Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:27

Відсутність кричущих політичних скандалів – явище позитивне, втім, це не означає вмирання чи навіть завмирання політичного життя


Відсутність кричущих політичних скандалів – явище позитивне, втім, це не означає вмирання чи навіть завмирання політичного життя

Київ, 3 липня 2001 - Парламентські вибори 1990 року видаються вже давньою історією. Адже докорінно змінилася політична ситуація. Немає ані Радянського Союзу, ані УРСР, ані “керівної та спрямовуючої” партії. Але все ж, видається, ті вибори були вельми повчальними у зв‘язку із проблемами, які жваво дебатуються нині: щодо оптимального типу виборчої системи, запобігання застосування владою “адміністративного ресурсу”, єдності демократичних сил тощо.

Відсутність кричущих політичних скандалів – явище позитивне. Це, втім, не означає вмирання чи навіть завмирання політичного життя. Просто деякі політичні процеси і проблеми можуть, так би мовити, відсунутися на задній план – але від того не стати менш нагальними. Так і поточного тижня в Україні: політико-правові проблеми, які держава конче мусить розв‘язати найближчим часом, на кілька днів виявилися наче забутими – та не менш пекучими.

Почнемо із виборчого законодавства. Мажоритарна система, яку зараз майже всі політики й політаналітики вважають недемократичною, тоді являла собою верх демократії. І саме за її впровадження точилася напружена боротьба. Мало хто пам‘ятає, мабуть, що у проект Закону про вибори були закладені норми щодо обрання третини депутатів не на виборчих дільницях, а безпосередньо від громадських організацій радянського штибу, Компартії та комсомолу. Причому? обирати повинні були, наприклад, не всі члени КПУ, а тільки члени ЦК на своєму пленумі. Годі й казати, що така система забезпечувала б автоматичне панування номенклатури у Верховній Раді. І осоружна тепер “мажоритарка” за конкретних історичних обставин стала значним кроком до демократії. Про багатопартійні вибори тоді ніхто й не говорив. Адже які можуть бути багатопартійні вибори, коли існує одна-єдина партія?

У розпорядженні номенклатури і тоді був “адміністративний ресурс”. Тобто – можливість тиску на виборців та фальшування результатів голосування. Парадокс, але факт: такої обробки електорату, яка здійснюється в інтересах чинної влади через мас-медіа, як нині, у ті часи не було. Номінально державні газети, радіостанції й телеканали дозволяли собі значно критичнішу налаштованість щодо влади, ніж більшість теперішніх “незалежних” мас-медіа. Тиск на виборців давав результати хіба що у малих містечках та селах. Так само, як і фальшування результатів голосування. Де були спостерігачі на виборчих дільницях від Руху, “Зеленого світу”, “Меморіалу”, Товариства української мови – там фальшування голосування унеможливлювалося. Романтичні націонал-демократи були непідкупними і незалякуваними. Принаймні, у ті часи.

Але та ж сама романтика і впевненість у своїй перемозі зіграла чимало злих жартів з супротивниками радянського комунізму. Попри домовленість щодо створення Демблоку, у численних виборчих округах (передусім у великих містах) на одне місце претендували часом до десятка демократів різного ґатунку. В результаті або до Верховної Ради проходив партократ, або (внаслідок специфіки тодішньої системи голосування) вибори визнавалися такими, що не відбулися.

Як видається, номенклатура за минулі одинадцять років навчилася більшого, ніж демократи. У плані і використання “адміністративного ресурсу”, і приборкання мас-медіа, і, звичайно, укоськання незалежних спостерігачів. А от розпорошеність демократів з того часу тільки зросла. Демократична чверть Верховної Ради першого скликання – це справді був максимум, на який могли тоді спромогтися антикомуністичні сили. Тепер представництво демократичних сил у парламенті є меншим, ніж їхня популярність у суспільстві.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG