Харків, 29 червня 2001 - Хоча декрет Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» ухвалений дуже давно – ще 26 грудня 1992 року - мріям наших громадян стати повноправними власниками землі, здається, ще довго не дано здійснитися. Принаймні, це засвідчує багатостраждальна історія, повідана харків’янином Олександром Івановичем Науменком.
Він - людина в Харкові відома: голова обласного комітету захисту прав громадян, дійсний член Екологічної академії наук України, входить до керівництва обласної організації партії «Собор». Живеться йому, як і більшості українських громадян, важко, а тому він прагне постійно захищати права покривджених людей, йому вже довелося як громадському захисникові брати участь у 150 судових справах. А останні два роки йому доводиться відборонювати і своє право власності на землю в селі Піщаному Чугуївського району.
Разом із дружиною Науменко є членом садового товариства «Простір», здається, ніяких проблем у привласненні земельної ділянки не може бути, адже, як сказано у Земельному кодексі України, «громадянам за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів передаються безплатно у власність земельні ділянки». Проте на практиці виявляється, що добути оте рішення неймовірно тяжко.
Ось що розповідає Олександр Іванович Науменко:
«Я нещодавно спробував завізувати відповідні документи, які лежали без руху два роки, бо місцеві чиновники вимагали, щоб до них на поклін прийшов кожен окремо. Потім стало зрозуміло, для чого це робиться: без хабаря до чиновника не йди.
Спершу я побував в управлінні сільського господарства Чугуївського району, де інженер-землевпорядник Титов відмовився підписувати документи, знайшовши тисячі безпідставних причин. Виявилося, що за свої підписи він отримує відповідну мзду.
Далі голова Великобабчанської сільради Гнатенко теж спершу відмовився підписувати, а потім ставити печатку. Цілий місяць я їздив до нього, але тільки його секретар, коли Гнатенко був відсутній, зробила все, що треба. Нині я змушений через цю тяганину і образу честі та гідності подати на пана Гнатенка в суд. До речі, серед чугуївських чиновників панів нема, бо всі поголовно розмовляють поганою російською мовою.
А ще треба пройти земельний кадастровий фонд, районного архітектора, нотаріуса – і кінця-краю цьому не видно, і скрізь треба платити. Обдирають чиновники людей, як липку, і як же далі розбудовувати незалежну українську державу?»
То чи буде український народ, який з давніх давен веде свою хліборобську лінію, мати оті, омріяні Шевченком, «садки вишневі коло хати»? Потворний синдром совєцького чиновництва, що, мов хижий будяк, міцно вп’явся в плодючу українську землю, спроможний зруйнувати, як бачимо, найсвятіші мрії будь-якого потенційного господаря. Думаючи над цими сумними явищами, хочеться лупцювати несите чиновництво сатиричними рядками нашого великого земляка Сковороди зі знаменитої пісні «Всякому городу нрав і права».
Він - людина в Харкові відома: голова обласного комітету захисту прав громадян, дійсний член Екологічної академії наук України, входить до керівництва обласної організації партії «Собор». Живеться йому, як і більшості українських громадян, важко, а тому він прагне постійно захищати права покривджених людей, йому вже довелося як громадському захисникові брати участь у 150 судових справах. А останні два роки йому доводиться відборонювати і своє право власності на землю в селі Піщаному Чугуївського району.
Разом із дружиною Науменко є членом садового товариства «Простір», здається, ніяких проблем у привласненні земельної ділянки не може бути, адже, як сказано у Земельному кодексі України, «громадянам за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів передаються безплатно у власність земельні ділянки». Проте на практиці виявляється, що добути оте рішення неймовірно тяжко.
Ось що розповідає Олександр Іванович Науменко:
«Я нещодавно спробував завізувати відповідні документи, які лежали без руху два роки, бо місцеві чиновники вимагали, щоб до них на поклін прийшов кожен окремо. Потім стало зрозуміло, для чого це робиться: без хабаря до чиновника не йди.
Спершу я побував в управлінні сільського господарства Чугуївського району, де інженер-землевпорядник Титов відмовився підписувати документи, знайшовши тисячі безпідставних причин. Виявилося, що за свої підписи він отримує відповідну мзду.
Далі голова Великобабчанської сільради Гнатенко теж спершу відмовився підписувати, а потім ставити печатку. Цілий місяць я їздив до нього, але тільки його секретар, коли Гнатенко був відсутній, зробила все, що треба. Нині я змушений через цю тяганину і образу честі та гідності подати на пана Гнатенка в суд. До речі, серед чугуївських чиновників панів нема, бо всі поголовно розмовляють поганою російською мовою.
А ще треба пройти земельний кадастровий фонд, районного архітектора, нотаріуса – і кінця-краю цьому не видно, і скрізь треба платити. Обдирають чиновники людей, як липку, і як же далі розбудовувати незалежну українську державу?»
То чи буде український народ, який з давніх давен веде свою хліборобську лінію, мати оті, омріяні Шевченком, «садки вишневі коло хати»? Потворний синдром совєцького чиновництва, що, мов хижий будяк, міцно вп’явся в плодючу українську землю, спроможний зруйнувати, як бачимо, найсвятіші мрії будь-якого потенційного господаря. Думаючи над цими сумними явищами, хочеться лупцювати несите чиновництво сатиричними рядками нашого великого земляка Сковороди зі знаменитої пісні «Всякому городу нрав і права».
