Прага, 2 липня 2001 – У липні 1990 року ще Радянська Україна ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Але за десять років української незалежності здається ще ні разу так гостро не стояло перед Україною – Куди?. Куди йти?. Бо, не зважаючи на всі проголошені декларації і офіційні орієнтації різних політичних сил, та й тієї ж київської влади, проблема зовнішньо-політичного вибору й до сьогодні стоїть перед українським суспільством з усією невідворотністю.
Якщо опиратися на історичні джерела, то для Києва маємо досить строкату картину геополітичної історичної реальності. 9-12 століття – час вибору і визначення місця у світі, що врешті приводить Київську Русь, через варягів, Візантію, до Європи. Свідченням цьому є хоча б політика Ярослава Мудрого, якого називали “європейським тестем”. 13-17 століття – болюче становлення нових, українських реалій, через Литву, де закон руський і мова збереглися, Річ Посполиту, котру Сагайдачний та й інші українські гетьмани вважали найменшим для України зовнішньо-політичним злом, з тих, що тоді оточували її. Зовнішньо-політична вершина Богдана Хмельницького, зіткана з тих же міжнародних суперечностей, котрих українці не змогли подолати і потрапили, думаючи, що у тимчасову, московську, тоді ще не руську, кабалу. Бо руське було ще на ті часи синонімом українського. То вже диявольщина Петра Великого призвела до фатальної для України заміни Московії на Росію і використання українських сил, зрозумілих для Європи, у шаленій петровській вестернізації московсько-татарського внутрішнього духу нової імперії. Але петровська гра залишилася грою і українці втягуються все безнадійніше у кипуче багно більше азійської Росії. Ні галицький П”ємонт, ні метання української еліти серед анархічних народних сил початку ХХ століття не змогли вирвати Україну з євразійщини, де більше було останнього-азійського, і повернути її до “європейського оркестру”, звідки її московським обманом і силою виведено ще у 17 столітті.
Сьогодні ж ми маємо в Україні справу не з суспільством, котре чітко знає свою історичну приналежність, а з аморфним, майже 50-мільйонноголовими тілом, котре не може забути сторічного генетичного нищення – війнами, репресіями, голодом, і тому зберігає почуття страху перед недавнім минулим та, завдяки правлінню кількох нащадків радянського ордену мечносців, перед туманним майбутнім. Винити більшість з цих людей у незнанні чи безпам”ятстві було б грішно. Бо потребують вони лікування часом та новими поколіннями, котрі поступово відновлять генетичну гордість і почуття європейськості, читай демократичності, культурності, і як там ще бажаєш. Але без допомоги тієї родини, до котрої Україна колись належала, таке лікування просто неможливе. Про це свідчить нинішній стан стагнації і борсання під брудним покровом злодійства та бандитизму. Не дивно, що 95 відсотків опитуваних нині бідкаються, насамперед, про шмат хліба насущного і можуть піти за ним куди завгодно.
Хоча й сьогодні лише сліпий не може побачити, куди, навіть стихійно, схиляється Україна. Близько мільйона, далеко не гірших, її громадян поїхали останнім часом шукати щастя на Захід. Навіть на Сході, у тому ж Донбасі, молодь вибирає європейську орієнтацію, бо не хоче бути імперським гарматним м”ясом десь у Чечні чи Таджикистані. Тобто, люті прихильники втрати української незалежності заради ілюзорного блага у союзі із зубожілою Білоруссю та не менш хворою і збандитизованою Росією перебувають нині у явній меншості. Але соціально забамбулена хронічними нестатками, збайдужіла від постійних грабунків власною владою, більшість України може у будь-який момент рушити туди, куди штовхатимуть її нинішні збанкрутілі вожді, бо їм, з їхніми набитими мільярдами міхами, не до Заходу, де на багатьох з них вже виписані ордери на арешт та приготовлені досить зручні камери ув”язнення.
Ось і виглядає так, що головна надія на повернення України до власних, європейських, витоків все ж таки на молоду активну поросль, котра нині набирає силу всередині і котру невлаштовує невизначеність та бездержавницька байдужість. Може доля правид є у словах швейцарської газети “Таґес-Анцайґер”, котра мудруючи нещодавно про майбутній вступ Швейцарії до Європейського Союзу, так, між іншим, зазначила, що ця нейтральна країна може збереться до континетальної спільноти десь у другій хвилі, біля 2027 року та додала - “разом з Україною”.
Якщо опиратися на історичні джерела, то для Києва маємо досить строкату картину геополітичної історичної реальності. 9-12 століття – час вибору і визначення місця у світі, що врешті приводить Київську Русь, через варягів, Візантію, до Європи. Свідченням цьому є хоча б політика Ярослава Мудрого, якого називали “європейським тестем”. 13-17 століття – болюче становлення нових, українських реалій, через Литву, де закон руський і мова збереглися, Річ Посполиту, котру Сагайдачний та й інші українські гетьмани вважали найменшим для України зовнішньо-політичним злом, з тих, що тоді оточували її. Зовнішньо-політична вершина Богдана Хмельницького, зіткана з тих же міжнародних суперечностей, котрих українці не змогли подолати і потрапили, думаючи, що у тимчасову, московську, тоді ще не руську, кабалу. Бо руське було ще на ті часи синонімом українського. То вже диявольщина Петра Великого призвела до фатальної для України заміни Московії на Росію і використання українських сил, зрозумілих для Європи, у шаленій петровській вестернізації московсько-татарського внутрішнього духу нової імперії. Але петровська гра залишилася грою і українці втягуються все безнадійніше у кипуче багно більше азійської Росії. Ні галицький П”ємонт, ні метання української еліти серед анархічних народних сил початку ХХ століття не змогли вирвати Україну з євразійщини, де більше було останнього-азійського, і повернути її до “європейського оркестру”, звідки її московським обманом і силою виведено ще у 17 столітті.
Сьогодні ж ми маємо в Україні справу не з суспільством, котре чітко знає свою історичну приналежність, а з аморфним, майже 50-мільйонноголовими тілом, котре не може забути сторічного генетичного нищення – війнами, репресіями, голодом, і тому зберігає почуття страху перед недавнім минулим та, завдяки правлінню кількох нащадків радянського ордену мечносців, перед туманним майбутнім. Винити більшість з цих людей у незнанні чи безпам”ятстві було б грішно. Бо потребують вони лікування часом та новими поколіннями, котрі поступово відновлять генетичну гордість і почуття європейськості, читай демократичності, культурності, і як там ще бажаєш. Але без допомоги тієї родини, до котрої Україна колись належала, таке лікування просто неможливе. Про це свідчить нинішній стан стагнації і борсання під брудним покровом злодійства та бандитизму. Не дивно, що 95 відсотків опитуваних нині бідкаються, насамперед, про шмат хліба насущного і можуть піти за ним куди завгодно.
Хоча й сьогодні лише сліпий не може побачити, куди, навіть стихійно, схиляється Україна. Близько мільйона, далеко не гірших, її громадян поїхали останнім часом шукати щастя на Захід. Навіть на Сході, у тому ж Донбасі, молодь вибирає європейську орієнтацію, бо не хоче бути імперським гарматним м”ясом десь у Чечні чи Таджикистані. Тобто, люті прихильники втрати української незалежності заради ілюзорного блага у союзі із зубожілою Білоруссю та не менш хворою і збандитизованою Росією перебувають нині у явній меншості. Але соціально забамбулена хронічними нестатками, збайдужіла від постійних грабунків власною владою, більшість України може у будь-який момент рушити туди, куди штовхатимуть її нинішні збанкрутілі вожді, бо їм, з їхніми набитими мільярдами міхами, не до Заходу, де на багатьох з них вже виписані ордери на арешт та приготовлені досить зручні камери ув”язнення.
Ось і виглядає так, що головна надія на повернення України до власних, європейських, витоків все ж таки на молоду активну поросль, котра нині набирає силу всередині і котру невлаштовує невизначеність та бездержавницька байдужість. Може доля правид є у словах швейцарської газети “Таґес-Анцайґер”, котра мудруючи нещодавно про майбутній вступ Швейцарії до Європейського Союзу, так, між іншим, зазначила, що ця нейтральна країна може збереться до континетальної спільноти десь у другій хвилі, біля 2027 року та додала - “разом з Україною”.
