Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:41

Ніхто не приховує: пристрасті навколо візиту Івана Павла Другого до України - суто політичні


Ніхто не приховує: пристрасті навколо візиту Івана Павла Другого до України - суто політичні

Київ, 25 червня 2001 - Те, що всі пристрасті навколо візиту Івана Павла Другого до України – це пристрасті суто політичні, ніхто не приховує. Навіть поважні церковні особи, що репрезентують Московський Патріархат (чи то у самій Москві, чи у Києві), з розмов про “канонічну територію” та “загрозу наступу католицизму на Схід” дуже швидко збиваються на “єдність східних слов’ян” і інші варіації на тему “союзу братніх народів”. Отож й оцінювати згадані пристрасті, включно із актуалізованими цим візитом проблемами міжцерковної злагоди й об‘єднання українського православ‘я, можна з погляду не церковного канону, а політичної теорії.

Найперше: хто є чинними сторонами міжцерковного конфлікту в Україні? З одного боку, це філія Московського Патріархату, з іншого – практично всі інші християни – від баптистів до старообрядців. Проблема в тому, що Московський Патріархат виступає в Україні з претензією на роль домінуючої церковної потуги. А це означає: все, що робиться в країні – від вивчення Закону Божого у школі і капеланської служби у війську до присяги нового глави держави й закладання новобудов – має відбуватися за участю й з благословення однієї-єдиної, вже згаданої Церкви. Як це робиться – досить поглянути на Росію, де і мусульман, і юдеїв – військовослужбовців під час урочистостей без їхньої згоди кропить святою водою православний піп, освячуючи ще і зброю, якою вбивають чеченських повстанців, де на протестантів влада дивиться як на людей другого ґатунку, де антизахідні мотиви політики Кремля знаходять опертя у не менш антизахідних інвективах Алексія Другого – і навпаки. Яким робом розв‘язати на основі порозуміння ситуацію, де претензія на релігійно-політичну монополію однієї з Церков наштовхується на реальний плюралізм релігійного життя України – таємниця таємниць. Візит Івана Павла Другого тільки яскравіше висвітлив цю драматичну ситуацію.

Лишається, втім, сподіватися на дію трьох чинників. Перший – це можливе об‘єднання православних Київського Патріархату та “автокефалістів” під омофором Вселенського Патріарха, що виб‘є ґрунт з-під претензій Російської православної Церкви на монопольне володіння душами українців. Друге – це еволюція самого російського православ‘я до більшої відкритості й екуменічності. Адже нині його очолюють особи, призначені на ці посади ще політбюро та секретаріатом ЦК КПРС, і при цьому ретельно відфільтровані “компетентними органами”. Третє – це інтереси принаймні частини владної еліти України, котрій може набриднути, що душами виборців керує з-за кордону структура, яка традиційно була таким собі “ідеологічним відділом” чи то імператорів, чи то генсеків.

Знаменитий “адміністративний ресурс” у цьому разі буде задіяний з метою міжцерковного порозуміння і якомога ширшого об‘єднання українського православ‘я.

А що ж самі рядові вірні українських Церков? Фанатиків віри серед них, на щастя, небагато, і це унеможливлювало масові міжконфесійні зіткнення. Є сподівання, що приклад Івана Павла Другого стане для них – незалежно від конфесійної належності – взірцем християнських чеснот у служінні Богу й людям та знаходження порозуміння всіх християн.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG