Київ, 29 червня 2001 - Суспільство під час візиту Івана Павла Другого змогло краще побачити свої чесноти і вади. І замислитися над тим, чи вірно воно живе.
В Україні сформувалася така владна система, що навіть приїзд Івана Павла Другого виявився безсилим щось одномоментно змінити у ній. Яскравим свідченням цього є програми Національного телебачення. Так, вони ведуть прямі трансляції з богослужінь, які здійснює римський первосвященик. Але поряд із тим учора Українські телевізійні новини згадали про Івана Павла Другого аж на одинадцятій хвилині. Перед тим були дві промови президента і виклад двох президентських указів. А потім – “аж” чотири хвилини про візит Папи. Сьогодні, утім, ці новини обов‘язково розпочнуться інакше. Але тільки тому, що Леонід Кучма брав участь у літургії, проведеній у Львові. Замініть “президента” на “генерального секретаря” – й одержите чи не кальку з теленовин брежнєвських часів. Хіба що без офіційного “наукового атеїзму” і без політбюро, яке успішно замістили інші структури.
Можливо, приїзд Івана Павла Другого до України з політичного погляду й потрібен був якраз саме для того, щоб суспільство подивилося на себе немовби збоку, відкинуло узвичаєні стереотипи самооцінки, побачило, що є добро, що є зло, і зробило бодай крок до самоочищення. Тому дискусії на тему: хто більше виграв від приїзду Папи Римського, президент чи його опоненти, хто більше посилив свої позиції? – видаються некоректними. Питання варто поставити інакше: чи зрушило суспільство з “мертвої точки”, у якій воно було духовно зависло після того, як олігархічний режим в Україні запанував у політиці та економіці.
Адже, видається, головне лихо України минулих років – у тому, що вона була не готова внутрішньо до державної й людської свободи, до демократичного врядування суспільства вільних людей. Тим-то й знаменні численні поїздки Івана Павла Другого до, скажімо так, не зовсім демократичних держав, що вони ставали поштовхом до глибинних, а не позірних, до ментальних, а не суто політекономічних змін. Варто згадати Чилі часів Піночета чи Польщу доби військового правління. Чи постане Україна до цього ряду? Коли суспільство, а не влада є головною потугою країни? Принаймні, теленовини на незалежних каналах ані вчора, ані сьогодні оповідали не про чергові президентські укази; вони вели мову про справжню подію №1 у житті України першого року нового тисячоліття.
В Україні сформувалася така владна система, що навіть приїзд Івана Павла Другого виявився безсилим щось одномоментно змінити у ній. Яскравим свідченням цього є програми Національного телебачення. Так, вони ведуть прямі трансляції з богослужінь, які здійснює римський первосвященик. Але поряд із тим учора Українські телевізійні новини згадали про Івана Павла Другого аж на одинадцятій хвилині. Перед тим були дві промови президента і виклад двох президентських указів. А потім – “аж” чотири хвилини про візит Папи. Сьогодні, утім, ці новини обов‘язково розпочнуться інакше. Але тільки тому, що Леонід Кучма брав участь у літургії, проведеній у Львові. Замініть “президента” на “генерального секретаря” – й одержите чи не кальку з теленовин брежнєвських часів. Хіба що без офіційного “наукового атеїзму” і без політбюро, яке успішно замістили інші структури.
Можливо, приїзд Івана Павла Другого до України з політичного погляду й потрібен був якраз саме для того, щоб суспільство подивилося на себе немовби збоку, відкинуло узвичаєні стереотипи самооцінки, побачило, що є добро, що є зло, і зробило бодай крок до самоочищення. Тому дискусії на тему: хто більше виграв від приїзду Папи Римського, президент чи його опоненти, хто більше посилив свої позиції? – видаються некоректними. Питання варто поставити інакше: чи зрушило суспільство з “мертвої точки”, у якій воно було духовно зависло після того, як олігархічний режим в Україні запанував у політиці та економіці.
Адже, видається, головне лихо України минулих років – у тому, що вона була не готова внутрішньо до державної й людської свободи, до демократичного врядування суспільства вільних людей. Тим-то й знаменні численні поїздки Івана Павла Другого до, скажімо так, не зовсім демократичних держав, що вони ставали поштовхом до глибинних, а не позірних, до ментальних, а не суто політекономічних змін. Варто згадати Чилі часів Піночета чи Польщу доби військового правління. Чи постане Україна до цього ряду? Коли суспільство, а не влада є головною потугою країни? Принаймні, теленовини на незалежних каналах ані вчора, ані сьогодні оповідали не про чергові президентські укази; вони вели мову про справжню подію №1 у житті України першого року нового тисячоліття.
