Київ, 29 червня 2001 - Киянин за народженням, В’ячеслав Прокопович після закінчення Київського університету викладав історію у Київський державній гімназії, звідки був звільнений за українофільство. Згодом він працював у приватній гімназії, був ученим бібліотекарем Київського міського музею, співробітничав з українськими часописами під псевдонімом «Волох».
1905 року Прокопович вступив до Української демократично-радикальної партії, а через два роки – до Товариства Українських Поступовців. Від 1911 року він редагував єдиний на Наддніпрянщині український педагогічний журнал «Світло».
Невдовзі Прокопович вступив до київської масонської ложі «Світло правди», був обраний оратором ложі і стежив за дотриманням статуту братства та ритуалу засідань. Не дуже переймаючись містичним змістом масонства, він прагнув використати наявну систему масонських лож з політичною метою – для організації повалення російського самодержавства і розбудови демократичного суспільства. Ці прагнення поділяли чимало тодішніх українських політиків, про що свідчать слова Прокоповича наприкінці 16-го року: «Масони ходять кругом нас, і їх багато більше, ніж можна вгадувати».
1917 року Прокопович був обраний до Української Центральної Ради і став співзасновником Української партії соціалістів-федералістів та членом її центрального комітету. У січні 18-го року він був призначений міністром освіти, а у травні 20-го – головою Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки.
Після поразки української революції Прокопович був інтернований польською владою до таборів у Тарнові, Каліші та Щипюрно. Саме там він організував і очолив філію таємної політичної організації «Братство Української Державності» із центром у Києві.
24-го року Прокопович переїхав до Парижа, де наступного року почав редагувати журнал «Тризуб». Після вбивства Петлюри він став головою Ради Міністрів УНР на еміграції, а у жовтні 39-го року – Головним Отаманом УНР. В’ячеслав Прокопович помер 7 червня 1942 року у Бесанкурі поблизу Парижа.
1905 року Прокопович вступив до Української демократично-радикальної партії, а через два роки – до Товариства Українських Поступовців. Від 1911 року він редагував єдиний на Наддніпрянщині український педагогічний журнал «Світло».
Невдовзі Прокопович вступив до київської масонської ложі «Світло правди», був обраний оратором ложі і стежив за дотриманням статуту братства та ритуалу засідань. Не дуже переймаючись містичним змістом масонства, він прагнув використати наявну систему масонських лож з політичною метою – для організації повалення російського самодержавства і розбудови демократичного суспільства. Ці прагнення поділяли чимало тодішніх українських політиків, про що свідчать слова Прокоповича наприкінці 16-го року: «Масони ходять кругом нас, і їх багато більше, ніж можна вгадувати».
1917 року Прокопович був обраний до Української Центральної Ради і став співзасновником Української партії соціалістів-федералістів та членом її центрального комітету. У січні 18-го року він був призначений міністром освіти, а у травні 20-го – головою Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки.
Після поразки української революції Прокопович був інтернований польською владою до таборів у Тарнові, Каліші та Щипюрно. Саме там він організував і очолив філію таємної політичної організації «Братство Української Державності» із центром у Києві.
24-го року Прокопович переїхав до Парижа, де наступного року почав редагувати журнал «Тризуб». Після вбивства Петлюри він став головою Ради Міністрів УНР на еміграції, а у жовтні 39-го року – Головним Отаманом УНР. В’ячеслав Прокопович помер 7 червня 1942 року у Бесанкурі поблизу Парижа.
