, скіпетр і корону. Папа також запропонував Данилові об’єднання Руської церкви з Римом зі збереженням особливостей грецького обряду та слов’янської літургії.
Ідея церковної унії набула втілення 23 грудня 1595 року, коли у залі Константина у Ватикані відбулася церемонія адоптації (тобто прилучення) Київської митрополії до союзу з Римською церквою. Папа Климент VІІІ наказав у пам’ять про цю подію вибити медаль з написом «На прилучення русинів» і у своїй буллі «Великий Господь» оголосив унію звершеною. Сама унія була укладена на Берестейському соборі у жовтні 1596 року і поклала початок Українській греко-католицькій церкві. А наступна гостра релігійна полеміка підштовхнула обидві українські церкви до реформування.
Паралельне існування двох Київських митрополій – православної та греко-католицької, – поступово усвідомлювалося ієрархами обох церков як зло, якого можна позбутися лише взаємними поступками. Відтак наприкінці 20-х років ХVІІ століття греко-католицький митрополит Йосиф-Велямин Рутський та православний митрополит Йов Борецький домовилися про об’єднання двох церков в єдиний Київський патріархат під зверхністю Римського первосвященика. Патріархом Київським мав стати тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. І хоча об’єднавчий собор так і не відбувся, та спроба засвідчила позицію ієрархів, висловлену богословом Мелетієм Смотрицьким: «Старожитна на руських землях не православна церква, а церковна єдність».
Упродовж чотирьох століть свого існування греко-католицька церква була і берегинею історичної пам’яті українців, і середовищем пробудження національної свідомості, і ідейним лідером опозиції. Вона стала другим – нарівні з київським православ’ям, – чинником формування української ідентичності. А єдність цієї церкви з Апостольською столицею є ще одним свідченням того, до якої саме цивілізації Україна належить історично і культурно.
